Історія непрофесійного українця

Грудень 2009
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
936 переглядів

У мене є свої спогади про Ігоря Шевченка,однак я не хотів би зараз про них говорити. Бо направду їх не є аж так багато. Ми бачилися, мабуть, зо два десятки разів, а розмовляли (і то по-справжньому розмовляли, а не перекидалися фразами) разів із п’ять- шість. Із тих п’яти-шести разів можна сміливо викреслити найпершу розмову, бо вона була побудована на виразному непорозумінні: Шевченко допитував, чи я є той львівський історик, який не може довести те, що говорить. На щастя для мене, він поплутав мене з іншою людиною. Я знаю це напевно, бо під час розмови виявилося, що йдеться про когось, хто займається набагато ранішою історією, аніж та, котру вправляю я.

З інших наших розмов я можу виділити одну, з пізнього жовтня 2002 року. Тоді Ігор Шевченко приїхав до Львова разом із Броніславом Ґеремеком та студентами Европейського коледжу з Натоліна, що у передмісті Варшави. Ми стрічалися у Віденській кав’ярні, і це було якраз напередодні спільної українсько-польської молитви на Личаківському цвинтарі. Тоді справа йшла до відкриття Цвинтаря Орлят, де поховано польських вояків, що боролися за Львів проти українців у листопаді 1918 року. Для багатьох, якщо не більшости, українців у Львові ця подія була рівноцінна національній ганьбі. Напруга досягла високої точки, й Ігор Шевченко допитував мене, що він сам може зробити, щоб зняти цю напругу.

Я хочу скористатися цими двома спогадами як ілюстрацією до ширшої та центральної для нас усіх проблеми: чим і як ми займаємося і що з того виходить. З одного боку, Ігор Шевченко ставив науку понад усе, і ради неї міг відверто говорити в очі неприємні, а часом навіть убивчі речі, як-от в епізоді про історика, котрий займається речами, які йому не під силу. З другого боку, громадські справи були йому не байдужі, і він готовий був у них анґажуватися – підтвердженням чого є хоча би історія з Личаківським цвинтарем.

Як на мене, ми тут маємо типову дилему, з якою кожен із нас принаймні раз стикався і яка так чи так – навіть якщо ми її глибоко не усвідомлюємо – справляє вплив на все наше життя. Наважуся твердити, що ця дилема дає ключ до розуміння самого Шевченка і його книжки «Україна між Сходом і Заходом». Ми знаємо фразу, повторювану в різних варіянтах, що історики не мають особистого життя – все їхнє життя вимірюється тим, що вони пишуть і друкують. Я хотів би її переінакшити: я думаю, що цю книжку Шевченко певною мірою написав про самого себе.

Отже, як на мене, через його біографію та його книжку просвічує так звана габсбурзька чи то центральноевропейська дилема: що має робити інтелектуал, щоби бути успішним, а водночас залишатися чесним перед суспільством, у якому живе. Вона називається «центральноевропейською», бо найвиразніше проявилася серед людей, які народилися у цій частині світу. Щоб мене краще зрозуміли, назву їхні імена: Ісайя Берлін, Зиґмунт Бауман, Імануїл Вітґенштайн, Ернест Ґелнер, Лєшек Колаковський, Карл Попер, Джордж Сорос, Чеслав Мілош – можу продовжити цей список навіть до більшости тих, хто зібрався тут вшановувати пам’ять Ігоря Шевченка, хочя не певний, чи кожен із нас над нею замислювався. Це як хвороба, котра не смертельна, але яка нам дуже докучає. Ми не можемо до неї признатися або її усвідомити, поки хтось не поставить нам діягноз.

Але найточніше діягнозував її знаний усім Ернст Ґелнер у посмертно виданій книжці про Вітґенштайна і Маліновського. У ній Ґелнер покликається на два шляхи пізнання – атомістичне й органічне. З наукового погляду, перше є вищим від другого. Великі відкриття переважно були зроблені одинаками: «Ми відкриваємо правду поодинці, ми помиляємося у групах», пише Ґелнер («We discover truth alone, we err in groups»). Уособленням цього типу є Робінзон Крузо: його знання виникає безпосередньо у стосунках між ним і природою, без посередників. Суспільство може бути помічним у цьому пізнанні, забезпечуючи його такими суспільними винаходами, як компас чи далекозорна труба. Але частіше воно стає перешкодою. Бо суспільна культура є ніби великим холодильником, вона заморожує свіже сприйняття. Воно перетворює навколишній світ на домівку, в якій нам зручно жити – «до якої ми радшеналежимо, аніж пізнаємо», але віддаляєнас від об’єкту пізнання. Зі свого боку, індивідуальне пізнання сприяє ростові знання – але водночас воно робить наш світ холоднішим і чужим.

Ця дилема характерна для кожного модерного суспільства. От тільки найменше вона властива англосаксонському світові, де індивідуалізм є органічною частиною місцевої культурної традиції. Інші нації, пише про це Ґелнер, щоби стати модерними, мусили чинити насильство над своєю традиційною культурою – і тільки англійці мусили зберегти вірністьсамим собі.

Ніде, мабуть, ця суперечність не виявлялася так емоційно гостро, як у Центрально-Східній Европі – тій частині світу, котра у XIX столітті опинилася між Берліном, Віднем і Петербурґом. Тут більшість народів, перед тим як стати націями, мусили вибудувати свою власну національну культуру, і то в гострій конфронтації один з одним. І найбільше й передусім це стосувалося інтелектуалів із так званих «недержавних народів». Вони, ці інтелектуали, мали вибирати між працею на користь власної культури та індивідуальним успіхом у Respublica literaria – міжнародній спільноті інтелектуалів, що не знала мовних і державних кордонів. У більшості випадків другий вибір майже дорівнював національній зраді. Але той, хто будував власну культуру, мусив часто ставати на горло своєму власному талантові й власним амбіціям та жертвувати своїм інтернаціональним визнанням – бо цього вимагала щоденна і жертовна праця навколо створення шкіл, періодичних видань, різноманітних національних товариств тощо.

Серед усіх центральноевропейських народів найбільше свої індивідуальні таланти розвивали просвічені (поступові)євреї. Бо хоча вони жили всюди, вони ніде не були вдома – навіть (чи особливо) серед правовірних євреїв. Вони були, якщо можна так сказати, англосаксами Центральної Европи. Далі за ними йшли поляки, чехи й угорці, які еміґрували на Захід після Ялти 1945 року, Будапешту 1956 року, Праги і Варшави 1968 року. І вже зовсім зникомо мало було серед них вихідців із недержавних народів – як-от словаків чи українців.

Ігор Шевченко якраз був одним із небагатьох українських винятків. Перше, що впадає в очі, коли знайомишся із його біографією: його стосунки з українством були складні й суперечливі. Його батько був петлюрівським еміґрантом у Польщі, петлюрівцями були й найближчі батькові друзі. Ігор Шевченко знав їх із раннього дитинства, і з ними його пов’язували сильні емоційні зв’язки. Однак у дуже молодому віці він вирішив, що батьковим шляхом не піде. Його приваблювала европейська культура. Як фах він вибрав класичну філологію, щоби вивчати цю культуру біля її коріння. Він ніколи не поривав із українським світом (інакше не вкладав би стільки зусиль у розбудову гарвардського Українського наукового інституту), але українським істориком не став, і це був програмовий вибір. Може, я і слон, казав Шевченко, але ради цього я не вивчатиму історію слонів. Тому український світ не зможе зробити з нього ані ікони (за його словами, він був при Олімпі, але не був на Олімпі), ані політичного прапора. І, мабуть, він ніколи не опинився би при Олімпі, якби був українським істориком (що є правдою й у випадку Омеляна Пріцака).

Майбутньому біографові Шевченка буде цікаво простежити коливання його українськости. Виглядає, що його інтерес до України був найвищим після розпаду комунізму і проголошення української незалежности. Книжка «Україна між Сходом і Заходом» це великою мірою підтверджує. Нагадаю, що Ігор Шевченко присвятив її пам’яті батька, який – цитую – «вірив в Україну » і «присвятив своє життя українській справі». Але сама книжка постала з лекцій, котрі він читав іще у Гарварді в 1970-х роках – тобто задовго до того, як Україна стала самостійною.

З усіх тез «України між Сходом і Заходом» обмежуся тільки однією: більшість історичних і політичних аналізів сучасної України говорять про роль Росії, не добачаючи, однак, що російський чинник в Україні відносно молодий. Тому він може досить швидко заникнути у перебігу політичних змін. Що, однак, не вивітриться за одну ніч і лишиться на багато довше, то це візантійська спадщина, дарма, у православній а чи греко-католицькій традиціях. Усвідомлення цього факту не повинно привести до опускання рук. Навпаки, пише Шевченко, воно ще гостріше диктує потребу наводити на належному рівні контакти з західним світом.

Історично для України цим західним світом була Польща. Саме Шевченкові належить теза, що Захід приходив на українські землі у польському контуші. У час Помаранчевої революції Шевченко звертав увагу, що поділ міжелекторатом Ющенка й електоратом Януковича відтворюють старий кордон між Річчю Посполитою і Татарським ханством. Чи вдасться українцям перейти цей поділ, залежить від того, наскільки вони спроможуться збудувати свою власну і густу культуру прозахідної орієнтації. Тільки вона може стати надійною протиотрутою від майбутнього «українського Путіна», чия поява бачилася Шевченкові майже неминучою. Тоді українці матимуть те, що в них не забере жодна влада ані за десять, ані за сто років.

Центральний есей книжки «Україна між Сходом і Заходом» має назву «Many worlds of Petro Mohyla». В українському перекладі множину замінили одниною: замість «багатьох світів» ідеться про «багатоликий світ». Ця заміна, може, й краще відповідає логіці української мови. Але вона викривляє логіку самого автора. Бо, як мені здається – і це моє припущення підтверджує професор Франк Сисин, зусиллями якого і постала ця книжка – Ігор Шевченко писав цей есей про самого себе. Він належав водночас до української, російської, польської, чеської, німецької та французької культури. Всі ці культури він «призбирав», поки доростав і вчився у Варшаві, Празі та Лювені. Англосакська культура була йому не цілком чужа, хоча він і полюблював кепкувати з неї. До того ж він жив культурами античности і Візантії.

У кожному разі, його українська культура була не єдиною, а однією з багатьох, і саме оця деяка відстороненість від українських справ давала йому можливість дивитися на них із ширшої перспективи та бачити далі й глибше. Принаймні, далі й глибше за тих українських інтелектуалів, щозмагаються з питанням, як і за кого голосувати 7 лютого 2010 року – а проголосувавши, далі сперечаються, чи правильно вони зробили.

Очевидно, що більшість життєвих дилем не мають задовільного розв’язання. Головне, мабуть, не саме розв’язання, а усвідомлення суперечностей і мистецтво жити у них. За певних обставин ті суперечності можуть служити внутрішньою пружиною творчости. І приклад Ігоря Шевченка це велемовно показує та доказує.

Виступ на вечорі пам’яті Ігоря Шевченка в Українському Католицькому Університеті 8 лютого 2010 року.

Про автора
Категорiї: 

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі