Istoriя симуляції, або Іздрик forever

Іздрик, Подвійний Леон, Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2000.

Несправжність несправжнього таки справдилася. Хоч би як кокетував Автор – уже на обкладинці, тобто post factum, – сподіваючись на безкоштовного громадського адвоката, який спроможеться поспівчувати його авторському обов’язку принаймні до Страшного суду таргати на спині чергову (та не сто, а двістісторінкову) вербальну труну, справи цим не зміниш. Справу зроблено. Попри нечувану для приматів тривалість вагітності (творчої) та затяжні пологи, твір народився, живе, ошатно вбраний у фірмову видавницьку обкладинку, і навіть сам уже породив цілий комплекс літературно-критичних екзерсисів. Найпотужніший із них – коментар Леоніда Косовича, гідний стати в шерегу як славетних в історії прикладів літературних містифікацій, так і не менш шанованих вправ із квазінаукового літературознавчого шаманства. Оминути його нелегко, бо твір і коментар видано однією книгою. Коментатор виявив, і тепер прагне довести читачеві, що «Подвійний Леон» – неабиякий здобуток красного письма. Бо «високий романтизм та нещадна іронія, філософські забави та чорний гумор» безсумнівно варті читацької уваги, захоплення, врешті-решт, невеличких грошових витрат. І справді, символіка стихій, вдало поєднана з символікою чисел, щедро напхана нібито кабалою, китайською філософією та ненастанним цитуванням, перетравленням і дефекацією усього пост- та модерного культурного комплексу, безумовно викликають велике зацікавлення.

Та спочатку трохи про магію чисел. Здається, під впливом цієї магії опинився найперше коментатор. Заява про те, що «Острів КРК» – «Воццек» – «Подвійний Леон» є трилогією, виглядає постмодерним знущанням над цим поняттям. Зовсім необов’язково три різних твори одного автора оцінювати в цьому міфологізаторському сенсі. Збереження стилістичної манери протягом кількох років, спочатку з шармом учнівства в «Острові...», далі, як на мене, – в стані творчого осяяння у «Воццеку», і нині – з акробатичною майстерністю освіченого компілятора в «Подвійному Леоні», не означає творення трилогії. Якщо й говорити про трилогію, то лише з огляду на зрозуміле прагнення видавництва продати всі три книжки. Знайти десь «Воццека» нині малоймовірно, хоча з усіх трьох саме цю річ я придбав би з найбільшим задоволенням. Інші дві ще можна зустріти в книгарнях.

Безнадійно вторинний постмодернізм «Подвійного Леона» впадає у вічі, саме якщо порівнювати цей твір із «Воццеком». Не тому, що «Воццек» чимось різниться світоглядно або поетологічно. У «Подвійному Леоні» всі приємні дрібнички постмодерної естетики виглядають важкувато й надумано. Звичайно, захопливо протягом десяти сторінок читати написані суржиком старі анекдоти або віршований переспів прозового уривка Бланшо. Як справедливо зауважує Ігор Бондар-Терещенко, кожна сестра тут отримує по кульчику. І напевне, саме тому зрештою стає нудно.

Головною проблемою українських постмодерно орієнтованих митців є те, що запропоновану інтерпретаторами Зюскінда, Еко, Рансмайєра схему, нібито твір повинен п...