Григорій Грабович: біографічний нариc

Червень 2016
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
8
917 переглядів

Нещодавнім результатом цього проєкту є двотомове видання «Тарас Шевченко в критиці», перший том якого про рецепцію сучасників (1839–1861), що побачив світ 2013 року, є частиною окремого, хоча й дотичного проєкту з нещодавньої наукової діяльности Грабовича: ідеться про його роботу над проєктом Наукового товариства ім. Шевченка у США (НТШ-А) з нагоди вшанування двохсотлітнього ювілею Шевченка. Щоб осягнути його нюанси, а також зрозуміти дещо про Грабовича, слід здійснити короткий екскурс у його взаємини із цією організацією.

Вони тривають ось уже майже сорок років. 1978 року тодішній голова (президент) НТШ-А, Ярослав Падох, запросив Грабовича приєднатися до Товариства й очолити Комісію шевченкознавства. Грабович подав свою кандидатуру, і його прийняли на початку 1979 року. Трохи згодом Падох попросив його очолити об’єднану Комісію шевченкознавства, до якої входили НТШ-А, Українська вільна академія наук (УВАН, до цього часу Грабович був її дійсним членом) та HURI. Її основним завданням мало стати приготування щорічних Шевченкознавчих конференцій за участи трьох установ. У 1981–1983 роках Грабович зорганізував три такі конференції. Утім, 1983 року «гнів» громади за нібито «паплюження» образу Кобзаря досягнув точки кипіння (його старанно підживлювали декілька діяспорних бандерівських газет), і після нападу на Грабовича з боку Наукового товариства ім. Т. Шевченка в Канаді він попросив Падоха зайняти тверду позицію: зрештою, «братнє» Наукове товариство ім. Т. Шевченка ганьбило не просто члена товариства (називаючи його деґенеративним, антиукраїнським, аґентом комуністів тощо), а науковця, якого НТШ-А спеціяльно уповноважило досліджувати творчість Шевченка, тож якась реакція (так думав Грабович) напрошувалася сама собою. Утім, це не мало жодних наслідків, і Грабович урешті склав повноваження голови Комісії, яка продовжила роботу під іншим керівництвом.

Протягом наступних двадцяти років або близько того Грабовичеві взаємини з НТШ-А були дещо прохолодні, хоча й не припинялися: він брав участь у дев’ятій щорічній Шевченкознавчій конференції (1989), де вперше виступали промовці із совєтської України (Іван Дзюба, Ігор Римарук та Микола Жулинський). Він також виголосив вступну промову і перший зачитав доповідь на одинадцятій конференції (1991). Грабович працював іще над багатьма проєктами у Києві й Гарварді. Утім, на початку та в середині 2000-х років, відгукуючись на його дослідження творчости Шевченка, Грабовича почали реґулярно запрошувати на щорічні Шевченкознавчі конференції, і здавалося, що Грабовичеві присутність і внесок викликали цілком позитивну реакцію. Колишню істерію, вочевидь, було забуто (обливання брудом? яке обливання брудом?), відтак Грабович став центральним суб’єктом дослідження Шевченкової творчости в товаристві. 2009 року Грабовичу запропонували посади віце-президента й ученого секретаря, на що він погодився і на які його й було обрано. Через декілька місяців після призначення він запропонував комплексний план, що передбачав низку публікацій, конференцій, презентацій книжок, концерт та інші заходи, які мали на меті вшанувати двохсотлітній ювілей Шевченка 2014 року і познайомити широку авдиторію з патроном товариства. Розмах Шевченкового ювілейного проєкту, що його ініціював Грабович, а потім, протягом наступних років, його успішне втілення спричинилося до того, що 2012 року Грабовича було обрано президентом НТШ-А й переобрано у 2015 році з новою динамічнішою програмою.

Звісно, невдовзі Грабович та його близькі колеґи з товариства зрозуміли, що перед НТШ стояло завдання не лише відсвяткувати двохсотріччя Шевченка чи повернути до життя шевченкознавство в товаристві, яке носить його ім’я, але  й значно масштабніший та складніший виклик: відродити й осучаснити науковий орган зі значним потенціялом та видатними традиціями, але й із багатьма гострими проблемами. Це вимагало не лише індивідуального, але й колективного бачення та волі.

Двохсотріччя поета стало потужною спонукою до наукових занять Грабовича. Найважливішими проєктами були вже згаданий двотомник «Тарас Шевченко в критиці» (другий том невдовзі має вийти друком): Грабович здійснив його загальну редакцію та написав до кожного тому об’ємний вступ; монографія «Шевченкові “Гайдамаки”: Поема і критика» (2013) — частина тритомника, до якого також увійшли факсимільне видання першодруку поеми 1842 року та монографія Олеся Федорука «Перше видання Шевченкових “Гайдамаків”: Історія книжки»; робота куратором виставки й двомовного каталогу (українською та англійською) Українського музею у Нью-Йорку «Тарас Шевченко: поет, художник, ікона (1814–1861)», до якого він також написав розлогий вступ. 2017 року має вийти друком англомовна праця «Тарас Шевченко: портрет у чотири сеанси», яку має опублікувати HURI й розповсюдити «Harvard University Press».

Іще одним із головних складників наукової діяльности Грабовича, також оповитим парадоксами й хибними потрактуваннями, є історія літератури, а саме історія української літератури та дотичні до неї проблеми компаративістики, загальні питання й теоретичні засади. Як засвідчують ранні статті Грабовича, в основі його підходу лежить літературно-історичний фокус чи то для історіографічного (див. нарис «Сергій Єфремов як історик українського письменства» 1976 року, а особливо розлогу рецензію «До історії української літератури» 1977 року, що полемізує з канонічною історією Дмитра Чижевського), чи то для компаративістського фрейму (тобто для польсько-українських, російсько-українських та єврейсько-українських літературних взаємин), чи для будь-якого специфічного українського літературного явища: Нью-Йоркської групи поетів 1950–1960­-х років, ДіПі, Мистецького українського руху («МУР») періоду пізніх 1940-­х чи пізнішої української діяспорної літератури, або ж у рамках українського модернізму. Усі ці дослідження ґрунтуються на історичній чутливості та принципах історіографії. Підтвердженням є два видання збірок статтей Грабовича «До історії української літератури» 1997-го та 2003 років.

Через те що Грабович, услід за Гансом-Робертом Яусом, ставив під сумнів можливість і корисність імовірно «всеосяжного», «повного» та передовсім «авторитетного» історичного наративу (див. вступ у збірнику «До історії української літератури» та численні подальші зауваги, інтерв’ю та дискусії), сформувалася думка, особливо серед запеклих поборників традицій, що Грабович категорично проти історії літератури та її написання. Усе це загострювало Грабовичеві зауваження щодо вкрай проблематичної та вочевидь неефективної практики викладання української літератури під виглядом історії літератури у школах, замість, скажімо, обговорення окремих текстів і способів їх прочитання. Його підсумкова рекомендація не викладати літературу в школі, а залишити її для університетів (зрештою, Шопенгавера не вивчають у третьому класі) очікувано викликала ще більше обурення.

Грабович не шкодує про свої коментарі щодо вилучення історії літератури зі шкільної програми; втім, він шкодує, що не опублікував своєї розлогої статті про теорію горизонту сподівань Яуса та її застосовність до української літератури в її історичному двобої за виживання з російською літературою окремим виданням та англійською мовою. Натомість він вмістив її у книжці «До історії української літератури» — і фактично поховав там. Як можна було передбачити, вплив статті на цільову авдиторію в Україні був нульовий.

Тепер, за іронією долі, Грабович координує колективні міжнародні зусилля для написання нової історії української літератури (роботу над нею підтримує консорціюм німецьких, австрійських та швайцарських фундацій і координує Університет Сент­Ґалена із залученням европейських, північноамериканських та українських науковців). Ця історія, розрахована не на початківців, а на просунутих студентів-філологів та літературознавців, мусить приділяти значну увагу проблемам компаративістики та історіографії, які чудово ілюструє українська література. Попередня дата виходу друком — початок 2018 року.

Грабовича тішить, що бібліографія його праць не включає (як у випадку першого збірника на пошану Омеляна Пріцака) списку неопублікованих рукописів, — це гнітило б його. Але він волів би згадати деякі з них: збірку есеїв «Наука, антинаука та містифікації», яка мала вийти 2010 року, але відійшла на задній план через двохсотріччя Шевченка; уже згадану книжку про рецепцію Шевченка; книжку про Тичину (вона давно планувалася і до неї є безліч напрацювань, однак усе ще не набула чіткої форми); і, не останньою чергою, його докторську дисертацію (класична повчальна історія).

Іще залишається 35-томне повне зібрання творів Пантелеймона Куліша, чотири томи якого вже вийшло, ще три чи чотири з’являться незабаром; термін завершення проєкту поки що невідомий.

У вільний час Грабович найщасливіший, коли перекладає з української на англійську; він зробив чимало перекладів Шевченка, Бажана і Стуса.

Він також погодився відповісти на три традиційних запитання:

Його улюблений колір? Грабович не впевнений, однак, можливо, традиційний синій колір Єйльського університету. (Його колись бентежило, що барву синього кольору в українському прапорі так і не встановлено — кожен варіянт трохи інакший, але це навіть кумедно. Зате в президентському варіянті він майже чорний — так, мабуть, більш авторитетно.)

Улюблений мітологічний герой: Сизиф (приклад для наслідування).

Улюблена цитата: «Хіба самому написать…» (також зі своїми сизифовими обертонами).

  • 1.«George G. Grabowicz: A Biographical Sketch», Harvard Ukrainian Studies, 32–33, 2011–2014. Матеріял підготувала Галина Гринь на основі інтерв’ю з Григорієм Грабовичем; для цієї публікації його було змінено та доповнено. З англійської переклала Людмила Дяченко.

Сторінки3

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі