Голем як невдалий термінатор цивілізації

Грудень 2001
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
31 переглядів

Модерністська культура не раз зверталася до теми зіткнення «циві­лізації» та «серця пітьми» — від од­нойменного твору Джозефа Конрада до «Апокаліпсису» Френсиса Копполи. Це сутичка між накинутими ззовні правилами поведінки та ірра­ціональною — часом блискучою, але зазвичай руйнівною — енергією са­моствердження, притаманною зде­більшого групам, периферійним щодо «цивілізації», але не вилученим із неї. Інакше кажучи, варвари ніколи не захопили б Римської імперії, якби не служили в римському війську.

Історія війн, і взагалі історія, пев­на річ, не закінчилася після Першої світової війни, коли культуртреґери-читачі Ніцше змагалися з «декадент­ською» цивілізацією, периферією якої довго вважали Німеччину і, ширше, Центральну Європу, а ствер­дилися там, зрештою, більшовики. Не закінчилася історія і після пова­лення більшовицької «імперії зла». Ми вже знаємо, хто посів їхнє місце в порубіжних уламках тієї імперії. Невже винна в тому «цивілізація»?

Можна припустити, що нічого не змінить і повалення чергової «імпе­рії зла» в особі талібів. Бо «зло» — не об’єкт. «Зло» — відносність, і в со­ціальному вимірі розподіл на «доб­ро» і «зло» ґрунтується на особистих оцінках, які можуть збігатися з оцін­ками інших осіб, а можуть і не збігатися. Для натовпів, що збиралися в деяких мусульманських столицях, аби відсвяткувати зруйнування двох будівель у Нью-Йорку, воно воче­видь було «добром». І деякі християни-фундаменталісти, як-от Джері Фолвел, вбачали в трагедії покаран­ня своїм краянам, просякнутим «злом», тобто гедонізмом і розпус­тою.

Але очевидно, що переважна більшість — принаймні на Заході — не схильна винити жертв терору. Навпаки, всі жадають покарати зло­чинних змовників.

Теорія злочинної змови вельми зручна для традиційного, об’єктного мислення. Мовляв, можна сподіва­тися безтурботного майбутнього, треба тільки знищити об’єкти — носії зла, якусь групу осіб (пригадується сталінське: є людина — є проблема) або держав (не менш рішуче хрущовське: ми вас поховаємо!), здійснити успішний «хрестовий похід» (джи­хад, соціальну революцію тощо), знайти якусь панацею, дезінфекцій­ний засіб проти певного виду нелюдей-шкідників, і — радій, прогресив­не людство! Настав кінець історії!

Похмілля від ілюзії «прориву в Позаісторичне» буває дуже болю­чим, тому що «зло» може виявитися скрізь і боротьба з ним набиратиме не менш макабричних форм, ніж більшовицьке «загострення класової боротьби». Що менші будуть реальні можливості терористів, то більших заходів безпеки (санкцій) уживати­муть можновладці. І спроби встано­вити тотальний контроль, що їх під­живлює перестрах, інспірований бі­лим порошком, стали чи не голов­ною перемогою терористів.

Реакція здорового глузду («по­карати конкретних винуватців і продемонструвати відданість своє­му способові життя»), яка прозирала зі звернень багатьох пересічних аме­риканців, легко притлумлюється ін­шою, емоційною («надто людською», сказав би Ніцше) реакцією, готов­ністю відмовитися від свого способу життя (аж до створення військових трибуналів у мирний час і підслухо­вувань адвокатів) задля покарання гаданих винуватців.

Оцінки суто військових перспек­тив операції проти талібів – особи­сто для мене не дуже цікаві — були різними: від «нового В’єтнаму» до «нової війни в Перській затоці» (дру­га гіпотеза поки що виглядає ймо­вірнішою). Результати війни — це завжди умови миру. А вони й за «но­вого порядку» визначаються по­двійними стандартами: є просто «сучі діти» й «наші сучі діти». І слово «на­ші» може будь-якої миті відпасти як зайве, бо це також не об’єкт, а відно­шення, що залежить від індивідуа­льних оцінок.

Тому увагу коментаторів привер­тають кілька запитань, які залиша­лися поза смугою звичної політкоректності.

Хто насправді заслуговує на сан­кції: кілька самогубців, переважно громадян Саудівської Аравії, чи ти­сячі афганців, так само не спро­можних схопити бен Ладена, як і спецслужби США? Чи є «нашими сучими дітьми» ті терористи, що ді­ють...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі