Густа листопадова проза

Листопад 2005
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
143 переглядів

Дзвінка Матіяш. Реквієм для листопаду. – Київ: Факт, 2005.

 

...приємно лежати під ковдрою

та читати добру густу прозу вона

наче мед солодка та пекуча...

Дзвінка Матіяш

 

«Реквієм для листопаду» є саме такою, доброю густою, солодкою, пекучою, часом навіть до гіркоти пекучою прозою, в чому нескладно переконатися вже з перших сторінок книжки. У цьому контексті «добра» є відповідником до «гарна» та «добра» одночасно. «Бувають книги, які варті того, щоб їх прочитати. Бувають також книги, які варті того, щоб їх написати», – пише авторка. Думаю, що бувають книги, про які варто написати хоча б тому, що не кожного дня до рук потрапляє книжка сучасної літератури, кожне слово якої смакуєш із задоволенням, і водночас текст змушує відчувати, згадувати, думати, рефлектувати... не залишає байдужим.

Кожен текст пропонує різні стратегії прочитання. Шляхів, якими можна було би мандрувати нетрями книжки Дзвінки Матіяш, багато: від феноменології та особистісного досвіду до герменевтики й глибокого занурення в культурологічні шари й нашарування, якими пронизаний текст. Майже завжди актуальний семантичний аналіз тут так само напрошується: «Реквієм» просякнутий словами-знаками, словами-символами, які можна відчитувати, перечитувати або й просто пропускати, бо неможливо пересіяти все те, що авторка заклала у твір. Така матерія тексту приваблює, заворожує та заохочує до читання-перечитування. Саме тому «це книга, яку зовсім необов’язково читати з самого початку» та сторінка за сторінкою.

Проте незаперечним є те, що перед нами глибоко жіночий та жіночний текст. Текст від Жінки та про Жінку, про Жінок, але не лишень для Жінок. Ба більше, це текст пам’яті мами. І він пронизаний цією пам’яттю і присутністю Мами, що надає йому особливої інтимности, тремтіння, туги та жіночности, наявної в усьому, про що мовиться: у спогадах дитинства, в безкінечній кількості суто жіночих деталей і зауважень, розсипаних у тексті, в речах та дрібничках повсякдення, в надзвичайній чутливості й увазі до смаку, запаху, кольору, звуку. Недарма крізь увесь текст проходить тема «жінок та речей», жіночих речей, жіночого тіла, слова, пам’яті, буття і небуття.

Сучасна українська література багата на жінок-авторок. 1994 року був написаний роман, який голосно задекларував присутність жіночого тіла/духу/душі/голосу в українській літературі; в багатьох інших літературах такий крок було зроблено набагато раніше, а в деяких не зроблено й досі. Маю на увазі, звісно, «Польові дослідження з українського сексу» Оксани Забужко.

Після цього почалося... Може, не так активно, як очікувалося, але почалося... Не маю на меті аналізувати тут твори сучасних українських авторок, але більшість із них можна потрактувати як дочірні тексти від роману Оксани Забужко. Слоґаном у цьому випадку могло би бути щось на кшталт: «активно, відверто, аґресивно». Чим відвертіше й аґресивніше, тим краще, атракційніше, тим, урешті-решт, сучасніше.

Текст Дзвінки Матіяш є, принаймні як я його сприймаю, антитезою до твору, написаного на десять років раніше, а водночас – антитезою до сучасних творів. Кажу так не тому, що маю якісь упередження до творчости Оксани Забужко й творів, які з’явилися після виходу «Польових досліджень». Проте сприймаю тексти Світлани Пиркало, Наталки Сняданко, Ірени Карпи як ідейно та стилістично споріднені з текстом Оксани Забужко. Звісно, не лишень із ним, тут можна було би перераховувати десятки імен світової літератури, проте в українському контексті мені цей ряд вимальовується саме так. Десять років тому для мене текст Забужко був своєрідним відкриттям і себе, і літератури, і мови тощо. Була навіть певна магічність у тому, що про «таке» можна писати, та ще й «такими» словами. Здавалося, що книжка написана до певної міри про мене саму.

«Реквієм для листопаду», попри те, що є не менш відвертим, ба більше – він інтимніший за чимало сучасних творів, однак заявляє зовсім інакші відвертість та інтимність, ніж у «...дослідженнях з українського сексу» й текстах, що з’явилися пізніше. Відвертість роману Оксани Забужко була закорінена перш за все у відвертій розмові про сексуальність, у відвертій декларації/демонстрації своєї тілесности, врешті-решт – у праві на цю тілесність.

У «Реквіємі» маємо «інтимність» іншого ґатунку – інтимність, пов’язану з Танатосом, а не з Еросом. У розмовах-текстах про секс завжди є частка нарцисизму, певного авторського ексгібіціонізму, натомість у «Реквіємі» прочитуємо інтимність сповіді, в якій говориться про все, але робиться це в певний спосіб і не лише для того, щоб виговоритися, і не для того, щоб порушити мовчанку. Мовиться, щоби знайти бодай полегшення, якщо не спасіння. У просторі сучасної літератури читач уже звик до відвертих розмов про кохання, стать, стосунки між статями, вони вже нітрохи не є табуйованими. Може, власне, тому саме смерть залишилася сферою найінтимніших переживань: «У смерті є велика інтимність, померти – це дуже приватна справа». І на тлі цієї інтимности будь-які переживання з приводу проблем із протилежною статтю не звучать, стають дріб’язковими, втрачають свою пасіонарність.

У цьому сенсі «Реквієм для листопаду» є інтимним текстом, в якому авторка вербалізувала той хаос, що залишається по втраті близької людини. Однак текст не тільки про це. Текст про те життя, яке залишається після смерти близької людини. Це життя, яке триває в нас, складається з безлічі деталей, миттєвостей, дрібничок. Текст про слова – вимовлені та невимовлені. Про музику, голоси й мовчання. Саме це складає поліфонію «Реквієму». Часом це глибока туга, часом – надрив, але всі переживання надзвичайно герметичні; складається враження, що авторка боїться поранити читача своїм болем, але водночас має надзвичайну потребу розділити його з кимось, бо вже несила носити його в собі.

Просто сказати про це – ще замало. Велике мистецтво сказати делікатно, настільки делікатно, щоби нікого не поранити. Текст приваблює саме своєю делікатністю. Авторка уважно добирає слова своєї сповіді. Одні й ті самі речі можна бачити по-різному, говорити про них різною мовою, і те, як ми про них говоримо, надає цим речам додаткових конотацій і змісту. Дзвінка Матіяш говорить про світ красиво, а естетика мови твору проявляє авторську етику, прагнення не завдати нікому прикростей необережним словом, а також демонструє красу мовленого, красу жесту, тексту:

Загубитисягратисяпіддощем... Дощ змиває з її тіла сік, розмішує його з водою. Маркіян допомагає дощеві й також починає збирати сік – спочатку пальцями, потім язиком. «Ти краще, ніж дощ», – говорить Дарина й відчуває, як у неї оновлюється та зацвітає шкіра.

Це не гламурна краса яскравих тонів, наприклад, диксиленду. Це спокійна краса автентичної музики, осіннього густого ранку з туманом і примороззю. У тексті дуже багато осені:

У моїх думках і в тому, що я пишу, дуже багато осені, дуже багато осінніх кольорів, мені здається, що по-справжньому щось писати можна тільки восени... Найтерпкіші й найгустіші запахи – осінні,

– а відтак звуку, кольору, запаху, тактильности, тілесности – всього того, що наповнює кожен день життя певним сенсом.

У тексті можна нашукати надзвичайно багато інтертекстуальних ниточок-зв’язок, проте в цій великій кількості посилань, цитувань і алюзій немає позірности, демонстративности. Світ роману впорядковано надзвичайно органічно, гармонійно й певною мірою буденно. Буденно в тому сенсі, що він є відображенням кожного дня буття героїні, авторки, жінки. Це те, чим і як вона живе, певний ґатунок життя. Тут є місце на флейту й сопілку, на Клімта й Далі, тут є місце на багато речей, які надають цьому життю кольору та звуку, рятують від сірости й сирости пізньої осені.

Тема забування та забуття, звісно, стоїть поруч, плавно перетікаючи в тему Буття і тему книги Буття, тему письма та слова, тексту, знаку, поезії та поета, митця і мистецтва. Текст насичений присутністю інших текстів, що належать різним авторам і епохам; тут зібрано все те, що є Дарининою (і не тільки Дарининою) часткою пам’яті та буття. Авторка всюди присутня, і нарація від третьої особи лишень підсилює відчуття її необхідности бути в тексті.

Серед усіх інтертекстуальних відгомонів і відзвуків найвагомішим, можливо, є постійний внутрішній діялог із християнством. Роман не є текстом богоборства чи богошукання. Присутність Бога в кожному моменті буття/небуття не дискутується жодним рядком. Перед читачем радше приклад спроби узгодження того, що відчуваєш; того, що для людини є правдою на трансцендентному рівні, з тим, що диктує реальність: «Може, смерть – це сон у долонях Бога, тоді Дарині стає спокійно за тих, хто помер. І за маму».

У цьому внутрішньому діялозі закорінений глибокий персоналізм тексту. Є національні трагедії, є колективне горе, а є особистісний досвід кожного, який абсолютно не залежить від кольору шкіри чи паспорта, і книжку написано саме про цей досвід і про досвід його переживання. Врешті-решт, світ складається з двох площин, причому одна поступово перетікає в іншу. Існують дві категорії людей: у кого хтось уже помер, і в кого ще ні:

Двоє підлітків ідуть по вулиці, узявшись за руки, він і вона. «Чи помер у тебе хтось?» «Ні. А в тебе?» «Теж ні». Вони ще зовсім далеко від того світу, у якому буває смерть...

Одні вже пережили момент, коли світ поділився на «до» і «після», а інші ще живуть у його очікуванні. Ще іншим треба щодня жити «після» з постійною пам’яттю про те, що було «до». Тому так важливо зберігати пам’ять, яка також є одним із найважливіших лейтмотивів книжки:

Дарина пише слово «мама»... Вона багато разів пише це слово, щоб пам’ятати, бо тепер майже ніколи його не вимовляє. Язик забуває звучання цих літер, а от пальці знатимуть його завжди.

У цьому розумінні Дарина, героїня «Реквієму для листопаду», є набагато самодостатнішою за героїнь більшости творів сучасної української літератури. Предметом її рефлексій є не «він». «Він» приходить і йде, а в Дарини залишається вона сама, її смуток, її пам’ять. І вона залишається сама у себе доти, доки пам’ятає. Якоїсь миті пам’ять стає основною ознакою персоніфікації героїні: пам’ять про Маму, про себе, про людей, про людські шляхи та долі.

Певною мірою це роман про дороги, безліч доріг, шляхів, якими мандрують, а часто й блукають його персонажі, і передусім головна героїня. Проте, на щастя, книжка не про кордони; про кордони та митниці тепер пишуть, але не в цій книжці, за що моя особиста дяка авторці. «Я думаю про шаленців, які не зв’язують себе нічим – постійним простором, домом, однаковими думками, послідовністю та логічністю вчинків, їх може прив’язати до себе тільки дорога чи небо...», тому для цих шаленців кордони не мають значення, і водночас зникає відчуття східноевропейської травмованости, яка часто-густо заявлена в сучасній літературі.

Боже, чому я мушу жити в цій країні, у якій ніхто не знає, що таке свобода? Боже, чому я мушу жити в цій країні, де люди похмурі й мало сміються? Боже, чому я не хочу жити в іншій країні, бо ноги мені прив’язано до цієї землі, схожої на великий цвинтар?

Цей розпачливий зойк так само є універсальним, як універсальною є туга інтелектуалів, митців усіх часів за «повною свободою» та неможливість її досягти. Тема «моєї країни» не є провідною, бо, власне кажучи, немає істотного значення, де саме розташована та «моя країна», в якій «тепер холодно». Книжка не про це.

Надзвичайно важливим для тексту є й лейтмотив дому (та його відсутности). Дім дає дуже багато оптик бачення: він проявляє спогади дитинства, пригадує героїні мамину кімнату з маминими речами й маминим запахом, її парфумами; це й кімната, де часом перебуває Дарина (сама або з Маркіяном); це й кухня, де інколи з’являється «він», це й якийсь черговий дім, у якомусь черговому місті, куди Дарина приїздить із журналістом С.; це багато-багато домів, у яких перебуває Дарина, усвідомлюючи свою бездомність. Була Мама – був дім, з Маминим відходом він утратився, зникло відчуття дому та його сенс. Дарина говорить і про цей нюанс дуже відверто, потребуючи відчувати сенс свого існування: «Мені добре, коли відчуваю, що живу для тебе, – каже Дарина, – бо деколи я не можу придумати, для кого чи для чого мені б іще варто було жити. Іноді втомлююся жити для себе».

У такій простій формулі авторці вдалося сформулювати основну ідею «обличчя Іншого», про яку пише Емануель Левінас. Людське Я у своїй самості потребує Іншого й тільки так знаходить себе, своє обличчя. Цей ключ до філософії XX століття знову звертає нас до питань етики, етичного наповнення та виправдання нашого щоденного життя: жити не для себе, адже це дуже важко, а для «когось» або для «чогось». І тут виникає проблема знайти оте сенсовне, заради чого варто жити.

Одним із таких сенсів може бути письмо, або пам’ять, або музика, або фотографія, або листи без слів, але зі свідоцтвом буття... У Дзвінки Матіяш розсіяно багато таких сенсів. Текст надзвичайно густий, і годі тут оглянути всі теми й мотиви, омовлені в ньому. Проте очевидно, що «Реквієм для листопаду» є, він відбувся. І у цьому його явленні є глибока мудрість та краса.

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі