Головним джерелом мого натхнення був Нью-Йорк. Інтерв’ю з Василем Махном

Жовтень 2009
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
160 переглядів

Василь Махно – український поет, есеїст, перекладач і драматург. Має в доробку сім збірок поезій: «Схима», «Самотність Цезаря», «Книга пагорбів та годин», «Плавник риби», «38 віршів про Нью-Йорк та дещо інше», «Cornelia Street CafО»; збірку есеїв «Парк культури та відпочинку імені Ґертруди Стайн», а також дві п’єси: «Коні Айленд» та «Bitch/Beach Generation». Його твори перекладено польською, англійською, німецькою, сербською, румунською, словенською, російською, литовською, малайламською, чеською та білоруською мовами; поетичні книжки видано у Польщі, Румунії та США. Від 2000 року він живе у Нью-Йорку.

Розмовляв із письменником Олександр Мотиль, професор Ратґерського університету у Нью-Джерсі, автор кількох наукових книжок і двох романів.

? Ви почали свою поетичну кар’єру в Україні. Як вплинуло на вашу поезію відокремлення від рідної мови? – Я переїхав в Америку вісім років тому. Контраст між двома культурами та мовами дав мені враження, яких я раніше не мав, і це зробило мою поезію охопнішою. Місто дало мені нові теми й новий естетичний імпульс моїй поезії. У збірці «38 віршів про Нью-Йорк та дещо інше» я зосереджуюсь на вулицях і звуках Нью-Йорка й на поетах, які тут жили. Щось подібне я відчував, коли жив у Кракові, але американський досвід був глибший і разючіший.

? Що ж такого разючого в цьому досвіді?

– Зрештою, Краків – це Европа, а от Америка, а особливо Нью-Йорк – це божевілля, яке ніколи не полишає тебе. На відміну від Европи, Америка не вимагає, щоб ти був американцем, перейняв американський дух або стиль життя. Ніхто не нагадує тобі про твою інакшість і чужинність. Нью-Йоркові невтямки твоя самотність, місто просто жартує з цього, ведучи тебе за руку крізь свої фантастичні лабіринти, наражаючи на незліченні розваги, показуючи різномантні етнічні групи, культури та національні кухні. Місто пропонує тобі вибір – і воно завжди відкрите до діялогу. Звісно, ти можеш бути не готовим до такого діялогу і до мандрів нью-йоркськими лабіринтами.

? Як виникло ваше захоплення поезією нью-йоркських бітників?

– В Україні я небагато знав про біт-покоління. Зрештою, за моєї молодости наше знання про Америку зупинялося на Гемінґвеї. У Нью-Йорку я ввібрав цю екзотичну поезію. Це було неймовірно – ходити тими самими вулицями та сидіти в тих самих кав’ярнях, що й бітники та поети нью-йоркської школи. Я почав читати їхні твори і врешті навіть зустрів Джона Ешбері. Мабуть, для нього ця зустріч не мала значення, але мене приголомшила.

? Чи вплинула на вас американська поезія?

– І так, і ні. Невизначеність відображає мій східноевропейський підхід до поетів як відкривачів невідомого. Мене завжди зачаровувало те, чого немає або майже немає в українській та слов’янській поезії – наприклад, постійна зміна поетичних стратегій, раціоналізм, відкритість до повсякденної мови та її творення, менш абстрактні образи й символи та спроби розширити можливості мови та поезії. Але американська поезія також переживає кризу. Весь світ прийняв стратегію примітивізму нью-йоркської школи і вважає, що все може бути поезією, від сміття до реклами на П’ятій авеню. Кожен крок уперед спричиняє певне знецінення, що є нормальним, бо усвідомлення цього дозволяє шукати нові форми та мову.

? Які американські поети вплинули на вас найбільше?

– Будь-який слов’янський поет може назвати кількох англомовних поетів, як-от Еліот, Ешбері, Павнд або Плат, і так утвердити свою належність до цієї традиції, але повністю долучитися до них можна лише через англійську мову, а не в перекладі. Один російський критик заявляє, що бачить у моїй поезії англо-американський вплив, але я не певен, що він має рацію. І крім того, хай Ешбері справді вплинув на мою поезію, але ж багато критиків вважають його найкращим зразком европейських традицій в американській поезії. Поза тим, я особливо люблю Алена Ґінзбурґа та бітників, нью-йоркську школу, Дерека Волкота й Чарлза Симіка.

? Чи ви далі вважаєте себе українським поетом?

– Звісно. Моє коріння в Україні, й у серці я завжди буду українцем. Але також я вважаю себе европейцем та нью-йоркцем. Кумедно, але в Україні мене вже вважають американським письменником. І я погоджуюся з Салманом Рушді, що глобальна спільнота письменників-імміґрантів творить нині літературу-байстрюка. Хоч би звідки вони походили, ці письменники поділяють нову літературну мову, вони позначені конфліктами між країнами їхнього народження та мешкання, і їх формують культури та психології пограниччя.

? Але ваше покоління було дуже своєрідним. Звісно, це робить вас інакшим.

– Як і кожне інше, моє покоління переживало катаклізми та розчарування, і в цьому сенсі не було унікальним. Із другого боку, наше покоління в п’ятнадцять років жадало американських джинсів, які коштували на чорному ринку стільки, скільки за місяць заробляли обоє батьків. Ми таємно слухали чужоземні радіостанції, фанатіли від західної музики й під ковдрами читали Солженіценів «Один день Івана Дєнісовіча». Пізніше ми пережили війну в Афганістані та розвал Союзу. Ми були перехідним поколінням у перехідний час. Ми породили злочинців, мафіозі, націоналістів, комуністів, ґеїв, феміністок, письменників та еміґрантів – героїв та антигероїв різних типів.

? Хто належить до української культури і хто її творить?

– Звісно, українську культуру творять в Україні. Але українська культура також існує в будь-якому місці, де знайшов притулок український мистець – у Парижі у 1920–30-х чи в Америці після Другої світової війни. Візьмімо Семюела Бекета – ірландця, який писав французькою й англійською. Чи він належить до ірландської, англійської або французької культури – а чи до всіх трьох? Я справді думаю, що людина, яка живе в Україні, але пише російською мовою, може робити внесок в українську культуру. Чи може письменник, що живе за межами України, бути українцем, пишучи англійською, російською чи китайською? Я не певен, що навіть такий прекрасний письменник, як Аскольд Мельничук, робить внесок в українську культуру, пишучи англійською.

? Отже, англомовні переклади ваших поезій не належать до української культури?

– Не зовсім. Адже мої вірші початково написано українською; переклади не можуть змінити мого суто українського менталітету.

? Як посприяла українській культурі Нью-йоркська група?

– Люди в Америці чи в Україні можуть не цінувати цієї групи, але без неї українська література була би бідніша. Як сказав колись Богдан Рубчак, «поезія анти-поезії» Юрія Тарнавського подіяла на нашу поезію як вірус, руйнуючи сентиментальність і псевдоглибину. Поетка з України Богдана Матіяш якось сказала мені, що тільки прочитавши деякі вірші Рубчака, вона нарешті збагнула, що таке ощадливість висловлювання. Я додав би, що в його культурних алюзіях переплетено світ та Україну. Богдан Бойчук, опинившись у просторі між західним раціоналізмом і національним ідеалізмом, заглиблюється в історію, еротизм і людське буття. Віра Вовк, Патриція Килина, Емма Андієвська, Женя Васильківська та Марія Ревакович підважили форму та зруйнували лінґвістичні й концептуальні табу. Але важливо усвідомлювати, що інновації нью-йоркської групи проросли з українських літературних традицій. Читачі й досі реаґують на їхню поезію схвально чи несхвально, бо вона все ще провокує та впливає на них.

? Але сучасна українська література, як ви кажете, твориться в Україні. Як ви оцінюєте теперішні тенденції?

– Я беру за аксіому те, що українська література ніколи не буде такою, як англійська, американська, німецька чи французька. Українська література цікава тим, чим вона є: література в русі, яка відбиває зміни, що сталися перед і після розвалу Радянського Союзу. Звісно, наша література розвивалася протягом XX сторіччя, але тільки здобуття незалежности дало їй змогу стати вільною, уникнути цензури та пережити зіткнення поколінь. Та коли апатичні, зубожілі й спантеличені читачі прийшли на зміну радянським, завжди спраглим хороших книжок, українські письменники опинилися перед дилемою: або творити ринкову літературу українською мовою, забувши про стандарти, або віддати читачів російськомовним авторам. Боротьба триває, але тепер і письменники, й читачі пішли на поступки й досягли тимчасової згоди. Й нині українські тексти перекладають европейськими мовами, українські автори беруть участь у міжнародних фестивалях, а поляки та німці визнають українську літературу европейською.

? А хто ваші читачі?

– Мої ідеальні читачі не мають віку, але, ймовірно, мають потяг до філософії.

? Як ви пишете поезію?

– Раніше я писав вірші ручкою. Тепер зазвичай набираю їх на комп’ютері, і це перша важлива зміна. Ніколи не пишу, коли напівсонний чи п’яний. Для мене писання – цілком свідома дія, спровокована бажанням висловити свій розумовий та емоційний стан. Зазвичай я пишу весь вірш, а потім вношу зміни. Іноді любов до тексту обертається ненавистю й бажанням знищити його, і я вбачаю в тому щось подібне до Едипового комплексу, постійної боротьби з собою та проти себе.

? Звідки ви берете ідеї для своїх віршів?

– Багато з чого – із нью-йоркської вулиці чи з кав’ярні «Старбакс», із книжки чи з дитячих спогадів. Вірш «Would you stop loving her if you know she’s a lesbian?» виник із реклами в метрі. Подорожі теж постачають ідеї. Більшість есеїв у «Парку культури та відпочинку імені Ґертруди Стайн» – це дослідницькі мандри, базовані на справжніх країнах і культурах. Мої відвідини Індії привели до індійських поезій, а тепер я пишу цикл, на який мене надихнув Берлін. Звісно, головним джерелом мого натхнення був Нью-Йорк. Я не пристосовував його до себе; я намагався конкретизувати мої власні видіння та психологічні стани. Теми, як і життя, завжди змінюються, а наш голос завжди має залишатися автентичним і чистим.

? Чи ви коли-небудь писали романи?

– Я писав есеї, але іноді думаю, що хотів би написати роман про моє покоління, про те, як воно рухалося від розвалу Радянського Союзу до свого зрілого віку.

? Чи пов’язані ви з Нестором Махном?

– На жаль, ні. Мій батько походить із села Дубна, що опинилося в Польші. Двома найпоширенішими прізвищами в Дубні були Гоголь і Махно. Я думаю, що мої пращури прийшли туди зі східної України. Цілком можливо, що ми мали спільних із Нестором родичів у XVIII столітті.

Переклав з англійської Ярослав Кулик

Автори

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі