Історія та ідентичність невичерпно цікаві. Інтерв’ю з Аскольдом Мельничуком

Квітень 2010
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
300 переглядів

Аскольд Мельничук, американський письменник українського походження, автор творів «Що сказано» («What Is Told»), «Посланець померлих» («Ambassador of the Dead») та нещодавно опублікованого у видавництві Graywolf Press роману «Будинок вдів» («The House of Widows»), є одним із провідних американських прозаїків. «Жвавий, ліричний стиль і привабливий оповідач надає “Будинкові вдів” чарівности, – каже про нову книжку Джумпа Лагірі. – Це непересічна історія – син, шукаючи розгадки батькового самогубства, піднімає пласти сімейної історії, що перебували в затінку проблем нового світу».

Інтерв’ю з письменником провів Олександр Мотиль, професор Ратґерського університету у Нью-Джерсі, автор кількох наукових книжок і двох романів.

Ваш останній роман «Будинок вдів», як тільки з’явився, зразу зібрав величезну кількість відгуків... Розкажіть, як виник задум.

– «Будинок вдів» має подвійне коріння. Головний задум цього роману прийшов до мене, коли я читав спогади літературного критика Юрія Луцького «На перехресті». Там Луцький розповідає про те, як він, служивши у британській армії перекладачем, у Бравншвейґу, в Німеччині, брав участь у допитах совєтських військовополонених і дезертирів.

Солдати переважно співпрацювали з британцями, бо сподівалися, що їм дозволять перебратися на Захід. Але британці, отримавши всю можливу інформацію, повертали цих солдатів совєтам. Багатьох із них пізніше було страчено або заслано до таборів. І Луцький, якого початок війни застав в Англії, опинився в морально нестерпній ситуації учасника цього сумнівного проєкту. Він знав, що відправляє багатьох своїх співвітчизників на певну загибель, і намагався пояснити це своїм зверхникам, але марно. Один із розділів «Будинку вдів» має епіграфом речення із книжки Юрія Луцького: «Чи був я абсолютно нездатним припинити цей жахливий плин людських життів? Спочатку здавалося, що так...».

Ця оповідь у його спогадах займає один або два абзаци, але вона не йшла мені з голови. Я намагався уявити, як усе це мав сприймати дев’ятнадцятичи двадцятирічний хлопчина, чийого батька вже заарештувала совєтська влада, яким безпорадним він мав почуватися.

Хай там що, через роки після того, як я прочитав цю історію, я розпочав роботу над книжкою про чоловіка, який мав подібний досвід і який зрештою вчинив самогубство під впливом усього того, що скоїлося через його юнацьку зраду. Розділ, де викладено погляд британського солдата-українця, я написав протягом короткого часу післяобідньої роботи. Для мене це нетипово, я зазвичай переписую дуже багато разів і належу до тієї категорії письменників, які «витискають» із себе слова. Але я втішаю себе тим, що те саме казав про себе мій літературний кумир Ґюстав Фльобер.

Інший моральний аспект моєї книжки я осягнув пізніше через роки, під час книжкового туру Німеччиною та Австрією, де представляв переклад свого першого роману. У Штутґарті після вечора-читання, де було доволі мало відвідувачів, ми пішли вечеряти. Серед нас була молода жінка з Карибів, яка розповіла, що працює з розміщеними у Штутґарті американськими солдатами, які були дезертирами або намагалися дістати статус відмовника з ідеологічних міркувань, щоб уникнути участи у військових операціях в Іраку. Вдатися до цього засобу намагалися близько восьми тисяч молодих американських чоловіків та жінок у різних частинах світу. Раніше я про таке не чув. Повернувшися до Штатів, я говорив про це з видатним американським істориком Говардом Зином, і той сказав, що про саме явище чув, але надійних кількісних оцінок його не має. Підрахунок убитих – це не єдине, чого уникає наша армія. Це було невдовзі після того, як почався скандал довкола в’язниці Абу Ґрейб і стало відомо про випадки жорстокого поводження наших солдатів на базі у Фалуджі.

Знову я почав думати про сенс цього – не про самі жорстокості чи дезертирство, що зачіпають доволі різні моральні питання, – а про те, що означало знати, одержати певну інформацію про військові злочини. Яку відповідальність ніс звичайний, не надто причетний громадянин? Кому він був насамперед відданий, перед ким відповідальний? Чи повинен громадянин допомагати своєму урядові приховувати правду про воєнні злочини? Що доброго могло би бути з того, щоби розповісти про це всьому світові? Кому це могло би допомогти? Кому зашкодити?

Які відповіді ви знайшли?

– Як я вже казав, я цікавився позицією середнього громадянина, а не людини, яка сама чинить звірства, тому що це та становище, в якому, на мою думку, опиняються багато з нас. Ми читали та чули багато розповідей про дії, що їх, за нормальних обставин, ми ніколи не могли би підтримати. Чи маємо ми моральний обов’язок зробити все можливе, щоби про них довідалися інші? Я уявляв, як то воно було знати про Голодомор чи Голокост тоді, коли вони відбувалися. Чи ж не була кожна чесна людина, яка мала закриту інформацію про ці злочини проти людства, абсолютно зобов’язана щось робити?

Це надзвичайно високі моральні вимоги.

– Я знаю. Звісно, всі ми маємо «пом’ якшувальні обставини». Ми дбаємо про власні життя. Скільки ризику повинен брати на себе свідок? А про який, власне, ризик ми говорили?

У цьому контексті я пригадав вислів «добропорядні німці», який досить поширений, щоби стати назвою популярного фільму і який є іронічним натяком на мовчазну співучасть пересічного громадянина у злочинній поведінці влади. Чи не опинилися раптом у цьому становищі ми самі, американці?

З цього випливало дуже багатого інших запитань. Наприклад, чи не є «злочинність» поняттям відносним, окресленим соціяльними інститутами, судами та урядом? Чи, може, була глибша, тривкіша моральна основа для того, щоби ставити це питання?

Як письменник відповідає на ці моральні питання?

– Письменницький спосіб дослідження цих питань полягає в тому, щоби спостерігати поведінку своїх літературних героїв, вивчати, як вони діють у конкретних обставинах, у яких вони опиняються. Як зауважив письменник Джон Ґарднер, художня література є дуже давнім способом думання. Розповідання історій – це не просто спосіб проводити час, а інший спосіб намагатися зрозуміти, що люди вкладають у саме поняття часу.

Крім моралі, всі ваші романи досліджують історію та ідентичність – особливо українську історію та ідентичність. Важко не зробити висновку, що ці питання для вас дуже емоційно та духовно важливі.

– Історія та ідентичність невичерпно цікаві. Про них можна, зокрема, думати з погляду причини та наслідку. Дитина народжується в обставинах, які не вона створила. Їй дають ім’я мати й батько, які мають своє минуле, що тяжіє над ними. Вони живуть у країні, яка перебуває в мирі чи війні. Вони ростуть або в багатстві, або в злиднях, або десь посередині. І водночас вони мають у собі щось, що начебто не залежить від оточення, від причин та умов. Що це? Конфлікт, або зіткнення, або взаємодія між внутрішнім «я» та зовнішніми обставинами створює те, що ми називаємо характером.

Моя власна ідентичність включала поняття Україна, Голод, Голокост, а також увесь достаток і багатство Нью-Джерсі другої половини двадцятого століття, яке просочується у двадцять перше. Кожне поняття у попередньому реченні можна поєднати у тисячу способів, і письменництво дозволяє мені виконувати хімічні експерименти, використовуючи ці поняття як складники.

Який висновок ви зробили з цих експериментів?

– Те, що я дізнався, є великою мірою очевидним: що ці елементи взаємодіють по-різному у кожній людині, що в деяких випадках люди мають досить багато спільного, щоби визнати свою належність до певної групи, і водночас достатньо відмінного, щоби жодне узагальнення про певну групу не було цілком правдивим і послідовним. Там, де соціолог чи навіть історик прагнули б окреслити й наголосити загальні тенденції та широкі категорії, прозаїк, як і поет, воліє натомість потверджувати свою претензію на істину подробицями. Творячи своїх героїв, я знаю, що вони не представляють нікого, крім самих себе.

Знаєте, я виростав у Сполучених Штатах, коли певні узагальнення про українців були звичною справою і в медіях, і в школах. Вони злостили мене так само, як і узагальнення про афрочи латиноамериканців, а можливо, ще й більше, тому що я природно почувався об’єктом цих часто огидних стереотипів. З іншого боку, щоби читачі вважали персонажів цікавими або правдоподібними, вони мають знайти в цих вигаданих особах якусь частку себе.

Мушу зізнатися, що нині я люблю читати історію не менше, а чи й більше, ніж художню літературу. Добре написана історична праця часто нагадує мені, що між небом та землею є багато чого недоступного нашим філософам, і що наша уява мусить напружено працювати, щоби мати шанс осягнути складність «реальности».

А як ви пишете ваші романи? Чи ви маєте ясний обрис у голові, коли починаєте, чи тільки загальне уявлення про сюжет, напрямок розвитку подій, героя?

– Образ, ідея і/або персонаж зароджуються десь у моїй свідомості. Іноді насінина потрапляє на родючий ґрунт і швидко переростає в історію, а іноді процес дозрівання може забирати цілі роки. Чи знаєте ви, що насінина амариліса, завбільшки з десятицентову монетку, потребує сім років, щоби стати цибулиною, яку продають у супермаркетах і яка, нарешті, готова зацвісти?

Епізоди набираються повільно, я їх правлю і правлю. Якось я витратив три роки на те, щоб написати двадцять тисяч сторінок чернетки роману, який так і не склався. Але це частина роботи. А інколи історія, чи розділ, чи вірш приходить швидко, і я хапаю їх із подячною молитвою.

Моя дружина Александра Джонсон, набагато витонченіша за мене письменниця (на щастя, вона пише не художню літературу), читає все, що я написав. Я здригаюся на думку про те, які жахи являв би я світові, якби не її щедрий критичний погляд.

Ви починали як поет, чи не так?

– Так. Як багато прозаїків, я починав поетом. Я все ще читаю багато поезії, і деякі з моїх найкращих друзів – поети. Але я зрозумів, що в своїй поезії я не зміг зачепити певні питання та певний матеріял, який мене постійно гриз, – а художня проза пропонувала мені вихід у світ більших можливостей для уяви. І все одно я безмежно ціную поезію за її здатність проникати в суть, за те, як вона досліджує підґрунтя та можливості самої мови. Зазвичай ми використовуємо мову вільно, ми приймаємо її як належне. Великою мірою ми й повинні так робити. Власне, всі ми говоримо прозою; дуже мало хто говорить поезією – тепер.

Як вплинуло на вашу творчість те, що ви росли в українській родині?

– Обоє моїх батьків – чудові читачі. Тоді як мій батько воліє занурюватися в історію, політику чи економіку, моя мати, у вісімдесят сім років, все ще читає те, що колись називали художньою літературою. З дитинства вона посадила мене на раціон, що містив не лише всіх українських класиків – Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку, Ольгу Кобилянську та інших, а також великих европейців: Рільке, Лаґерлєф, Гамсун, Ман, Гесе, Жид, Ролян, Цвайґ. Мабуть, мені було десять років, коли вона дала мені «Історії Бога» Рільке, книжку, яку йому навіяли подорожі Україною (він її, звичайно, називав Росією).

Ще в дитинстві я любив читати і вчити напам’ять вірші. Мавши шість років, читав напам’ять Шевченкове «Посланіє» перед двома сотнями терплячих слухачів в Українському Народному домі в місті Елізабет у Нью-Джерсі. Дарма, що я не розумів нічого – ні слова – з того, що читав. Ревіння натовпу лишило відчуття вартісности, і звичка залишилась. І в старших класах школи література стала життєво важливою, тому що пропонувала таємну компанію однодумців, яких не можна було знайти в близькому оточенні.

Я все ще пам’ятаю той ранок – був липень 1972 року, четверта година ранку, – коли я скінчив читати «Сто років самотности» Ґабріеля Ґарсія Маркеса. Я поклав книгу на стіл, вийшов у тремтливу досвітню тишу, подивився на зорі й побачив їх немовби вперше. Література наново вичарувала для мене світ. Мені пригадалося те, що знає більшість дітей і про що занадто часто забувають юнаки – що ми живемо в світі, зануреному в таємницю, і кожен, хто заявляє, що розуміє його, позує, дурячи й себе, і всіх нас. Головним здобутком Сократа була його готовність визнати, що він не знає нічого. Найвідоміша Ґоґенова картина має вдалий заголовок: «Звідки ми походимо? Хто ми є? Куди ми йдемо?». Мистецтво можливе тому, що ніколи не буде остаточної відповіді на ці запитання.

Які письменники мали на вас найбільший вплив?

– Багато письменників посприяли й моєму відчуттю світу, й моєму усвідомленню можливостей мистецтва. Короткий список попередників може включати Сола Белоу, Ґреґора фон Рецорі, Ернеста Гемінґвея, Рильке, Гамсуна та Алєна-Фурньє.

Разом з тим, твої сучасники та ровесники можуть бути каталізаторами твого розвитку, і мені дуже пощастило приїхати в Бостон тоді, коли місто переживало щось на кшталт ренесансу. Я отримав величезну користь від перебування в товаристві друзів, до якого належали Свен Біркертс, Том Слей, Дерек Волкот, Шеймас Гіні, Том Бар, Га Джин, Джейсон Шиндер та інші – в багатьох випадках вони показували мені, наскільки високо встановлено планку; їхній приклад надихав мене долати межі можливого. І вони також учили мене бути відважним.

Що привело вас до заснування «Agni » – одного з найвідоміших літературних журналів у Сполучених Штатах?

– «Agni» заснувала як неформальну газету в Кренфорді, в Нью-Джерсі, група сердитих, незадоволених та збентежених підлітків. Мій батько позичив нам тридцять п’ять доларів на ротатор, і ми почали друкувати наш ризикований самвидав. Цікаво, що мій батько був суворий та консервативний, але мав глибоку віру в свободу слова і тому підтримав наш ризикований почин, попри те, що він наразив нас на проблеми зі шкільною адміністрацією. Я завжди буду вдячний йому за це, як і ще за багато що.

Коли я вступив до коледжу, я взяв ім’я цієї газети й приліпив його на літературний журнал, що його друкував сам. З 1972 року я переносив журнал із собою, хоч би куди перебирався. 1979 року я полишив Сполучені Штати, щоби подорожувати Европою, а за журналом продовжувала стежити Шерон Дан. Пізніше я знову перебрав його й залишався з ним до 2001 року, коли я пішов із Б о с т о н с ь к о г о університету й став викладати в Масачусетському. До того часу я повністю відчув усі приємності редаґування. За цей час журнал здобув репутацію – і вона давала дуже корисну лінзу, щоб оглядати сучасний літературний світ тут і за кордоном.

«Agni» також вирізнявся тим, що друкував багато українських авторів.

– Правильно. Моя посада редактора також давала мені змогу друкувати перекладену українську літературу в час, коли багато американських інтелектуалів заявляли, що такої взагалі не існує. Адже важче сперечатися з фактами, ніж зі словами. Тому «Agni» став місцем не лише для моїх власних перекладів із Миколи Руденка, Івана Драча та Василя Барки, але також для Михайла Найдана, Вірляни Ткач та Ванди Фіпс. А пізніше на наших сторінках з’явилися переклади Олега Лишеги, які зробив Джим Брасфілд, та переклади Оксани Забужко, які зробила Галина Гринь.

Саме робота з «Agni» привела Еда Гоґана до Українського наукового інституту в Гарварді, де він відкрив нову літературу, яка надихнула його на видання революційного зібрника «З трьох світів».

Є певна іронія в тому, що редакція журналу займає приміщення, де колись перебував зниклий уже «The Partisan Review» – провідний американський літературно-політичний журнал, який був рупором троцькістів. Хто в майбутньому займе приміщення «Agni»? Світ крутиться...

Як ви запізналися з письменницьким середовищем в Україні?

– У 1990 році я цілком неочікувано отримав запрошення відвідати поетичний фестиваль «Золотий гомін» у Києві. Це був поворотний рік в історії України. Так сталося, що я був там саме тоді, коли перед будівлею львівської Опери скинули пам’ятник Лєнінові. Власне, першого дня свого перебування у Львові я пішов подивитися на будівлю Опери, куди ходила, бувши студенткою університету, моя мати, перед тим, як війна урвала стільки життів. Коли це раптом я побачив натовп людей, які збиралися на площі. Я й не зчувся, як мене притиснули до дверей театру, і я стояв, слухаючи – хто б міг подумати – промову отця Андрія Чировського, якого востаннє перед тим бачив у пластовому таборі щось із двадцять років тому.

На цьому фестивалі я познайомився не лише з тими українськими письменниками, чиї твори перекладав, як-от із Драчем чи Руденком (у справі яких я писав листи для «Міжнародної амністії» – і я впевнений, «Agni» був одиноким неформальним часописом в Америці, який умістив редакційну статтю про Українську Гельсинську групу й Руденка). Я також зустрів важливих письменників-еміґрантів, як-от Богдана Бойчука, Богдана Рубчака та Юрія Тарнавського. Мало того, я пізнав нове покоління письменників, і вони були дуже захопливі. Зразу було видно, що вони заповідаються на щось велике. Оксана Забужко, маючи двадцять із чимось років, була зухвала, випромінювала світло і навіть дещо залякувала. Юрко Андрухович був спокійніший, інтравертніший, але було видно, що він, разом із Петром Мідянкою, Сашком Ірванцем, Віктором Небораком та іншими, творили нові підвалини своєї культури. Відчувалося, що кордони батьківщини не зможуть стримати їх, що їхній дух уже досяг місць, де вони ніколи не були раніше. І тепер вони виховують нове покоління письменників і митців, щоби продовжувати розмову, цього разу на світовій сцені.

А кого ви вподобали нині?

– Мене зворушила та вразила поезія Мар’яни Савки, Сергія Жадана (в перекладі Ткач-Фіпс) та Василя Махна, і недавно я був уражений емоційною силою співу Мар’яни Садовської. Ясно, що культура стоїть на твердій землі і тепер вона активно спілкується з рештою Европи та світу. Якби лишень ці письменники знайшли підтримку в Україні та серед українських еміґрантів, таку, як мають, скажімо, німецькі чи ірландські письменники, тоді в нас би було більше про що поговорити.

А ви контактуєте з цими письменниками?

– Я залишаюся в тісному контакті з Забужко, маю уривчастий зв’язок з Андруховичем, недвано познайомився з Мар’яною Савкою – і не маю сумніву, що це спілкування триватиме, якщо один із нас не стане трапістом...

Автори

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі