Історіографії на краях

Березень 2006
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
3
121 переглядів

Не новина, що історіографічні публікації, особливо присвячені характеристиці сучасного стану науки в Україні, практично ніколи не викликають дискусії. Тому, наголошуючи на провокативній природі цього есею, особливих ілюзій щодо його обговорення не маю. Тим більше, що хотів би запропонувати не розлогу характеристику історичних досліджень в Україні, а публіцистичні міркування з приводу декількох тенденцій їх розвитку, засновані насамперед на особистому досвіді.

Наш час серед інших сутнісних ознак характеризують зміна бачення ролі та місця науковця в соціюмі й відчутне зниження соціяльного статусу інтелектуала в суспільстві. Замість такої звичної та милої багатьом місії володарів думки, провідників мас, будителів нації щоразу запотребованішим стає ідеал експерта, готового поставити на службу суспільству свою компетентність, але звільненого від покликання вказувати тому суспільству шлях до майбутнього1. Українські історики надалі полюбляють розмірковувати про «соціяльне замовлення», в чому – і поза підручниковою цариною – їх підтримує держава химерними проєктами на взірець «програми випуску соціяльно значущих видань». Утім, книжки фахових істориків, навіть «розраховані на всіх, хто цікавиться історією», майже нікого не цікавлять. Виразний інтерес акумулюють твори Канигіна, Фоменка, розмаїті сенсаційні російські параісторичні серії та інша продукція «історіографічних Поплавських». Промовистим прикладом тут може бути хоча би постійне апелювання нашого президента до трипільської культури.

Не меншу проблему маємо з розмежуванням власне фахових і паранаукових видань. Класичний приклад – промоція «Велесової книги» в численних рекомендованих міністерством освіти посібниках пера авторів із повним набором формальних академічних реґалій. Декілька критичних рецензій у спеціялізованих часописах, наскільки знаю, ніяк не вплинули ні на поширення таких книжок, ані на позицію міністерства освіти.

Проблема відмежування науки від її профанації приводить до питання корпоративної солідарности наукового середовища, його спроможности опиратися тискові некомпетентности, питання відповідальности інтелектуала. Ситуація з науковою критикою та рецензіями невтішна. Більшість наукової продукції залишається не тільки не продискутованою, а часто і непоміченою. Рецензію надалі сприймають як упосліджений жанр, а наукову критику потрактовують як особисті порахунки. За таких умов єдиним критерієм науковости є лишень дослідникове сумління.

І тут на українську специфіку (непроста спадщина совєтської доби з рудиментами поневоленої науки) накладаються загальні тенденції сучасної гуманістики: втрата віри в пізнавальні спроможності глобальних пояснювальних схем (меганаративів), щоразу відчутніша фраґментаризація науки, розпад спільноти істориків на слабко пов’язані групи, кожна з яких, за висловом Ніколая Копосова, говорить зрозумілою лише для посвячених мовою. Одна з рис нашого часу, часу непрочитаних книжок, – самотність історика в межах його спеціялізації, усвідомлення того, що насправді ми всі пишемо для себе.

Цій ситуації частково може зарадити наукове середовище, якого чи не найбільше бракує в українському академічному просторі. Не новина, що людська креативність оприявнюється не будь-коли, а в певному часі й місці, в окреслених соціокультурних і психологічних умовах. Тому в дослідженнях історії науки щораз активніше використовують категорію «творче середовище», аналізують умови постання наукового відкриття. Зокрема, Карл Е. Шорске і Петер Левенберґ вирізняють такі компоненти conditions of excellence: довіра й емоційна безпека, що їх мають забезпечити лідер наукової групи та сама група; інституційно ґарантована культурна відкритість групи, відчуття сильної потреби нових моделей і концептів; розподіл адміністративно-...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі