Європейський контекст для українського романтика

Травень 1999
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
98 переглядів

Книжки, які згадано в цій статті:

Григорій Грабович. Шевченко як міфотворець. – Київ, 1991.

Оксана Забужко. Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу. – Київ: Абрис, 1997.

Зрушення, що відбуваються в шевченкознавстві після здобуття Україною незалежності, розпочалися з простої зміни ідеологічних знаків, без перегляду усталених стереотипів літературознавчого й специфічно шевченкознавчого мислення. Та водночас розгортається й справжнє розширення та оновлення шевченкознавчих студій, долання старих схем. Цьому неабияк сприяє ознайомлення з доробком науковців діаспори, і однією з найпомітніших подій у цьому процесі став переклад англомовної монографії україніста Григорія Грабовича «The Poet as Mythmaker» (1982), виданої під назвою «Шевченко як міфотворець». У нашій пострадянській науці її сприйняли неоднозначно. Незвичною була методологія праці, заснована на структуралістських консептах (хоча структуралізм у ній, сказати б, поміркований) і, відповідно, висвітлення творчості Шевченка, в якому звикли бачити соціального поета-реаліста. Книжка Оксани Забужко «Шевченків міф України»,за всього її полемічного запалу, спрямованого проти монографії Грабовича, об’єктивно стала продовженням нового, неоміфологічного трактування великого національного поета.

Звичайно, це трактування не є універсальним ключем до феномена Шевченка, та й обидва дослідники, здається, на це не претендують, не заперечуючи можливості й продуктивності інших підходів і методологій. Але ці праці висвітлили певні рівні й аспекти феномена Шевченка, які не піддаються іншим підходам. Хоча це зовсім не означає, що на всі поставлені запитання знайдено переконливі відповіді, що всі тези й висновки авторів вільні від дискусійності й не провокують бажання внести в них корективи або й переглянути їх. Стосується це й одного з центральних консептів обох праць – консепту історії та міфології і їх співвідношення в світогляді й поетиці Шевченка.

Історизм і міфологізм Шевченка доцільно розглянути в контексті європейського романтизму. Цей контекст становить інтерес сам по собі, але в даному разі істотно те, що він допомагає глибше й виразніше з’ясувати природу і специфіку Шевченкового історизму й міфологізму та неоднозначних співвідношень між ними.

На трактуванні проблеми «Шевченко та європейський романтизм» неґативно позначався звужений підхід до романтизму. Його розуміли лише як «художній напрям» чи «метод». Але ж романтизм – це ціла епоха європейської духовності та художньої культури, потужний рух, що охопив не тільки літературу, а й інші мистецтва, філософію, історіографію, психологію, правничу науку, політекономію і навіть медицину. Словом, романтизм – це і певний тип світогляду, спільні глибинні парадигми світовідчуття та мислення, що по-різному предметно реалізуються в різних видах практичної духовної діяльності в свою епоху. І, з’ясовуючи європейський контекст Шевченка, необхідно брати до уваги не лише «романтичний напрям» чи «стиль» у літературі, а й весь романтичний рух у комплексі.

І ще одне попереднє зауваження принципового характеру. В радянському літературознавстві поява та розвиток романтизму, як і його фундаментальний зміст, пов’язувалися з французькою революцією кінця XVIII століття і вважалися реакцією на неї та на її соціальні наслідки. Тимчасом для українського романтизму загалом і Шевченка зокрема, як і для романтизму в інших середньо-східноєвропейських літературах, ці фактори мали відносне значення. Але річ тут у тому, що романтизм почав формуватися задовго до французької революції і набув значного розвитку в другій половині XVIII століття. В зарубіжній науці це давно вже аксіома, дослідники розходяться лише в тому, що одні, слідом за Полем Ван-Тіґемом, виокремлюють епоху преромантизму (здебільшого другу половину XVIII століття), інші не роблять цього, визначаючи «епоху романтизму» в межах 1750–1848 років.

Тут не місце входити в розгляд цього питання, зазначу лише, що вже в другій половині XVIIІ століття було сформульовано засадничі світоглядні й естетичні парадигми романтизму. Перші з них висунув Руссо, протиставивши природу та культуру й віддавши перевагу природному над «цивілізаційним»; не менше значення мала для романтизму й інша руссоїстська парадигма – відмова від раціонального розуміння людини, перенесення акценту на емоційно-інтуїтивний первень. Послідовник Руссо Гердер розробив програму оновлення культури шляхом повернення її до народно-національних витоків і первнів. Його естетико-художня програма була безапеляційним запереченням універсальної естетики, що засновувалася на класичних постулатах та взірцях і переважала в Європі XV–XVIП століть. Художню творчість Гердер розумів як органічне породження, що виростає на певному культурно-історичному ґрунті й характеризується етнолокальною своєрідністю.

Без цих Гердерових ідей неможливо уявити появу й розвиток романтизму, особливо того типу, що в першій половині XIX століття розквітнув у Центральній та Середньо-Східній Європі. Починалося зі стрімкого піднесення ролі та значення фольклору в розвитку літератури, що поступово вело й до заглиблення в міфологію та її романтичного «відродження» після кількох століть алегорично-декоративного використання (античної і біблійно-християнської). Щоправда, сам Гердер не виявляв глибокої зацікавленості міфологією і розглядав її в одній площині з фольклором як частину народно-поетичних багатств. Те саме бачимо спершу і в гейдельберзьких романтиків (Арніма, Брентано, Ейхендорфата інших), які розгорнули активне збирання та публікування німецького фольклору і створили новий, порівняно з ієнцями й Гельдерліном, тип романтичної поезії – на фольклорній основі, народнопісенній просодії та ритмомелодиці. Але вже у відомих учених-філологів Вільгельма та Якоба Ґріммів маємо зрушення до міфології, яку вони розуміли як синкретичну основу національної духовності, глибинний ґрунт поезії та мистецтва.

Ця романтична течія виявилася особливо близькою та плідною для слов’янських літератур, набувши в них потужного розвитку. Втім, не в усіх слов’янських літературах: зокрема, не склалася вона в російському романтизмі, а поетична творчість Кольцова далеко відхиляється від парадигми цієї течії. Інтенсивно проявилася вона в літературах «недержавних» на той час, поневолених слов’янських народів (польській, чеській, українській), а також в угорській. Її прикметна риса – тісний зв’язок із національно-визвольним рухом у поєднанні з національно-культурним, що отримав назву «слов’янського Відродження». Цей руху поневолених слов’янських народів відбувався під знаком повернення до глибинно-національних, фольклорно-міфологічних джерел та структур духовної культури.

Найраніше ця концепція склалася в чеських будителів і завершеної форми набула у Франтішека Челаковського, який у фольклорі й міфології вбачав не тільки джерело самобутності національної культури й літератури, а й надійну опору в боротьбі з денаціоналізацією рідного народу. Ця концепція стає однією з детермінант романтизму в слов’янських і угорській літературах, що великою мірою визначала і стратегію їхнього поступу, і їхній художній лад, поетику та стиль із їхніми фольклорно-міфологічними орієнтаціями. В українському романтизмі ця детермінанта на рівні поетики проявляється від самого початку, а на рівні семантики – лише з Шевченком, зате з надзвичайною силою.

В цілому слід сказати, що найповніше й найглибше Шевченко вписується в контекст типу романтизму, що був започаткований Гердером і гейдельберзькими романтиками, з тими його модифікаціями, що з’явилися в літературі Середньо-Східної Європи. Безперечно, найбільшою мірою, на різних рівнях, його поезія вкладається в типологічний ряд романтичної літератури, до якого належить Міцкевич, Словацький і Гощинський, Колар і Челаковський, Петефі й Арань, якоюсь мірою Гайне та інші поети. Водночас певні інтенції цього романтизму, особливо ті, що виникли в його «слов’янському варіанті», саме в Шевченка отримали найповніше й найінтенсивніше вираження.

Принагідно зауважу, що Оксана Забужко, відхиливши контекст «романтичних будителів», запропонувала «інший типологічний-діахронний – ряд письменників – творців національно-консолідуючого авторського міфу, від Дайте й Сервантеса до Ґете (із значними застереженнями, зумовленими історичною “навзахідністю”, вичерпаністю явища, сюди ж можна долучити й Ібсена, Стріндберґа, і навіть, певною мірою, Дж.Джойса), аби пересвідчитися, що такі міфи не “деміфологізуються” жодними перипетіями громадянської історії – радше повторно актуалізуються, “підживляються” ними». Думається, цей «типологічний ряд» є досить-таки надуманою побудовою, в якій кінці з кінцями не сходяться. І Данте, і Сервантес, і навіть значною мірою Ґете, не кажучи вже про письменників пізніших епох, не були творцями національно-консолідаційних міфів, що повторно актуалізувалися. Аж ніяк не був «національним міфотворцем» Дайте, його «міф» мав наднаціональний характер – це був міф Священної Римської імперії германської нації, середньовічний державно-політичний міраж, повернутий у минуле. Дантівський «національно-консолідуючий міф» був створений італійськими романтиками через шістсот років після смерті поета – саме створений, а не «повторно зактуалізований». Отже, це явище, синхронне «Шевченковому міфові» й типологічно та стратегічно з ним споріднене. «Сервантесів міф» має інший характер і спрямованість (бо Іспанія XIX століття була незалежною і національно сконсолідованою країною), головний внесок у його творення зробило «покоління 1898 року», Ортеґа-і-Ґассет та інші; письменникові сучасники вбачали в «Дон Кіхоті» лише смішну пародію на рицарські романи. А «міф Ґете», будучи переважно продовженням класичного гуманізму, мав скоріше наднаціональні, європейські зміст і спрямованість.

Найближчим типологічним рядом Шевченка-міфотворця є все-таки «романтичні будителі» в широкому значенні слова, названі вище поети, та й самому цьому явищу притаманна досить виразна романтична паради гматичність.

Заразом зауважу, що в книжці Забужко, як на мій погляд, перебільшується Шевченкова усвідомлювана спрямованість на творення авторського міфічного образу як корелята міфічного образу України. Скоріше тут маємо справу з ідентифікацією авторської особистості з творчістю, що є специфічною з’явою доби романтизму. Попередні літературні епохи цього не знали, самої думки про відповідність власного образу змістові й пафосу творчості не виникало в митців, як і в їхньої аудиторії. Ця настанова, коли образ митця зближується з його творчістю і вони ніби виходять з однієї моделі, стає своєрідним імперативом доби романтизму, що різною мірою і в різних формах проявляється в її митців – Байрона й Шеллі, Шатобріана й Гюґо, Міцкевича й Лєрмонтова, італійських поеті-карбонаріїв тощо. Цікаво, що в наступну епоху реалізму ця корелятивність зникає, що почасти можна пояснити переважною суб’єктивністю творчості романтиків і об’єктивістськими інтенціями реалістів.

Але повернімося до магістральної лінії. Проблема «Шевченко та європейський романтизм» не вичерпується його зв’язками й типологічними співвідношеннями з характеризованою вище течією романтизму, хоч вона і є для поета найближчим контекстом. Існують іще й інші аспекти, в яких розкриваються зв’язки й співвідношення українського поета з іншими течіями та явищами романтичного руху. Стосується це й Шевченкової інтерпретації таких засадничих категорій романтизму, як історія і міфологія, історія і романтизм, їхня взаємопов’язаність і взаємодія в його творчості.

За відомою класифікацією, поезія (під нею розумілася вся художня література) належить до часових мистецтв, та ця її естетична природа вперше в усій повноті й виразності проявилася в літературі романтизму. Романтичний світогляд базується на тому, що світ, буття – це жива динамічна єдність, де все взаємопов’язане і все взаємодіє у всеохоиному спонтанному русі. Сприйняття всього сущого в стані безперервного руху й творчості онтологічно передбачало історію цього руху, історію появи, розвитку й зникнення творених цим рухом явищ і форм, їхню зміну. Світ романтизму – це світ, розміщений у полі історії і підвладний їй, а історизм – засаднича категорія світосприйняття і творчості романтиків. «Історизм у них, – зазначав Наум Берковський, – завжди і всюди, він і в тих сферах, із яких за усталеними уявленнями його виключали. Шеллінґ саму природу, що вважалася вічною, піддав історичному розглядові» («Романтизм у Німеччині», 1973). Само собою, цей погляд поширювався і на людину, для романтиків «людина – істота історична, і в цій якості вона мала бути не лише пізнана, а й пережита, поставши в своїй внутрішній пов’язаності з історією» (Корфф).

Тобто людська дійсність у світосприйнятті романтиків розміщалася в часі, в історії, й історизм був у них засобом та формою її осягнення, – однак не єдиним засобом і не єдиною формою. Ставлення романтиків до історії було неоднозначним. В їхньому світогляді була закладена інтенційованість не тільки на її осягнення, а й на її долання, «виправлення», коли виявлялося, що рухається вона в неприйнятному для них, небезпечному або й катастрофічному напрямку.

Тут слід згадати характерне для західноєвропейського романтизму заперечення того загального руху, якого набрала в цьому регіоні історія після революційних струсів кінця XVIII століття, руху до встановлення й торжества «царства крамаря». Це неприйняття «несподіваного» повороту історії, протест проти нього знайшли своє бурхливе вираження в байронічній і близькій до неї течіях західного романтизму. На сході континенту, а точніше, в літературах Середньо-Східної Європи, основний конфлікт романтизму з історією змістився в іншу площину – національно-визвольних рухів, прагнень і сподівань національного визволення і відродження. Це характерно як для польського романтизму, де цей конфлікт проявився з найбільшою гостротою та масштабністю, особливо після невдачі повстання 1830 року, гак і в романтизмі чеському, угорському, українському. Тут теж, хоч і на іншому ґрунті і з іншою програмою, ніж на Заході, виникають інтенції долання та «виправлення» історії. Але спільним для літератури обох регіонів є те, що реалізується ця стратегія на шляхах звернення до міфології, яке набуває різних форм – від міфологізації історії до її заміни міфологією.

В цьому аспекті Шевченко теж цілком вписується в контекст європейського романтизму й особливо – романтизму Середньо-Східної Європи з його специфічним змістом і функціями міфологізування історії. Разом з тим у його поезії проявилася ще одна істотна і водночас специфічна риса романтизму, пов’язана з міфологізацією.

Йдеться про те, що романтизм був першою європейською художньою системою, в якій великого значення набуває категорія майбутнього, а в певних його течіях і явищах центр ваги навіть зміщується на цю часову категорію. І що не менш важливо, з нею найтісніше пов’язується вираження ідеального змісту, що для романтиків незмінно лишалося завданням першорядним. Звичайно, ідеальні стремління були властиві й іншим художнім системам, у деяких із них, як, приміром, у системі ренесансу, вони виходили на перший план, але справа в тім, що в тому ж ренесансі ідеальні образи та композиції існують в іншому онтологічному статусі, в позачасовості, як щось ідеально-вічне. В романтизмі ж ідеальне конвергентне майбутньому, котре набуває концептуально-історіософського змісту як особлива буттєва сфера, де ідеальне має здійснюватися.

Та водночас у романтичній літературі майбутнє – це часопростір, де домінує міфологія. Подолання хаосу і зла історії романтики шукають не на ґрунті самої історії, а в її міфологізації. Можна погодитися з польськими дослідницями Марією Яніон і Марією Жміґродською, що романтизм черпав снагу в закоріненості в історії, але, спрямовуючись до майбутнього, він приходив до міфологічного зняття історії.

Це стосується романтизму і в Західній, і в Середньо-Східній Європі. Але впадає у вічі й розбіжність між цими двома групами літератур. В першій із них у процесі розвитку романтизму набирають сили утопічні тенденції, і міфотворчість Шеллі, Гайне, Гюґо, Жорж Санд та інших письменників виявляє тенденцію зближення з утопічним соціалізмом; натомість у другій активізуються релігійно-містичні та профетично-візіонерські настрої та тенденції. Найвиразніше проявилися вони в польському романтизмі, який еволюціонує до ідей месіанізму, але притаманні вони й іншим літературам регіону.

Досить прикметним явищем і в цьому плані є Шевченко, його історіософія та поезія. Майбутнє українського народу завжди було для нього найпекучішою проблемою, але в своєму «прогнозуванні» він спирався не на аналіз закономірностей суспільно-історичного розвитку, як у цьому директивно переконували нас радянські науковці. В його історіософії майбутнє набуває обрисів міфологеми, що базується на біблійно-християнському архетипі й не пізнається раціонально, а скоріше прозрівається. Метаісторія України вибудовується в нього по вертикальній осі за парадигмою названої міфології: втрачений рай, козацька Україна; наділ сучасності, поневолення та закріпачення України Російською імперією; її майбутнє, що вимальовується в світлі візіонерства й профетизму як повернення волі та відродження справедливості, «Божої правди». Характерною рисою цієї візії є присутність Бога, очікування його втручання, що «виправить» історію, приведе її у відповідність зі «святою правдою», своєрідний діалог із Богом на цю тему, що раз у раз переходить у палкі мольби, ламентації, докори й навіть погрози. В усьому цьому з особливою силою відчувається, що значила для Шевченка Біблія, який потужний вплив вона чинила на його думку й творчість.

Але, якщо в своїй «футурології» Шевченко йде від біблійно-християнської міфологічної парадигми, то в міфологізації минулого, історії України він засновується на національному фольклорі, легендах, міфах. Тут уже маємо інший поетичний код, інші його базові образи: «козак» (головний герой української історії в Шевченка), «могили», «Дніпро», «мати-Україна» тощо. І слід зазначити, що й тут Шевченко не є винятком у європейській романтичній літературі: коли вона зверталася до національної історії, універсальну (античну чи біблійно-християнську) міфологію завжди заступала національна – Якоб Грімм зафіксував це в передмові до другого видання «Німецької міфології» (1844).

Історія України, її романтичні «базові образи» були введені в літературу українськими романтиками до Шевченка і стали предметом їхніх поетичних медитацій. Та їхня концепція історії України була пройнята глибоким песимізмом, що невідпорно навівався її безнадійною сучасністю. Це був час, коли найвищі верстви українського суспільства – верстви історично активні, ті, що творять історію та культуру – майже поспіль денаціоналізувалися і, здавалося, до повного розчинення України в Російській імперії, її «зникнення» лишається кілька кроків. Романтики, Шевченкові попередники та сучасники, сумували за славним минулим України і водночас оплакували його, приречено вважаючи, що вона не мас майбутнього. Такою є, зокрема, семантика образу-символу «могили», парадигматичного в їхній поезії.

Натомість Шевченко всупереч безнадійній очевидності стверджує незнищенність України. Його палка профетична віра нагадує біблійних пророків, «славне минуле» дає йому надію на майбутнє. Образові «могили» він надає радикально інакшого значення: з «високих могил» «встане Україна». (До речі, подібні мотиви оживлення минулого, генетично пов’язані з міфологією та фольклором європейських народів, наявні й у романтичній літературі інших народів, зокрема польській – «Король-дух» Словацького, «Король старого замку» Гощинського тощо). Радикально переосмислює Шевченко й інші базові образи поетичного коду метаісторії України, які набувають високої духовної та емоційної напруги й діаметрально протилежної векторності. Це було творення «міфу України», але міфу фундаментально іншого, ніж міфи первісної міфології.

Та річ не тільки в тому, що зі зверненням до минулого України, заглибленням поета в її історію мінявся «будівельний матеріал» міфологізації і ним ставали національні міфи та фольклор. Ще важливіше те, що сама міфологізація мінялася концептуально й структурно. Тут починає діяти друга з фундаментальних функцій романтичної міфотворчості, сказати б, інструментальна функція художнього вираження й узагальнення. Її виявили й зартикулювали ієнські романтики та Шеллінґ, які проголосили міф і символ найадекватнішими засобами й формами вираження романтичного світосприйняття. На мою думку, ця функція є конституювальною в Шевченковій міфологізації історії України. Він не ставив своїм завданням (хіба що в окремих творах) змалювання конкретики історії України, його вірші спрямовані на вираження її глибинної, якоюсь мірою провіденційної сутності й сенсу, її метаісторії, що в параметрах художньої системи романтизму реалізувалося переважно в формах міфологізації та міфотворчості.

Григорій Грабович узагальнює проблему Шевченка-міфотворця так: «В суті Шевченкової поезії лежить міфологічне мислення й особливо міфологічне сприйняття України. Кожен із її головних стилів чи жанрів – ліричний, оповідний і «політичний» – наснажений міфологічними структурами. Інакше кажучи, міф складає базовий код поезії Шевченка». В загальному сенсі з цим можна погодитися, беручи до уваги функціональність міфу в історіософському мисленні й поетиці Шевченка. Але поняття «міф», «міфомислення», «міфотворчість» дуже багатозначні. Американський науковець Вільям Дуґлас іще на початку 50-х років у статті «Значення “міфу” в сучасному літературознавстві» дійшов висновку, що «цих значень стільки ж, скільки є авторів, які писали про міф».

Очевидно, до цих понять слід підходити диференційовано й передусім належною мірою враховувати фундаментальні відмінності, по-перше, між первісним (архаїчним) міфом і міфотворчістю пізніших часів і, по-друге, між міфом як таким і його літературними модифікаціями. Лосєв розрізняв їх як «абсолютну» і «відносну міфологію», фіксуючи, що абсолютна міфологія «існує як єдино можлива картина світу і жоден її принцип не піддається ніякій деформації», тоді як відносна «живиться енергією абсолютної, абсолютизуючи при цьому один або кілька її принципів». У вступі до французького двотомного «Словника міфів у літературі» його редактор П’єр Брюнель звертав увагу на те, що в літературному творі міф міститься за текстом, який є письмовою формою його актуалізації. Первісний міф народжується з таїнства буття й неможливості логічно його пояснити, йому притаманна, сказати б, абсолютна іманентність. Інший характер має міфологія пізніших часів, зокрема в літературі й мистецтві; тут міфотворчість набуває інтенційованості, а самий її акт тією чи іншою мірою стає усвідомлюваним цілеспрямованим.

Слід сказати, що Грабовичеве трактування міфотворчості Шевченка недостатньо враховує ці відмінності, надмірно зближуючи її з первісною міфологією. «П’ять фундаментальних прикмет міфу», на які воно сперте, автор виводить із праць Леві-Строса і Тернера, відомих дослідників первісної міфології, що представляють структурно-антропологічний напрямок її вивчення. В цьому випадку найважливіше зазначити, що така міфологія знає лише циклічний час – звідси відоме Леві-Стросове формулювання, що «міф є машиною для знищення історичного часу». Але ж міфологія пізніших часів, зокрема романтична, в цьому плані дуже далека від міфології індіанців та австралійських аборигенів, її відносини з історією складні й неоднозначні. За загострено-парадоксальним висловом Вадима Скуратівського, «у романтичну епоху ця своєрідна “машина” була парадоксально вбудована в цивілізацію ніби зовсім з протилежною метою: задля збирання і класифікації самої субстанції історичного часу».

Власне, тут діє креаційна функція міфу, притаманна як первісній міфології, так і міфології пізніших часів, яку виявив і докладно розкрив Ніцше в «Народженні трагедії з духу музики», – міфу як організації духовної та етнокультурної спільноти, втілення її волі до життя і сенсу її життєдіяльності, що народжуються з міфом. Можна припустити, що для Шевченка в його міфологізації України та її історії особливе значення мали саме ця здатність і цей потенціал міфу.

Тобто Шевченко не був «безсвідомим міфотворцем», що інтегрується в первісну чи «абсолютну» міфологію. Вдаючись і до біблійно-християнської, і до національної міфології, він творив «міф України», свідомий свого історичного завдання і своєї місії, свідомий призначення цього міфу, як етнокультурного, так і суспільно-політичного, на чому слушно акцентує Забужко. Його міфотворчість не знімала історію України, а виростала із неї та концентрувала її в своєрідну міфологізовану метаісторію і водночас продовжувала її – у формі профетично-візіонерського спрямування в майбутнє, до відродження України.

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі