Istoriя симуляції, або Іздрик forever

Травень 2001
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
226 переглядів

Іздрик, Подвійний Леон, Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2000.

Несправжність несправжнього таки справдилася. Хоч би як кокетував Автор – уже на обкладинці, тобто post factum, – сподіваючись на безкоштовного громадського адвоката, який спроможеться поспівчувати його авторському обов’язку принаймні до Страшного суду таргати на спині чергову (та не сто, а двістісторінкову) вербальну труну, справи цим не зміниш. Справу зроблено. Попри нечувану для приматів тривалість вагітності (творчої) та затяжні пологи, твір народився, живе, ошатно вбраний у фірмову видавницьку обкладинку, і навіть сам уже породив цілий комплекс літературно-критичних екзерсисів. Найпотужніший із них – коментар Леоніда Косовича, гідний стати в шерегу як славетних в історії прикладів літературних містифікацій, так і не менш шанованих вправ із квазінаукового літературознавчого шаманства. Оминути його нелегко, бо твір і коментар видано однією книгою. Коментатор виявив, і тепер прагне довести читачеві, що «Подвійний Леон» – неабиякий здобуток красного письма. Бо «високий романтизм та нещадна іронія, філософські забави та чорний гумор» безсумнівно варті читацької уваги, захоплення, врешті-решт, невеличких грошових витрат. І справді, символіка стихій, вдало поєднана з символікою чисел, щедро напхана нібито кабалою, китайською філософією та ненастанним цитуванням, перетравленням і дефекацією усього пост- та модерного культурного комплексу, безумовно викликають велике зацікавлення.

Та спочатку трохи про магію чисел. Здається, під впливом цієї магії опинився найперше коментатор. Заява про те, що «Острів КРК» – «Воццек» – «Подвійний Леон» є трилогією, виглядає постмодерним знущанням над цим поняттям. Зовсім необов’язково три різних твори одного автора оцінювати в цьому міфологізаторському сенсі. Збереження стилістичної манери протягом кількох років, спочатку з шармом учнівства в «Острові...», далі, як на мене, – в стані творчого осяяння у «Воццеку», і нині – з акробатичною майстерністю освіченого компілятора в «Подвійному Леоні», не означає творення трилогії. Якщо й говорити про трилогію, то лише з огляду на зрозуміле прагнення видавництва продати всі три книжки. Знайти десь «Воццека» нині малоймовірно, хоча з усіх трьох саме цю річ я придбав би з найбільшим задоволенням. Інші дві ще можна зустріти в книгарнях.

Безнадійно вторинний постмодернізм «Подвійного Леона» впадає у вічі, саме якщо порівнювати цей твір із «Воццеком». Не тому, що «Воццек» чимось різниться світоглядно або поетологічно. У «Подвійному Леоні» всі приємні дрібнички постмодерної естетики виглядають важкувато й надумано. Звичайно, захопливо протягом десяти сторінок читати написані суржиком старі анекдоти або віршований переспів прозового уривка Бланшо. Як справедливо зауважує Ігор Бондар-Терещенко, кожна сестра тут отримує по кульчику. І напевне, саме тому зрештою стає нудно.

Головною проблемою українських постмодерно орієнтованих митців є те, що запропоновану інтерпретаторами Зюскінда, Еко, Рансмайєра схему, нібито твір повинен поєднати елементи високого мистецтва та маскульту, вони сприйняли як рекомендацію до дії. Та технічні засади побудови тексту не часто можуть слугувати як засади художні. На додачу, письменника переслідує бажання подобатися. Це абсолютно справедливе й законне бажання; втім, воно має одиноку ваду: його необхідно вдовольняти постійно.

Однією з пасток спрощеного погляду на постмодерн є горезвісна хаотичність і фраґментарність композиції твору. На прикладі «Воццека» бачимо, що попри позірну розчленованість розділів, переважно асоціативний принцип побудови фабули, балансування на межі реальності й сновидіння, маємо чітку двочастинну структуру, умовно кажучи, «День» і «Ніч», збалансовану однаковою кодою наприкінці кожної частини. Всі спогади, сни, подорожі сновиди, навіть «лекція про мудаків» складаються в мозаїку, або, керуючись підказкою самого Іздрика, – відтворюють палімпсест, своєрідність якого саме в незнищенності кожного духовного поруху персонажів. «Подвійний Леон» також хаотичний. Тут вистачає сюжетного розмаїття. Скажімо, намагання поглянути на подію одночасно з двох точок зору. «Я пришивала ґудзик, коли він зайшов»; «Вона пришивала ґудзик, коли я зайшов» (бракує хіба точки зору ґудзика). Часова ґрадація події («за 15 хвилин до кінця») підкріплюється рельєфним і детальним описом усіх перипетій вселення персонажа до готелю. Дріб’язкові побутові зусилля персонажі переживають із надзвичайним драматизмом. Цим підкреслюється особлива емоційна вразливість і крихкість героїв, що, до речі, властиво скорше людині літератури модерну. Герой сучасної літератури не стільки вражений самоїдством, скільки розпорошений у тексті. Правди ніде діти: Іздрикові герої саме такі. Тому в’їдливий самоаналіз у поєднанні з шизофренічною роздвоєністю приводить до цікавого результату: страждання фантомних героїв виглядають муками голої свідомості, що не робить ці муки менш реальними, а навпаки – увиразнює їхню загальнолюдську природу.

Винятком із цього правила є стражденний Орест Щезняк (він же Леон, він же вся BEAR BEERівська компанія). Його тілесність підтверджується не так алкогольними візіями, як пляшкою з окропом, притиснутою до обштриканих голками сідниць.

На запитання, чи можна вважати «Подвійного Леона» літературою, відповідаю ствердно. Не тільки тому, що в літературі буває й гірше. У творі збережено головне: відчуття пропорції та стилю, інтуїтивне розуміння власної дистанції, хоч як дратують часом моменти самопрофанації. «Подвійний Леон» – не згусток болю, це легкий масаж ерогенних читацьких зон, кросворд на дорогу з відповідями наприкінці книжки, яка з’явилася вже для того, щоби нагадати про Автора «Воццека». І Автор це безперечно розуміє.

            У «Подвійному Леоні» відбулася ще одна цікава трансформація. Якщо раніше пародіюванню підлягали твори чужі, тут важливим об’єктом пародії став письменник Іздрик. Ігрища на згарищах та пасовиськах культури природньо поширилися на власну творчість. «Подвійний Леон» розвінчує «високий міт» «Воццека». Можливо, саме це і є постмодернізмом. Гра стала важливішою за мистецтво. Що не дивно, якщо зважати на тотальність запропонованого прийому. Пародія на себе вимагає щонайменше розуміння власних творчих принципів. Автор продемонстрував відмінне знання того, як і задля чого пишуться такі тексти.

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі