Ігри ксенофобів

Травень 2001
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
381 переглядів

В останньому (четвертому) числі «УГО» Марія Кушнарьова статтею «Українська культурологія: Festina lente» підтримала розмову про культурологічні праці (яку раніше розпочала Леся Довга: «Культура всеосяжна – культура не осягнута», «УГО», ч. 3), критикуючи їх за методологічну стаґнацію, національну обмеженість, європоцентризм. І ось тепер уже вдвох із Надією Гончаренко в «Критиці» (2001, ч. 4: «Школа іншування») вони під тим самим кутом зору оцінюють підручники з історії.

Зроблені закиди цілком слушні та вчасні. Два десятки згаданих в огляді підручників тільки з історії – а це далеко не повний перелік – дають багатий матеріал для спостережень і підстави стривожитися з приводу утвердження ксенофобії в українознавстві. Схоже, два роки, які минули після конференції «Полікультурна освіта в Україні: Навчальні плани та підручники» (грудень 1998-го; збірку виступів під тією ж назвою видано наступного року), не пішли на користь.

Не хочу перебігати комусь шлях до критичного аналізу видань також із інших гуманітарних предметів, але мушу звернути увагу, що проблема іншування та ксенофобії, яку порушують Надія Гончаренко та Марія Кушнарьова, властива також підручникам із літератури та мови. Претензії до сусідів виставляють навіть географи. З першого ж підручника, що трапився під руку, – за ним навчається моя донька (П.О.Масляк, П.Г.Шищенко. География Украины. Пробный учебник для 8–9 кл. средн. шк. – Київ: Зодіак-ЕКО, 2000; це переклад з українського видання) можна довідатися, як «український народ» воював з іноземними поневолювачами та загарбниками, а сам практично не переступав меж своєї етнічної території (с. 144). До країн-поневолювачів, через які зменшувалася чисельність та щільність населення України, автори зараховують «Польщу», «Туреччину», «Угорщину», «Румунію» та «Росію» (назви «ворогів» подаю за підручником, тому в лапках). Часова відстань якось виправдовує брак у цьому списку «Монголії», хоча присутність «Угорщини» свідчить про обізнаність авторів і з до-монгольським часом. Та як вибачити те, що немає згадки про людські втрати під час Першої світової та громадянської воєн, не кажучи вже про Другу світову, або – за термінологією підручника – через «Німеччину»?

Не треба забувати ще й про «усну творчість» учителів. Для критики вона недосяжна, адже про неї хіба що можуть розказати самі діти. Донька нещодавно переповіла, як учителька літератури у патетичному запалі заявила, що в Османській імперії й за тисячі років (!) до Роксолани було повно султанш-українок. Ну, що до цього можна додати?

Проте, маючи стійкий імунітет на нещирість, яка прикриває непрофесіоналізм, діти легко засвоюють уроки іншування та ксенофобії. Адже відомо, що у власних проблемах простіше звинуватити інших, ніж зрозуміти причину в собі. Отож, хоч і кепкуючи з очевидного невігластва та фальші, учні переймають з підручників і від викладачів іншувальні стереотипи й самі відучуються думати. І це куди страшніше, ніж такі безпосередні наслідки ксенофобії, як аґресивність чи дратування національних почуттів, адже неосвіченість перешкоджає їх подолати.

На жаль, ця проблема не така нова, щоб не пригадати щось із власного шкільного досвіду. Я часто згадую свій останній, понад двадцять років тому написаний учнівський твір. Треба було придумати щось патріотичне про Батьківщину. Ані найменшого бажання сповідатися перед вчителькою я не мав, але вибору не було, і я мусив звернутися до здобутого на її ж уроках досвіду. Від написаних шести-семи належних сторінок про «єдину в світі країну щасливого дитинства», «оплот миру та соціалізму» й таке інше мене не на жарт нудило, і я боявся, що таки поплачуся за свою нещирість. Але моє відверто несмачне творіння дістало «п’ятірку». Віддаючи мені зошит, вчителька аж двічі підкреслила, що твір «хороший». Жодних його чеснот вона, правда, теж не назвала. Мені й досі цікаво, що вона насправді подумала – просто побоялася вчепитися до «правильних», ультрапатріотичних загальників чи, може, таки побачила карикатуру на власний стиль викладання? А тим часом я дістав справжній досвід, як «треба» писати про Батьківщину, тоді ще СРСР. І, як видно, сучасні українські школярі перебувають під тим же тиском іншування, що йде від підручників, написаних ніби ще за радянських часів. Що й казати – естафета поколінь!

 Здається, за таких умов можна точно відповісти на запитання про готовність українського суспільства сприймати власну багатокультурність не лише в цьому, а й наступному поколінні.

Звичайно, постає питання, що ж робити? Автори статті не пропонують готових рецептів. Гасло «перетворити теорію та практику іншування на пізнання єдиного неподільного цілого», з одного боку, віддає містикою, а з іншого, знов-таки закликає шукати «єдинє та неподільне ціле» – яка ж тут «мультикультурність»? Не віддають перевагу автори огляду й жодному з трьох варіантів «мультикультурного реформування навчальних програм», що їх пропонує Джеймс Бенкс. Очевидно, заклик «валоризувати різні культури», слідом за бразильцем Пауло Фрейре, звучить слушно, – але чи зарадить Україні його спрямований проти європоцентризму «деколонізаційний» метод, якщо він розходиться з обраним Україною курсом на інтеґрацію з отією колонізаторською Європою, і навіть більше, якщо українцям до вподоби хизуватися власною «європейськістю» перед «московською азіатчиною»?

На згаданій конференції про полікультурну освіту ті з промовців, хто насправді пропонували щось до розв’язання цієї проблеми, часто аґітували не стільки за полікультурність, скільки за гуманізацію. Рецепт не новий. Це зразок вільнодумства часів соціалізму, коли окремі професори обстоювали вищість загальнолюдських цінностей над класовими. Боже збав заперечувати важливість виховання в учнях загальнолюдських цінностей на прикладі власного народу та його сусідів. Але ж часто загальнолюдські цінності вступають у суперечність одна з одною. Особливо часто це стається з патріотизмом, сімейною відданістю. Наприклад, керуватися гуманізмом в оцінці хоч би Хмельниччини означає або цілковито засудити її за єврейські погроми, або забути про них. Вряд чи варто нагадувати, що прибічників того чи іншого «гуманістичного» підходу поділяє одначе національна ознака, і примирити їхні погляди ніяк не вдається. З іншого боку, пригадую, як нещодавно один французький сенатор назвав звичайним фашизмом незграбну спробу віце-прем’єра Жулинського виправдати патріотизмом розправи українських вояків над польськими військовополоненими.

Для того, щоби відповісти на питання «що робити» треба знати, звідки виростає проблема. Зашкарублістю мислення поодиноких авторів цього не поясниш: це буде те саме іншування «ретроґрадів» «проґресивною молоддю». До того ж, масовість явища вказує на існування відпрацьованого механізму ксенофобізації шкільних підручників.

Варто згадати, що творців кожного посібника можна умовно поділити на дві групи. До першої належать автори, до другої – видавці. На сьогодні видавці, насамперед міністерство освіти, яке порядкує чималими коштами на друкування підручників, навряд чи мають широкий вибір пропозицій. Тому, залишаючи роль видавців для окремого розгляду, зосередьмося поки що на тих, хто пише.

Серед авторів оглянутих підручників не бракує провідних українських істориків, тому не варто сподіватися знайти «кращих професіоналів». Не можна докоряти авторам за інертність: усе-таки створення книги – це вияв ініціативи. До речі, хоч би яким контрольованим був ринок підручників, кращий серед них має більше шансів бути перевиданим, а відтак і повніше задовольнити авторські амбіції. Чисельність підручників та авторів свідчить і про наявність коштів, і про появу конкуренції на ринку підручників. А це вже позитивний факт порівняно з радянськими часами, коли, скажімо, історію вивчали за однаковими підручниками по всій країні впродовж десятиліть.

 Думаю, що причини лежать на поверхні. Власне, головним є те, що ксенофобія завжди виступає одним із наслідків обмеженого світогляду. Провінціалізація гуманітарних досліджень на Україні в радянський час позначилася насамперед в обмеженні їх українознавчою проблематикою, позбавивши україністику можливості для порівняльних студій, а відтак наміцно прив’язавши її до москвоцентричних візій української історії, мови, культури. Кращого доказу на користь цього, аніж майже повна відсутність дисертацій, присвячених неукраїнській проблематиці, годі й шукати (на цей факт Марія Кушнарьова послалася у згаданій статті в «УГО»). Українські гуманітарники тепер самі відмовляються від досліджень інших цивілізацій. Звідки ж тоді візьмуться фахівці, здатні «валоризувати різні культури»?

Створений десять років тому в Академії наук Інститут сходознавства міг би прислужитися найзанедбанішій галузі українознавства – тій, що вивчає етнічно неукраїнські народи й розташовані на території України держави. Але сама Академія наук не була здатна належно забезпечити інститут ані матеріально, ані кадрово. Від 1999 року дві найвищі посади в інституті обіймають люди, що не знають жодної іноземної мови (!), про сходознавство краще не питати – тож сподіватися чогось від цього інституту не випадає. Про інститут всесвітньої історії уже кілька років тільки точаться розмови, але реальних кроків так і не видно.

Україною стали більше цікавитися зарубіжні науковці. Це втішає, проте до рівноправного діалогу ще, здається, далеко, адже в сторонніх спостерігачів свої зацікавлення. До того ж інтереси зарубіжних колеґ, навіть із діаспори, не завжди зрозумілі корінним українцям.

Україністика все ще рухається по орбіті, відведеній одній із п’ятнадцяти республік-сестер, у якій усі національності щасливо злилися в нову історичну спільноту. Тому навіть якби надійшла вказівка «розбавити» підручники з українознавства сюжетами про «нацменшини», до чого зводяться перші дві Бенксові рекомендації, навряд чи в Україні знайдуться кваліфіковані кадри, здатні зробити відповідні вставки до підручників з української історії, культурології, літератури, навіть мовознавства. Довелося би фахівців з історії, наприклад, хазар, шукати в США, євреїв – в Ізраїлі, турків – у Франції й Туреччині. Ну, це ще так-сяк, а от провідні дослідники Золотої Орди та ґенуезьких колоній, подобається це комусь в Україні чи ні, працюють у Росії. У багатьох ділянках, здавалося б, україністики, українські науковці не складають конкуренції зарубіжним колеґам.

Тобто за десять років Україна так і не перетворилася з об’єкту гуманітарних досліджень на суб’єкт.

Очевидна потреба зміни статусу означає не щось інше, як перспективу істотного переосмислення історії України. За таких обставин розраховувати на те, що додатки до теперішнього курсу докорінно змінять справу, не варто. До слова, я добре пам’ятаю епізоди про Україну та інші «національні окраїни» в курсах історії СРСР та російської літератури: вони виглядали фальшиво на тлі російської історії, тільки посилюючи враження другорядності московської периферії не тільки тоді, коли Москва була периферією чи то Русі, чи то Золотої Орди, чи нарешті Європи, а навіть тоді, коли про неї й гадки не було – це коли йшлося про Урарту чи держави Середньої Азії. Також не треба забувати, що ціною москвоцентризму було також замовчування фактів, що надто підкреслювали значення окраїн, хоч за інших обставин вони становили би предмет гордості (а тепер і туристичної привабливості) для будь-якої нації. України, зокрема, стосуються такі події, як приручення коня й виникненння перших кочових суспільств, золотоординська торгівля, той же Кримський Ханат. Звичайно, треба переглянути ставлення до української колонізації та її впливу на формування території й загалом нації. Зрештою, ще не видно було наукових спроб оцінити місце України в історії людства. Отож навряд чи можливо вивільнити підручники від ксенофобії самим тільки «вольовим рішенням». Потрібно готувати фахівців із неукраїнознавчих дисциплін, провадити творчу роботу, пошук, дискусії і ще багато чого іншого.

Проте це не означає, що нових ідей не може буте вже тепер – десять років усе-таки чималий час. Думаю, насамперед треба взятися до влаштування дискусій. Власне, «Критика» та «УГО» розпочали цю справу. Але потрібні також живі дискусії на наукових зібраннях. Проведення всеукраїнських історичних конференцій, тільки не заради парадного гамору, а задля ретельно підготовленої дискусії, під силу не лише державі (в особі міносвіти чи Академії наук), а й приватним спонсорам.

Ідеї виникають у спілкуванні, і якщо відчувається брак ідей, то, мабуть, організувати спілкування важливіше, ніж друкувати одноманітні підручники.

На останок зауваження з приводу сумнівного компліменту, зробленого авторам деяких вузівських підручників: вони, мовляв, показали українців «без зайвих прикрас». Не думаю, що автори переслідували спеціально таку мету, і тому варто про таке згадувати. Думаю, що ними рухало бажання зрозуміти минуле народів України, не вибираючи, подавати його з прикрасами чи без них. Така похвала може викликати лише зворотну реакцію в тих, хто схильний ідеалізувати «своїх», і скінчиться черговим іншуванням одних іншими, а далі, як уже не раз бувало, «зняттям» проблеми взагалі. Тому на шляху до полікультурності, справді, не треба ухилятися й від такого складного завдання, як узгодження її з національною гідністю українців. Проблема ця не нова й універсальна – згадаймо статтю інтернаціоналіста Леніна «Про національну гордість великоросів» й гасло націоналіста Ататюрка «Яке це щастя називатися тюрком». І українцям є про що тут поговорити. Почати хоча б із того, що вважати за гідність. Але незалежно від цього, ксенофобія, що є результатом обмеженості, аж ніяк не належить до позитивних рис, і добре, що про це вже говориться вголос.

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі