Іронія непокірної структури

Травень 2001
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
6
260 переглядів

Іздрик, Острів КРК, Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2001.

Іздрик, Воццек, Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1998.

Іздрик, Подвійний Леон, Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2000.

Джойс уважав свої романи (особливо «Улісса») дуже дотепними. Кожен його текст був такою собі деспотичною письменницькою помстою: ті довколишні істоти, що мали нещастя не сподобатися молодому задираці, перетворювалися на персонажів його текстів – і тут уже їхній новий амбітний пан робив із ними (і з них), що тільки хотів. Пародіювалися імена, звички, розмови та промови «від такого-то числа» – Джойс був безжальним до всіх, від директора школи й своїх сусідів до чільних політичних діячів тогочасної Великої Британії та лідерів ірландського національного руху. І той, хто знав, про що йдеться, від душі веселився разом з автором. Це справді були дотепні романи.

Але вулиці старого Дабліна знесено, леґендарні паби занедбано, а лідерів забуто. З кожним перевиданням, з кожним перекладом Джойса в Джойсі меншає. Геніально запроектовані алюзії, соціальні та літературні контексти гинуть, щораз більше відкриваючи нашим очам холодний айсберґ геґельянської субстанційності – залишається «вічне», «важливе», «суттєве», одне слово, те головне, що Джойс, власне, і прагнув проговорити – його message.

Втім, герменевти та краєзнавці не сплять. Їм треба ще більше Джойса, і вони створюють ще більше Джойса: семінари, словники, енциклопедії – доскіпливі спроби «здешифрувати» мудрого ірландця тривають. Шукають, як пише Володимир Єшкілєв, «...ту саму феноменологію, відчуваючи, що опорні знаки “внутрішніх енциклопедій” (фрейми) – це швидше не таємні коди постмодерністської інтертекстуальності, але стереотипні образи поточної дійсності, вштамповані у підсвідомість автора-деміурга його побутом, настроями, ностальгіями за близьким ретро».

Поки що промовчимо про субстанційний льодовик, де відбувається шаманячий танок Іздрикових персонажів, але звернімо увагу, що об’єктиви інтерпретаційних камер звернено саме до цих «образів поточної дійсності». І Єшкілєв у «Воццекургії бет», і Андрухович у передмові до «Острова КРК», і Леонід Косович у післямовних коментарях і «ґлосарії виділених синтагм» до «Подвійного Леона» в жарт – не в жарт опікуються дешифруванням закладеного до цих книг порядку денного: «...вже перший деміургійний знак “Воццека” дає нам можливість запідозрити його внутрішню текстову енциклопедію у причетності до містерійного корпусу пізніх розенкрейцерів. Одночасно виникає алюзія із початком апокрифічного кастанедівського тексту “Площі Ікстлану”» (Єшкілєв), «CHUPA-CHUPS – сорт популярних карамельок» (Косович).

Тобто перед нами вже не просто взаємоперетікання гіпертексту трьох романів і кількох оповідань – ми мусимо включити до його структури ще й співавторів-інтерпретаторів (не забудьмо про ІБТ!) – правдивий Інтернет! Читаєш, у якому хочеш порядку, клікаєш на поясненнях, перескакуєш з історійки на історійку, і навіть розглядаєш картинки (як у «КРК»). Словом, серфиш. І якщо не розумієш дотепів – знову серфиш: тобі пояснять, де належить сміятися і як слід розуміти. Ці інтерпретатори – називачі предметів, убивці містерійного присмерку, справжні постмодерні прагматики: ось погляньте, як зроблено цей роман, – наполягають вони, – ви ж бачите – тут Кізі, а тут Селінджер, а це Йонеско, а це – ми разом з автором у кав’ярні «Під лиликом». Єшкілєв убиває автора, Андрухович убиває атора, ІБТ та Косович убивають автора. «...Хто такий Іздрик? Іздрик іs trіck». У цій гіпертекстуальній пустелі, в якій усе відомо, як пише Бодріяр, «у різкому світлі інформації» залишається тільки напівживий Воццек.

Але відкиньмо інтертекст. Справді, що найкращого може зробити зі своїми глобальними знаннями людина постмодерної епохи? Звісно, спробувати все якомога скоріше забути! Давайте таки повернемося до Екового варіанту з пляшкою: бо якщо автор запроектував усю цю споруду навмисне, щоб ми її дешифрували й бачили, як усе це класно задумано, то через шістдесят із гаком років після «Улісса» це якось ніби й не на часі; а якщо все це – як і водиться у постмодерні – просто так, то немає проблем: ніхто не образиться, якщо ми весь цей гайдеґґеріансько-кастанедіанський корпус не помітимо.

Саме в цьому, на мою думку, найбільша сила Іздрикових романів: навіть якщо хтось умний і начитаний забуде про свій заум і зачитаність, читати ці тексти йому буде все ж цікаво. Але такий висновок неминуче приведе нас до парадоксу: Іздрик помилився з формою. Найкраще йому підійшов би справжній, класичної форми роман, а ще краще епопея з життя Його імператорської величності Франца-Йосифа та його коханок. Насправді Іздрик мав би бути Гайнріхом Манном.

Бо як ми читаємо Іздрика? (Направду, його романи – це своєрідний тест на те, як ми читаємо взагалі, такий собі полігон читацьких практик.) Так, ми помічаємо частину алюзій одразу: від деяких нам стає смішно, а від деяких (який іще Боббі Вотсон?) просто пересмикує через їхню тривіальність та недоречність. Можливо, серед нас є й геніальні читачі, що весь гіпертекстуальний простір бачать одразу: від «пізніх розенкрейцерів» і до «Лукача і Кундери, Адорно і Блоха, Бурд’є і Машере». Та це – щасливі вийнятки, справжні ігрові читачі. Більшість (концепт майже марксистський) усе-таки бачить Іздрикові тексти як сукупність історій про: «гарно там у нього про те, як він їде до Польщі, і про митників», «найприкольніше місце – це про мудаків», «класно він пише про божевілля – напевне, все воно так і виглядає насправді». Втім, підемо далі цих принагідних висловлювань друзів: власне, Іздрик постійно пише історію, точніше, всього дві взаємопов’язані історії – це історія кохання та історія краю.

 Таємнича вона (А., Стефанія) – віртуальна (бо майже не присутня або присутня лише на короткий час, «на літо») дівчина Воццека-Леона. Завжди готова на довгі й не надто комфортні мандри. Фотограф? Журналістка? Це, зрештою, не важить. Головне – Жінка. Істота, що здатна синтезувати в ціле розірваного між ніччю і днем, між сном і болем Воццека чи Подвійного Леона, завислого десь між інтелектуальним читвом Кортасара-Пруса-Пруста та бульварними анекдотами, між зовнішніми мандрами квазіпрочанина та внутрішніми мандрами алкоголіка. Іздрик пише про жінку куди патетичніше за Андруховича, якого часто звинувачували в інструменталізації її до простого об’єкта насолоди. Під цим кутом зору Андрухович справді радше як Тамерлан-завойовник, опановувач «жіночого матеріалу» (згадати тільки «московіадний» сексуально-алкоголічний марафон) і міг би тому зацікавити своїм писанням Фройда, тимчасом як у Іздрика все набагато складніше і він – потенційний клієнт Дельоза–Ґваттарі. Оповідач у КРК, Воццек, Леон – це справжні «машини бажання», поза яким вони не існують – роздвоюються, розпадаються, розкладаються: «Вперше це сталося в театрі, ми стояли поруч на сходах... відвернувся на хвилю, і тут відчув цей удар, від якого хотілося сісти просто на землю. Вона зникла. Її вже не було поруч» (КРК); «Після розриву стосунки А. та Воццека, річ ясна, ще деякий час тривали, уособлюючи потворну інерційність машинерії кохання, але стосунки ці виродилися в якусь хворобливу шпигуноманію. Вони не зустрічалися, не розмовляли, а як ті діти никали одне за одним вулицями, висліджуючи нові маршрути, потерпаючи за нові знайомства й звички одне одного, пожадливо вбираючи будь-які чутки, будь-які згадки одне про одного, відсилаючи одне одному хитромудро закамуфльовані звістки. Однеодним, однеодного, однеодному» («Воццек»). У «Подвійному Леоні» Вона і Він – дві взаємопов’язані частки одного тіла, окреме існування яких унеможливлюється навіть на рівні граматики: Він може висловлюватися тільки умовними реченнями: «Ми зустрілися (б) на березі... Ми (б) відразу впізнали б одне одного, і я (б) насмілився просити, а ти дозволила (б) мені зняти маленького жучка, котрий заплутався в твоєму волоссі...», – а Вона – лише заперечними, – «Ми (не) зустрілися вранці на летовищі, в гігантському холі жахливого малинового кольору. Він (не) допоміг мені підвезти баґаж, і шалик (не) намотався на коліщатко візка... ми (не) поверталися до міста разом». Стверджувальні речення дійсного способу є прероґативою лише цілісного «тіла, котре жадає».

Розлуку, відсутність своєї половини, Себе-Іншого обоє осмислюють як катастрофу, пустку, метафорою наближення якої є великий чорний пес – такий собі апокаліптичний Звір: «Знаєш, той пес... Я раптом відчув, що він знає... Я відчув. Я відчув. Раптом... Тобі нікуди йти. Тобі доведеться провести тут ніч, а може й залишитися назавжди. Ти переходиш поміж рядами крісел, на яких, скрутившись, сплять посеред клунків такі ж невдахи, як ти сам. Ти проминаєш приречені гурти солдат у сірих шинелях... А потім виходиш на перон, закурюєш, і – ні на чому особливо не фокусуючи зору, нічого конкретного не маючи на увазі – розумієш, що саме так і виглядає ніщо»;

«Боже, чому все найкраще, що було в моєму житті, виявилося сном? Чому?!.. Де мені шукати того, хто кохав мене й кого кохала я? Чи маю йти по світу. Вдивляючись у зустрічні обличчя?.. Але ти знаєш, всемогутній Боже, що часу на це не залишилося. Вже надто пізно. Вже черепахи покинули свої гнізда, вже черепашачі очі повидзьобували колібрі, вже наступають пустка й пітьма. Єдина надія, ще доступна для мене – сподіватися, що я теж наснилася своєму коханому».

В Андруховичевих персонажів стосунки з жінками дискриптивні – тут мальовниче та яскраво описано, як саме все відбувається (темношкіра поетка в душі, Галя, Ада, інші). Іздрик нічого не описує, він вкрай метафоричний та лаконічний, тому що стосунок із жінкою для нього не пригода і не відеосюжет, а можливість існування і метаморфози, гайдеґґеріанського о-сутнення речей: «...Я і не слухав твоїх балачок, я чув лише хрипку сурму майлза девіса, сурму, повну струму, грішну чи горішню, бо він видував все вищі і вищі і все так само надтріснуті звуки, аж збиралася всередині мідних труб волога, аж вона текла йому пальцями, аж сповнювався нею я і, сповнений, спливав, плазував, звиваючись внизу на горішаних сходах коло дверей» (КРК).

Та навіть такого стислого вислову персонажу Іздрика забагато – далі, інтерпретуючи своє бажання, він (як у Рікера) від своєї приватної все-таки вербальної міфології відступає в царину ритуалу і невимовних символів – шматків текстів, малюнків і безконечних заклинань (заклинень?): «...перепихати, грати, взувати, пірхати, ... натягувати...». Там, «далі й далі за текстом..., де не потрібні вже ні публіка, ні критика, ні література, ні навіть мова, що її існування за найвищим рахунком є рудиментарним» (Андрухович), лежить первісне жадання андрогінної ідилії на привільних луках милої віртуальної аркадії – старої доброї Австро-Угорщини.

Це справді те, що їх усіх об’єднує, – панів Андруховича, Іздрика, братів Прохаськів, пані Петросаняк, навіть зачесаного на галицький манер «білінґвального» Єшкілєва та всю іншу станіславівсько-плеромічну братію (і сестрію) – золотий міф про ірій старих часів, – «Віддайте мені те маленьке затишне місто», – здається, так пише Андрухович. І Львів подобається, коли наближається до того ідеального старого Відня (веселі гулянки, легкі романи, кунштовні напої, інавґураційні лєкції на катедрах університетів, преферанс за затишними зеленими столиками, і..., і...), і він не подобається, коли віддаляється від того ідеалу!

Про ту пишну і гарну імперію, присутню в писаннях «станіславівських деміургів», сказано настільки багато, що вже й якось повторювати ніяково. Але оповідки, в яких та мила добра європейська (казкова!) країна присутня в текстах Іздрика – своїми старими будівлями, і шляфроками, і Пруфроками, і гірськими карпатськими санаторіями, котрі (о чудо!) лікують усі хороби, і окулярами льотчика, котрий, до того ж, є двоюрідним братом Леонового прадіда, – ці оповідки складають основний шарм усіх його книжок. Це територія вічної втечі, куди ховаються зраджені своїми коханими персонажі тих романів, недоторканний «острів КРК», на якому, все ж, можна з нею (бо вона повернулася!) пекти бульбу, і звідки не чути прикрих соціялістичних вигуків цього безумного радикала і антимонархіста Франка, і не видно, як прагматично-сталево зводяться на київських схилах Батьківщина-Мати з мечем і Батьківщина-Україна (очевидно, буде у вінку і з колосками).

Коли пан Кривенко писав, що останніми прихистками українського інтелектуала є добрий журнал, добра цигарка і добра кава, він грішив частковістю. Все вкупі це зветься віртуальною Австро-Угорщиною (простір куди затишніший, ніж їхня «внутрішня Монголія»!), і туди, з огляду на дальші успіхи вітчизняних «олігархів», очікується міґрація чималої частини нашого інтелектуального поспільства – попри її фізичне перебування в Калуші, Львові, Києві або Чикаґо.

Отже, Іздрик мав настрій розповісти нам дві цікаві історії – про загублену любов і про дивовижну країну. Саме таким, здається, було зашмальцоване сургучем до трьох ошатних білих книжечок послання калуського робінзона. Природньо, на певному етапі постало запитання, в якій літературній формі це зробити?

Так, форма справді вийшла постмодерною: фраґментарність, інтертекстуальність, навіть цитатність, безліч навмисно грубо вмонтованих елементів (анекдотів, китайських історій тощо), здоровенні каталоги, принагідні вірші, змішування різностильової лексики, матюки (що, здається, мали виконувати роль іронічних маркерів) – дотепні тексти вийшли. І дуже сучасні. І дуже «стримові»: і Пєлєвін, і Берроуз, і Пінчен.

Отут і починається парадокс: Бодріярова «помста об’єкта», який не дає авторовій інтенції контролювати себе.

На одній зустрічі «з читачами» Іздрик сказав, що прагнув зробити інтелектуальний журнал, бо прочитав латвійську «Даугаву». Так постали «Четвер» і «Перевал». Так постали й «Острів КРК», «Воццек» і «Подвійний Леон». Ось вам постмодерні романи! Ми тепер теж їх маємо і можемо з того всіляко тішитися. Хоча, може, все навпаки? Можливо, як персонаж есею Еко, Леон розуміє, що може сказати «я кохаю» лише в такий чудернацький спосіб (через CHUPA-CHUPS і анекдоти)? Тоді це вже не тільки комплімент Стефанії, а й визнання інтелектуальності української аудиторії! Мовляв, ми знаємо, що ви стомилися від добротних традиційних романів, яких в Україні завжди було повно (?), ви вважатимете новий такий роман банальністю (?), але ми пропонуємо вам ось – нову, свіженьку постмодерну форму – читайте і тільки пікніть хтось, що вам вона не до вподоби! Вона мусить подобатися! Бо це прикольно, це класно, це стильно...

Ні, не мусить! І не подобається. Напевне наша аудиторія ще страх яка незріла. Ви тільки гляньте на цих читачів – вони, бачте, вишукують у текстах лише мальовничі уривки про мандри і купівлю різноманітних овочів, перепроживають першу зустріч А. та В., і готові кинутися в річку шукати філософського каменя – окуляри збитого льотчика! Тобто, я думаю (суджу з кільканадцяти висловлювань), читачі сприймають саме те, що Іздрик, власне, мав настрій сказати... а все інше (більшість приколів і прибамбасів, бородаті анекдоти й переліки назв горілки, і двоколонкову подачу монологу молюска, і багатоканальні групові сеанси і транси, і епіграфи Земфіри) сприймають як шум і називають «пурґою». Хоче собі автор бавитися? Хай бавиться. Там, де він бавиться – доволі нецікаво.

Тут іще дуже важливо, на якій сторінці відкриє читач перший-ліпший із його романів. Я думаю, від цього залежить, чи читатиме він далі, і яка в нього складеться думка про Іздрика взагалі. Частина моїх знайомих почала від – «вздовж коридору тяглися телефонні дроти, кабелі електромереж, труби вентиляції, унаочнюючи геометрію перспективи, демонструючи одвічне інцестуальне бажання ліній злитися в безкрай. Зрідка траплялися пожежні гідранти, більше схожі на комори кунсткамери. За їх тьмавими шибами вгадувалися муміфіковані шкури змій, містичні тіла рур, завмерла перистальтика. Ці монстри, мабуть, лише чекають свого часу...», – а інші розкрили на полілогах Я-Артура-Фрау Де або Кароля-Марка-Зіґфріда (котрі, можливо, є дуже й дуже дотепними для тусівки) – і їхня реакція була цілковито інакша. (Теж багато хто покинув читати, зав’язнувши посередині на експериментах із молюском.)

Тобто текст-що-написав-Іздрик і текст-що-читається є різними. Перший – постмодерний, складний, інтелектуальний, дотепний, також і амбітний, і офіціозний – і саме цими рисами мав би нам подобатися. А другий – нескутий, яскравий, сентиментальний та описовий, приємно штукарський, фамільярний і ошатний. Ви помітили, які уривки обрав для публікування «Ї»? – Історія Воццека, Історія А., Епілог А. – схоже, намагалися зберегти таку підозрілу річ, як фабула.

Епізоди й настрої, які прописав Іздрик, структура персонажів, яку він витворив, не підкоряються своєму авторові. Здається, вони принципово не бажають бути постмодерними, врешті у своїй «повноті існування» іронізують із тієї форми, в яку їх чомусь намагається заточити автор. Молюски пірнають у глибину, закохані йдуть у мандри, божевільні медитують у своїй гарячці – їх, власне, немає, бо їм не до нас. Залишається тільки сам Іздрик у сумнівній личині автора-якому-вдалося-стати-постмодерністом. Іронія полягає в тому, що читачі та інтерпретатори цьому повірили, і тепер Іздрик є заручником своєї форми. Форми, яка втомлює, яка нецікава (бо в світі постійного постмодерного «запаморочення» не буває цікавості), форми, що її, як він сам усвідомлює, «доведеться, мабуть, разом з іншим мотлохом таргати на спині аж до Судного Дня». Піррова перемога! Романи вдалися Іздрикові чудово, але епопея про блискучого кайзера та його чарівних коханок вдалася б йому куди краще!

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі