Готові слова для готових речей

Червень 2009
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
1
263 переглядів

***

Не так давно свіжих дров у багаттячко ready-made літератури підкинула серія «Аґресивна бібліофілія» видавництва «Лілея-НВ», яка напочатках заповідалася дуже достойно та амбіційно. Йдеться про «Снідання з самотністю» Тараса Жеребецького, автора, якого відтепер можна вважати справжнім віртуозом ґенерування тексту з нічого, вірніше, з усього, що втрапить під руку, без особливого розбору й без намагання досягти хоч якоїсь зв’язности. Текст «Снідання з самотністю, або 25 черепах» складається із сімдесяти двох фраґментів, нанизаних більш-менш хронологічно. Це така собі «захалявна книжечка» українського підлітка, який на кілька місяців потрапляє до США, де, як водиться, вчиться у high school та живе у місцевій сім’ї. Все як на духу, детально, відверто й по черзі: від паспортного контролю на летовищі («О, сенкс... Амєріка... стьюдентс... лєрнінґ») та першого дня школи («то був Понеділок... і мене стандартно болів живіт») аж до «правильного» американського прозріння («стояти з високо піднятою головою і допомагати іншим розуміти цю таку просту, звичну фразу “Just Do It”»). Проте, як і належить усякому прозрінню, здобувається воно в тяжких випробуваннях і сумнівах («американці несправжні, вони живуть в чітко окресленому ізольованому просторі», «американці... відморожено-змішані» (?!), і навіть американське яблуко – о, лихо – «холодне, велике й солодке, але не українське») та в героїчній боротьбі із власною легкодухістю (той факт, що героєві постелили чорне простирадло, промовисто доводить, що «американці не такі вже й погані»). Увесь тернистий шлях міжкультурного порозуміння, що його доводиться пройти оповідачеві, ми маємо можливість прослідкувати детально і «в картинках»: знаємо, що, де і як лежить у його кімнаті, які музичні гурти і в якій послідовності він слухає, за скільки днів зажило його розбите коліно, і на що він витратив перші отримані 125 доларів. Є й цитати з сучасної літератури, куди ж без них; письменники, яких – мало не з детальними посиланнями – цитує Жеребецький, винятково українські: Андрухович, Подерв’янський та Яценко (певно, далася взнаки заокеанська ностальгія).

Запитаєте, що це за «25 черепах», винесені у назву твору? Все просто: це черепахи, які жили в озері неподалік від оповідачевого американського «тимчасового дому». Проте їхній глибокий символізм, завдяки якому вони опинились аж у заголовку, лишається для нас темною загадкою. Сподіваюся, декому з читачів буде зрозумілішим сенс принаймні першої частини назви, яка, вочевидь, натякає на філософію цілого твору: «Самому погано снідати, бо тоді починаєш думати, що снідаєш сам із собою, що насправді так, але починає доходити, що снідаєш з другим своїм я, з другим собою, тобто тоді народжується якась вимушена копія себе самого», і так далі. Ні, здається, краще вже читати про черепах.

У рецензіях на книжку Жеребецького незмінно наголошують її щоденниковість, принагідність та необов’язковість: Ольга Купріян називає її «Ж(иттєвим) Ж(урналом)», Ігор Самохін – «підлітковим щоденником». А що, може, й справді краще було б, якби текст існував собі як блоґ, розростаючись у віртуальному просторі, куди і як йому заманеться, – гадаю, це всім, і авторові, і текстові, і читачам, пішло б на користь. Спробував би хтось тоді закинути «Сніданню...» композиційну аморфність чи захаращеність побутовими деталями; навіть на мовні неоковирності (на кшталт «будучи малим, його, ймовірно, принижували і били старші гопи») можна було б легко заплющити очі. І нам була би більша розвага, бо можна було б щось коментувати й дописувати, і загалом, гратися у взаємно корисну забавку «в пригадування».

***

Повість Іри Цілик «Післявчора» зроблена з тієї-таки автобіографічної сировини, проте часовий розмах тут непорівнянно ширший: перед нами приблизно два з половиною десятки років життя героїні-оповідачки Кіри Буцім. Вона є безсумнівним альтер-еґо авторки: як і сама Цілик, вона народилася у «великій країні», яка «прогнила зсередини і, зрештою, закінчилася», ходила до школи, закінчила факультет кінорежисури, працювала в рекламному бізнесі. Вона – така собі нова українська self-made womаn, незалежна і прагматична донька невдах-батьків, яка вирішила будь-що домогтися успіху в країні, де ніхто ні на кого не покладає особливих надій. Тільки от прагматична вона аж до нудотної меркантильности: успіх для неї дорівнює «ґріндерсам за 500 гривень», а переваги «творчого фаху», як видається, зводяться до можливости обертатися в богемній тусовці, дозволяти собі дрібні ексцентричні примхи і час від часу вечеряти в модному кафе «Антресоль».

Безумовно, «Післявчора» – це значно серйозніша літературна претензія, ніж текст Жеребецького: маємо тут нелінійний час дії, нечасту у молодих авторів мовну природність у діялогах і багато інших ознак, властивих доброму письму, і можна би вважати повість мало не такою собі сучасною українською «відповіддю Стендалеві», якби не наскрізна інфантильна ліризація, внаслідок чого, як слушно зауважила в рецензії Віра Балдинюк, все у творі відбувається «раптом», «мимоволі» і «чомусь», ніщо не пов’язане між собою, а події огорнуті всепроникною млою таємничости, що, замість робити текст глибоким і «бентежно-раптовим», додає йому пласкої снодійної передбачуваности. Саме це, ніби жест дитини, яка розвалила пірамідку з кубиків, руйнує цілість оповіді й оголює в тексті те, з чого його, власне, й зроблено: окремі побутові ситуації та діялоги, речі, якими захаращено твір – переважно красиві й екзотичні (коньяки, кімоно, намисто з венеційського скла), а часом буденні й «дешеві» (лінолеум, розчинна кава). Простіше кажучи, зраджує у тексті його ready-made природу.

***

Чи може ready-made література бути доброю літературою? Ні, не так: чи може ready-made література бути цікавою?

Так. Але для цього замало хорошої мови, тим паче, «поетичности». Кризу сюжету й композиції, властиву ready-made літературі, здається, може надолужити лише динамічність оповіді, наративний шал, який проковтує деталі й урухомлює мертву, випадкову «сировину»; епічний вихор, що змушує забути, «из какого сора» все це постає.

Приблизно такі справи з романом Сашка Ушкалова «БЖД». Сюжет і тут, м’яко кажучи, скромний: один із двох приятелів-студентів якось відмовив «в інтимності» доньці крутого місцевого боса, в якої він був репетитором, «чемна» донечка поскаржилася татусеві на «поганого вчителя», і тепер друзі-невдахи мусять рятуватися від здорованів із битами, тікаючи на трейлері свого приятеля-кришнаїта. Ось, власне, і все.

Проте оповідь нагадує за духом пікнік чи посиденьки в гуртожитській кімнаті – усе в ній підпорядковане колективним веселощам, кожна історія, байдуже, наскільки вона правдоподібна чи зв’язна, має викликати сміх; від одного сюжету відбруньковуються інші, нібито правдиві оповідки чергуються з анекдотами й спонтанними дотепами, і все знову увінчує вибух реготу. Головному героєві доводиться брати участь у зйомках рекламного ролика, які з якоїсь причини відбуваються на спортмайданчику школи, – чом би не розповісти при цій нагоді кілька історій зі шкільного життя? А навіть і просто так, без нагоди – чому б, наприклад, не уявити собі, що було б, якби Шевченко народився у 1983-му?

«БЖД» – це, звісно, далеко не «філософія життя покоління-2000», як патетично заявляє анотація, хоча несправедливо буде стверджувати, що все у романі зводиться лише до ґеґів та анекдотів. І протагоніст Баз – аж ніяк не «герой нашого часу», як назвав його Іван Андрусяк. Адже Ушкалова найменше цікавлять філософія й «героїзм», «БЖД» – твір людичний, ігровий, і його найкращим захистом від критики є відсутність надмірних інтелектуальних, «ґенераційних» чи інших подібних амбіцій. Хоча тут я можу й помилятися.

Хай там як, «БЖД» – наразі чи не єдиний в українській літературі текст, де стратегія ready-made (якщо її, звісно, взагалі можна вважати «стратегією») більш-менш виправдала себе. І я не певен, чи мусять бути ще подібні спроби. Радше вона мусить минутися, як підліткова хвороба, спричинена самовпевненістю, спокусами «нестерпної легкости письма» і медійними обіцянками «легких лаврів». І я справді щиро сподіваюся, що більшість сьогоднішніх творців такої літератури зможе цю болячку перерости.

Сторінки2

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі