Ідеологічні суперечки та розмови про пам’ять

Червень 2010
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
216 переглядів

У центрі польських розмов про пам’ять є два питання*. Перше з них обіймає дуже широкий спектр проблем, пов’язаних із Голокостом, польсько-єврейськими стосунками перед, під час і після Другої світової війни. Можна сказати, що після 1945 року поляки та євреї ніколи не припиняли писати про «єврейське питання». З’являлися чудові книжки, фільми, публікації документів. Та лише після публікації книжки Яна Ґроса «Сусіди» розпочалася надзвичайно широка дискусія, в якій брали участь політики, історики, єпископи, а передовсім читачі. Своє ставлення до тез Яна Ґроса рішуче висловлювали жителі ломжинських міст. Бібліографія у цьому випадку промовиста. Можна додати, що Ґросова книжка збіглася з уже досить широким зацікавленням єврейською історією та культурою. 2001 року Анджей Пачковський писав, що саме тоді вперше після війни (!) почався справжній і глибокий діялог (часом сварка, суперечка) про війну та повоєнну ситуацію, про повоєнний страх євреїв, заслуги, провини й байдужість поляків щодо злочинів проти єврейського народу. Ця дискусія тому стала інтенсивніша, що з роками ми дедалі більше дізнаємося про часи війни, а вбивства євреїв щораз більше тяжіють на сумлінні всіх европейців.

Друге питання стосується комунізму, а точніше, спадку ПНР, ролі спеціяльних комуністичних служб, люстрації. Багато написано про способи пам’ятати й не пам’ятати ПНР і про те, що таке лівиця, сталінізм, які були причини й наслідки подій Березня 1968-го. Багато робили й багато писали про те, як треба проводити люстрацію, декомунізацію чи, як її незугарно називали, «деубекізацію»1. Кожен скандал, пов’язаний із люстрацією, викликав шок і полеміку. Одні стверджували, що «документи» сфальсифіковано, інші – що, підписуючи якісь розписки, вони не знали, що роблять. Певною мірою розкривався образ того, як комуністи здійснювали свою владу, а також розкривалися забуті людські трагедії.

Обидва ці питання, закорінені в нашому недавньому минулому, надзвичайно болючі. Сильні емоції публіцистів захоплюють, ділять, як жодні інші. Немає сумніву, що 1 і 17 вересня – вкрай важливі дати в нашій історії. Не викликає особливих суперечок рішення генерала Андерса про виведення військ і тисячі цивільних із СССР, як і немає в Польщі особи, яка виправдовувала би совєтські злочини на землях, приєднаних до СССР 1939 року. Майже всі визнають велич папи й Пілсудського (який у польській пам’яті уособлює тугу за «сильною людиною», що може взяти політиків за барки). Дати вибору Кароля Войтили на папу і день проголошення незалежности в 1918 році ми вважаємо основними подіями нашої історії XX століття. Натомість про польсько-єврейські стосунки, а також про спадщину комунізму тривають винятково інтенсивні, палкі дискусії. Можна сказати, що в обох випадках ми маємо справу з історією, яка не хоче відійти й стати просто минулим, з історією, яка, віддаляючись у часі, стає дедалі ближчою й тривожнішою.

Пам’ять Голокосту й комунізму, як я вважаю, так інтенсивно стає об’єктом публічної дискусії принаймні з одного приводу: оскільки вони стосуються головної справи для нас, тобто образу нашої національної ідентичности. Я навіть сказав би, що після перелому 1989 року тільки суперечки про минуле (а не входження до ЕС, яке майже всі схвалювали) змушували нас задуматися над тим, що ми називаємо польськістю, або інакше, відмінністю польської долі. Моя гіпотеза така. Одну з принципових осей польських суперечок визначає у колективному дискурсі питання локальности, почуття неповторности польської долі, нашої культури і державности.

Добре відомо, що польські...

Про автора
Переклад: 

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі