Інструменталізація страху

Березень 2011
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
1172 переглядів

№18/2011, Україна Модерна/  Олена Петренко. Інструменталізація страху.

Використання радянськими та польськими органами безпеки жінок-агентів у боротьбі проти українського націоналістичного підпілля

 

Я всегда был уверен, что женская агентура

в нужных случаях более результативна,

нежели мужская […]. В необходимости именно

женской агентуры я в будущем убеждался не раз [1]

 

У далекому 1987 році, в контексті майбутньої публікації своїх споминів в торонтському «Літописі УПА», Марія Савчин писала до Петра Потічного, на той час співредактора видавництва, таке:

«[...] Ще про арештування і тюрьми. Наше суспільство просто не настільки софістиковане, щоб писати про ті речі глибинно й об’єктивно з перспективи часу і зі взглядом тодішніх обставин. Ми міряємо еміграційним аршином. Чужий, досвідчений дослідник візьме наші писання в руки й побачить, як часто в нас шиємо грубими нитками. У нас все чорне і біле, тоді коли так в житті не є, не було. Говоримо і пишемо (хоч мало) про геройську поведінку наших дівчат у польській тюрмі, але не дуже питаємо, як вони туди попали, чейже жили на законспірованих квартирах. Факт є, що самі себе сипали, особливо на початку підчас побивань і залякувань.

Опісля скріпли й гідно переносили тягарі тюремні, але напочатку геройством було не зізнавати, бо такі не вижили, а зізнавати розумно, щоб якнайменше пошкодити тим, що залишились, і все таки вижити [...]»[2].

Кардинальних змін із часу написання цього листа не відбулося: й надалі виходять у світ численні відретушовані біографії повстанців, автори яких проголошують однозначні вердикти. Культура пам’яті, а власне частково й історіографія українського націоналістичного підпілля, так і залишились, за поодинокими винятками, на позиціях трафаретного зображення повстанців у діапазоні між тотальною стигматизацією й апологетичним бронзуванням [3].

Упродовж останніх шістдесяти років одним із найбільш табуйованих став факт співпраці багатьох членів ОУН і УПА з органами радянської та польської служб державної безпеки. В культурі пам’яті це призвело до подвійного замовчування. З одного боку, лінеарна біографічна схема «доброго повстанця» в діаспорі, а пізніше і в Україні, не визнавала фактів масштабної ефективної співпраці численних активістів підпілля з радянськими службами. З другого ж, опонентам ОУН і УПА було вкрай «невигідно» оприлюднювати ретельно опрацьовані механізми вербування агентів, які базувались на брутальному психологічному тиску та насиллі. Визнання масштабів насилля означало би позиціонувати повстанців у ролі жертви у безвихідній ситуації. Віктимний статус учасників підпілля надавав би їхній діяльності своєрідного виправдання, що в рамках тотального осуду було би неприйнятним для радянської влади. Водночас, факт масових арештів жінок-учасниць підпілля став «жертвою» символічної статевої ієрархії, що пов’язана насамперед із жіночими «слабкостями» та позицією несприйняття жінки як людини, спроможної діяти за екстремальних обставин війни. Відкриття протягом кількох минулих років доступу до деяких документів із архівів СБУ та до актів польських спецслужб дає змогу усвідомити масштаби ефективної роботи радянських і польських силових структур, які з середини 1940-х років швидко переймали контроль над найважливішими пунктами, групами та інформаційним потенціалом підпілля. Фокус цієї статті, написаної на підставі документів Галузевого державного архіву Служби Безпеки України (далі ГДА СБ України) та польського Інституту національної пам’яті (далі ІПН) [4], протоколів допитів української Служби Безпеки ОУН (далі СБ ОУН (б) або СБ), опублікованих видавництвом «Літопис УПА» [5]...

Категорiї: 

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.