Історія в ніші етногенетики

Квітень 2006
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
60 переглядів

Василь Балушок, Етногенез українців, Київ: Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України, 2004.

Перебіг етногенетичних процесів у середньовічному слов’янському світі й далі залишається чи не найконтроверсійнішою для східноевропейської гуманітаристики темою. Досить показовою тут є збірка матеріялів Круглого столу істориків України, присвяченого проблемам формування української нації, що відбувся під час Другого міжнародного конґресу україністів у 1993 році1. Цей Круглий стіл чи не вперше у пострадянському історіографічному просторі гранично чітко виявив не тільки зрозумілу суперечність у поглядах дослідників, а й засвідчив наявність їх поділу на дві групи, що їх Георгій Касьянов називає «модерністами» й «примордіялістами». Відповідно, перші тоді «боронили ідею про модерність української нації та наявність розривів у процесі націотворення, другі наполягали на тяглості та задавнювали час початків націотворення»2.

Попри те, що за останнє десятиліття за кордоном і в Україні з’явилося чимало цікавих історичних антропологічно зорієнтованих досліджень та науково-теоретичних студій, що демонструють сучасні методики й методологічні прийоми наукового пошуку, «примордіялістський» підхід до вивчення проблем етнічної історії та наративного викладу «ідентичности» досі панує у вітчизняній науці. Ну, справді, що нам Гекуба? Українська історіографія, мовлячи словами одного радянського вождя та корифея всіх наук, «посоромила маловірів». Ідеться, зокрема, про Бенедикта Андерсона, який в «Уявлених спільнотах» стверджував, що «біографії націй не можуть бути написаними євангелічно, “з глибини часу”, за допомогою довгого родового ланцюга зачать», а також про Едварда Кінана з його поставленим у праці «Російські історичні міти» аж ніяк не риторичним запитанням: «Як можна обговорювати питання “нації” та “етнічности” на прикладі передмодерного суспільства <...>, де перше поняття майже нічого не означало, а друге важило куди менше, ніж інші типи “належности” – родинний, соціяльний, функціональний тощо ?».

Єдиною альтернативою біографічної реконструкції нації є, на думку того ж таки Андерсона, спроба «зазирнути “вглиб часу” – до Пекінської пралюдини, Яванської пралюдини, Короля Артура, куди тільки зможе досягти мерехтливе сяйво ліхтаря археології. Це зазирання, однак, позначене смертями, які, завдяки своєрідній інверсії традиційної генеалогії, беруть свій початок у сучасності». У створених останнім часом синтетичних працях українських археологів3 простежуємо взаємозв’язки, наявні впродовж багатьох віків у міжетнічних контактах різних племен та народів, що заселяли територію сучасної України. Дослідники дійшли висновку, що всі людські колективи (окремі групи чи спільноти), беручи участь у народотворенні на певних етапах плину історичного процесу, зробили власний внесок у формування сучасного українського народу, передаючи свої знання, традиції, звичаї та культурні здобутки наступним поколінням:...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі