Гібридна дерусифікація

Жовтень 2017
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
12
3652 переглядів

1

Відколи наприкінці 1980-х років у тоді ще підсовєтській Україні відновився плюралістичний громадсько-політичний дискурс, українські націоналісти — і радикальні, і демократичні — пропаґують ідею дерусифікації, тобто подолання руйнівних, на їхнє переконання, наслідків тривалої імперської русифікації. Хоча різні особи й організації мають досить відмінні уявлення про суть і методи пропонованої політики, більшість із них погоджуються щодо необхідности «повернення» російської мови до єдино леґітимної в національній державі — якою націоналісти, звісна річ, хочуть бачити Україну — функції мови російської національної меншини (котру багато з них, утім, теж хотіли би «повернути» до помірних досовєтських розмірів).

Дерусифікувати, отже, належить тих українців та інших неросіян, котрі в різний час із примусу чи стимулу перейшли на російську як головну мову повсякденного спілкування (або ж це зробили ще їхні батьки чи дальші предки), та, відповідно, ті сфери суспільного життя, в яких російська стала панівною мовою (власне, це стосувалося майже всіх сфер, принаймні в містах). Небажання всіх або частини зрусифікованих людей «повертатися» до своєї національної чи, як її зазвичай називають у націоналістичному дискурсі, «рідної» мови націоналісти попервах не припускали, а пізніше цим небажанням дуже обурювалися, пропонуючи різні способи боротися з ним: від медійного переконування до державного примушування.

Проте коли 1991 року здійснилася націоналістична мрія про незалежну українську державу, націоналісти не здобули в ній проводу, а владні утилітаристи виконували націоналістичну програму лише тією мірою, якою це сприяло збереженню їхнього панування і, як швидко з’ясувалося, грабування. Тому держава майже ніяк не примушувала своїх громадян «повертатися» до української мови, а коли переконувала, то зазвичай не дуже вправно й нерідко контрпродуктивно. Попри наданий іще за часів УССР статус єдиної державної, українська мова не стала єдиною мовою спілкування навіть у державному секторі, а в багатьох недержавних практиках залишалася цілком марґінальною, хоч уже начебто й леґітимною — тобто заперечувати можливість її вживання мало хто зважувався, але й забезпечувати реалізацію такої можливости майже ніхто не збирався. За два десятиліття незалежности радикальної зміни позицій української та російської мов не сталося: перша начебто потроху поширювалася, але друга була повсюдною, для більшости людей прийнятною, а для багатьох навіть дуже привабливою. Переведення на українську мову більшости закладів освіти, які дали молодим людям краще знання української мови, ніж старшим поколінням, що виросли за часів русифікації, не переконало набагато більше її вживати, тим паче, що російська далі панувала в більшості привабливих для молоді ділянок: від престижних місць праці до популярних видів дозвілля. Це панування також стримувало вихід української мови поза родинний ужиток, у якому її поступово ставало більше: велика частина людей, котрі вдома говорили переважно українською, більш чи менш систематично переходили на російську на роботі, на вулиці, в крамниці та в інтернеті. У містах сходу та півдня країни російська залишалася фактично єдиною публічною мовою, а українська обмежувалася вузькими колами ентузіястів і документообігом державних установ, який нерідко забезпечували комп’ютерні програми. Ознаки дерусифікації можна було побачити не так у зміні мови, як у відмові від російської ідентичности, яку продемонстрував уже перепис 2001 року, коли чверть колишніх росіян записалися українцями, виявляючи в цьому виборі дедалі виразніше сприйняття «національности» не як етнічного походження, а як громадянської належности.

Майдан і особливо війна прискорили рух геть від Росії та російськости, хоч він і далі виявлявся насамперед в етнонаціональній ідентифікації, а не в мовній практиці. Під впливом громадянської мобілізації та військової аґресії майже всі громадяни підконтрольних українській владі...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі