Історія незвершеного застереження

Вересень 1999
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
2
21 переглядів

1.

В українському каноні останніх двох століть немає людини вченішої за Агатангела Кримського. Всяка розмова про нього починається з переліку надзвичайних фактів його колосальних знань: він володів шістдесятьма мовами й діалектами, він написав сотні статей, досліджень, підручників, переклав десятки художніх творів, передовсім з арабської та перської мов. Кримський є наче втіленням досконалості людського інтелекту й пам’яті. Він – перший і донині найвидатніший український сходознавець.

Його наукові праці вражають кількістю, різноманітністю й легкістю їхнього стилю. Підручники з історії та конспекти лекцій читаються майже як романи. Це й не дивно: їх писав літератор. Щоправда, сучасникам його цікава і з багатьох поглядів переломна для культури художня творчість видавалася незрозумілою, а історики літератури багатьох поколінь зробили все, щоб відсунути її на марґінес. Тим часом радянські цензори зробили все від них залежне, щоб стерти з української історії політичне обличчя Кримського. Ґебістам цей короткозорий, нервовий професор, який 1918 року повернувся до України після понад двадцяти років викладання в Московському університеті та в Лазаревському інституті східних мов, щоб разом із Володимиром Вернадським творити Українську Академію Наук, видавався одним із найнебезпечніших ворогів нового режиму. Вони не дали йому померти своєю смертю, а старого й немічного «врятували» від наближення німців і добили вже на казахських землях.

Причина цієї ненависті стане очевидною кожному, хто прочитає полеміку Кримського з Михайлом Драгомановим, яка точилася на сторінках «Правди» та «Народу» в 1890-х роках; його напружену концептуальну кореспонденцію з Борисом Грінченком, яка налічує сотні листів; менше за обсягом, однак не менш концептуальне листування з Іваном Франком та Михайлом Павликом. Кримський був радикалом змолоду, зі шкільної, тобто колегіальної лави (в 1885–1889 роках він навчався в Колеґії Ґалаґана в Києві). З віком його радикалізм поглиблювався, ставав теорією, концепцією, котра включала симпатію до соціал-демократичної програми, ідею про українство як націю (тобто спільноту значно ширшу за трудовий народ), і націю політичну, тобто не лише з етнічних українців, нарешті, послідовний, непримиренний націоналізм-сепаратизм (антифедералізм, антиімперство, антиросійство, антислов’янофільство).

Концепцією націоналізму в інтелектуальному сенсі Кримський переймався не менше, ніж науковою та літературною працею, а в емоційному, мабуть, значно більше. Кримський як політична постать, як теоретик націоналізму – тема велика. Тут зосередимося лише на одній украй цікавій його праці під назвою «Що таке сучасне українство?».1

Кримський працював над нею приблизно в 1904 році (цю дату можна встановити за згадуваними подіями й цитованими джерелами). Росія стрясалася напередодні революції 1905 року. Український рух так само набирав обертів. Ідея національної самостійності як мети окреслювалася дедалі ясніше й упевненіше. Микола Міхновський уже написав «Самостійну Україну», Іван Франко – «Поза межами можливого». Крім того, з’явилися нові політичні партії: РУП (Революційна Українська Партія), УСП (Українська Соціалістична Партія) та інші. Вони починали публікувати власні видання, виступати з певними програмами. Деякі з цих програм, зокрема партій соціалістичної орієнтації, непокоїли Кримського. На цьому тлі його цікавить науковий фундамент, логічна арґументація доцільності, суспільної корисності, історичної справедливості й перспектив українського націоналізму, або української ідеї чи української національної ідеї. Книжка мала бути теорією нації взагалі й обґрунтуванням українського націоналізму...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі