Григорій Грабович: біографічний нариc

Червень 2016
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
9
927 переглядів

Цей новий інтерес та спрямування, уже означені в дисертації, тяжіли до символічного, до речей, які можна було розглянути за допомогою структуралістського аналізу та психоаналітичного підходу і які обіцяли низку інсайтів у будь-якій культурній рамці чи ситуації, особливо такій обтяженій, як українська. (Грабовичеві дискусії про структуралізм та психоаналіз із дружиною Оксаною, яка тоді працювала в цих галузях, виявилися, на його думку, дуже продуктивними.) Близько 1980 року, коли Грабовича підвищили до ад’юнкт-професора, йому необхідно було видати книжку (зокрема тому, що йшлося про підвищення, tenure), а розлогий том, який нібито планувався, ніяк не можна було вчасно закінчити. Власне, те, що спершу задумувалося як розділ про Тараса Шевченка, стало природною альтернативою загальному історичному оглядові завдяки центральності національного поета й символічному пласту його поезії, і не останньою чергою тому, що Грабовичева праця в цій царині вже розпочалася наприкінці 1970­х (див. його статтю «До питання глибинних структур у творчості Шевченка» у збірнику «Шевченко і критики» 1980 року, що його упорядкував Юрій Луцький). Три роки по тому з’явилася тендітна книжечка «Поет як мітотворець», яка ознаменувала, як багато хто зазначав уже тоді і згодом, новий напрямок у шевченкознавстві. Стислість і чіткість книжки зробили її доступною — чи принаймні так здавалося.

Полеміка довкола «Поета як мітотворця» — часто хвалебна, однак значно частіше збентежена, підозрілива й ображена нетрадиційним та нежитійним дискурсом про Кобзаря — домінувала в діяспорному сприйнятті Шевченка протягом 1980-х років, а з часом перенеслася в Україну і поновилася ще інтенсивніше після видання українського перекладу книжки, що його здійснила Соломія Павличко (1991). Для Грабовича 1980–1990-ті роки значною мірою були пов’язані з виконанням адміністративних обов’язків. 1983 року його призначили головою факультету славістики (1983–1988 — подекуди ведмежа послуга для його наукових досліджень, яка, втім, виявилася корисною в інших сенсах), а згодом обрали директором HURI. Цю посаду він обіймав у 1989–1996 роках, тоді ж навчився «танцювати під дві мелодії» (тобто «гарвардську» і «українську»). Згодом його зв’язки з Україною напередодні проголошення незалежности лише посилилися. На посаді директора HURI Грабович використовував будь-яку можливість для налагодження тісніших зв’язків із науковими колами України, зокрема гуманітаріями, і проведення давно очікуваних реформ. Однією з таких спроб, яку він ініціював спершу разом із Омеляном Пріцаком, Рикардо Пікіо, Ярославом Ісаєвичем, Віталієм Русанівським та іншими науковцями, було заснування Міжнародної асоціяції україністів в Еркуланумі (Італія) 1989 року, першим президентом якої він був у 1990–1993 роках і результатом діяльности якої стало проведення Другого міжнародного конґресу МАУ у Львові 1993 року. Як показав час, офіційна реакція академічного істеблішменту в Україні на ініціятиву розширення та розвитку україністики в міжнародному контексті була в кращому випадку прохолодна.

Упродовж усього періоду української незалежности Грабович ставив питання про стан української науки. Певна активізація відбулася в середині 1990-х із виходом у часописі «Slavic Review» статті «Україністика: окреслюючи контекст» (1995) та інтерв’ю в паризькому журналі «Культура» (1995, № 77, 79) про україністику в Польщі та польські студії в Україні. Мов у прикладі зі шкільного підручника про Катона Старшого із його рефреном, що Рим має зробити із Картагеном, у багатьох Грабовичевих текстах звучав його рефрен про жалюгідний стан гуманітаристики в Україні, очевидний брак будь-яких перспектив реформування (що було вповні доведено протягом двох з половиною десятиліть) і, попри все це, про нагальну потребу змінити цю ситуацію. Програмною кульмінацією стала його доповідь «Совєтизація гуманітарних наук в Україні: ідеологія і культурний стиль», яку він виголосив на міжнародній конференції «Наука і влада» (15–17 травня 1996 року) у Гале (Німеччина). Матеріялів конференції не було опубліковано (їх вихід обіцяють у 2018 році), і лише частина доповіді пізніше з’явилася англійською («Совєтський і постсовєтський дискурси сучасної України: літературознавство, гуманітаристика та російсько-український інтерфейс» у збірнику «Від совєтології до постколоніялізму: Польща і Україна у постколоніяльній перспективі» 2007 року, що його упорядкував Януш Корек). Проте невдовзі по тому український переклад доповіді було надруковано у двох перших числах часопису «Критика», що його Грабович заснував у Києві 1997 року. Ретельний аналіз совєтського спадку та, зокрема, його сталіністського стрижня, тоталітарної суті та культурного стилю, невигойної, деструктивної присутности в численних українських академічних установах, передусім в Українській академії наук (президентом якої був тоді і дотепер є Борис Патон), став центральним елементом включення Грабовича в академічну ситуацію в Україні і пріоритетом часопису, що його він очолив. Як виявилося, він був єдиним із небагатьох західних україністів, які опікувалися вирішенням цієї проблеми неухильно, безперервно, не піддаючись на улещування українського совєтського/постсовєтського (фактично все ще за природою совєтського) істеблішменту. Після публікації статті про сталінський профіль Академії наук Грабовича не квапилися залучати в її працю. Ба більше, за декілька тижнів після виходу першого числа «Критики» в серпні 1997 року редакцію виселили з тимчасового офісу, який вона співвинаймала (а насправді займала лише один стіл) у щойно заснованому Інституті української археографії Академії наук, попри чималу фінансову підтримку, яку організація — тоді все ще «комісія», а не інститут — отримувала від HURI під керівництвом Грабовича на початку 1990­х. Розірвавши зв’язки з українськими академічними колами, Грабович спрямував усі зусилля на формування альтернативного інтелектуального майданчика — часопису «Критика». Історія, численні досягнення та різні невдачі «Критики» становлять окрему тему для обговорення, однак заслуговують тут на декілька зауваг. «Критика» протрималася вже 19 років і стала комплексним проєктом: не лише інтелектуальним часописом, але й, по-перше, видавництвом, яке впродовж цих років опублікувало майже 150 видань; по-друге, науково­дослідним Інститутом Критики, який не має фізичного приміщення, проте є більш ніж реальним, здатним стати науковою платформою для серйозних міжнародних конференцій і особливо для декількох фундаментальних академічних видавничих проєктів; по-третє, порівняно нещодавно запущено веб­сайт www. krytyka.com, на якому розміщено аналітичні статті, рецензії, дискусії, блоґи, стенограми круглих столів тощо українською та англійською мовами (можливо, в найближчому майбутньому з’явиться версія німецькою), а також академічний інтернет-журнал «Часопис української політики та суспільства», авдиторія яко­го становить 10–12 тисяч читачів на тиждень. Усе це робиться не заради прибутку і вимагає величезних волонтерських зусиль Грабовича та відданої когорти молодших науковців, які поділяють його погляди. Насправді первісної мети, яка передбачала перетворення «Критики» на платформу, плацдарм для майбутньої нормальної Академії наук, зосередженої довкола гуманітарних дисциплін, частково досягнуто. За доказ можуть правити вже здійснені проєкти й публікації, а також проєкти, що перебувають у роботі, як і міжнародна репутація починання. Невдачі, своєю чергою, зводяться до однієї: прірви між необхідним і досягнутим, адже від самого початку «Критика» в усіх своїх формах і попри всі здобутки та міжнародне схвалення перебувала на межі фінансового виживання. Неспроможність довести важливість починання в Україні та спонсорам за кордоном, забезпечити стабільне фінансування «Критики», співрозмірне з її завданнями, стала для Грабовича найбільшим розчаруванням.

Попри це, впродовж двох наступних десятиліть власна наукова діяльність Грабовича була, як він зазначає із притаманною йому скромністю, небезуспішною. Йому вдалося досягнути успіху в деяких напрямках, зокрема досліджуючи Тараса Шевченка. Через 25 років після завершення українського перекладу «Поета як мітотворця» Грабович постійно повертається до цієї теми. 2000 року вийшла книжка «Шевченко, якого не знаємо» — збірка із восьми статтей, написаних переважно в 1990-х роках, за винятком ранньої статті про поему «Тризна», яка вийшла 1980 року і «натиснула на гачок» реакції стривоженої «громади» на «Поета як мітотворця», оскільки в ній було згадано — у примітках, щоб бути точним, — табуйовану тему Шевченкової сексуальної ідентичности. (Книжка і стаття в якийсь спосіб переплелися в громадській думці, тим більше, що ні однієї, ні другої по-справжньому не прочитали.) Друге видання збірки з’явилося 2014 року з нагоди святкування двохсотріччя Шевченка, і його було розширено розлогішою статтею 2012 року про «Шевченкові архетипи». Для Грабовича збірка «Шевченко, якого не знаємо» у багатьох сенсах є такою ж важливою, як і його перша книжка про поета: вона не така концентрована і послідовна, натомість заторкує ширше коло питань і проблем, пов’язаних із дотичними темами символічної автобіографії Шевченка та її (переважно сучасної) рецепції.

В Україні книжку сприйняли здебільшого поверхово, і лише Ярослав Грицак вдався до обговорення Грабовичевого поняття «символічної автобіографії» декілька років по тому на презентації видань «Критики» під час щорічного Форуму видавців у Львові; втім, стенограму презентації не було опубліковано. А оскільки книжку було написано українською, вона поза цим контекстом залишилася непрочитаною.

Окремою ниткою в Грабовичевих працях проходить тема рецепції Шевченка. Вона з’являється в контексті обговорення нинішнього стану шевченкознавства та візуальної Шевченкіяни (від совєтських часів дотепер) у книжці «Шевченко, якого не знаємо» і займає трохи більше ніж третину видання. Але безпосередніше вона зринає в декількох опублікованих статтях та низці ще не опублікованих чи незавершених рукописів, створених протягом минулих 25 років. Хоча деякі з цих положень було озвучено у Москві на спільному американсько-совєтському симпозіюмі (1990), центральним текстом для Грабовича є його стаття про Шевченкову рецепцію Миколи Костомарова, яка з’явилася в томі HUS за 1993 рік (опублікованому у 1996 році), а рік по тому вийшла й українською. Майже від початку Грабович планував перетворити цю працю на ширше дослідження рецепції Шевченка. Із цією метою він написав як майбутні розділи та опублікував як статті аналітичні нариси Шевченкової рецепції Дмитра Донцова та Євгена Маланюка. Вагоміші розділи про Пантелеймона Куліша, Михайла Драгоманова та Івана Франка досі в роботі; другий і третій із них уже було запрезентовано як доповіді.

Сторінки3

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі