Географія фронтиру та її піонери

Квітень 2010
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
366 переглядів

Фредерик Тернер справив істотний вплив на розвиток не лише американської історіографії, а й географії. Науковець повсякчас наголошував важливість інтердисциплінарного підходу, а зокрема методології географічної науки. Тож Тернера вважають іще й співзасновником історичної географії США. І саме географія була тією наукою, в просторі якої вперше почали обговорювати проблему світових фронтирів – передовсім завдяки Ісаї Бовману.

Теорія міґрації Ісаї Бовмана

Ісая Бовман народився 26 лютого 1878 року в канадському містечку Берлін (тепер – Кітченер) провінції Онтаріо в фермерській родині. Наступного року Бовмани перебралися до сусіднього Мічиґана, де батько придбав землю. Після закінчення Гарвардського університету (1905) Ісая Бовман захистив докторську працю в Єйлському університеті (1909), де він викладав у 1905–1915 роках. Перша книжка Ісаї Бовмана з’явилася 1911 року й відтоді розпочалася стрімка кар’єра молодого науковця, який виріс до рівня класика й одного з найуспішніших менеджерів американської географічної науки. У 1915–1935 роках він – президент Американського географічного товариства, у 1935–1948 – президент Університету Джона Гопкінса в Балтиморі. Бовман був учасником Паризької мирної конференції 1919 року як радник президента Вудро Вілсона та членом польсько-української мирної комісії, радником президента Франкліна Рузвелта з питань еміґрації. Помер Ісая Бовман 6 січня 1950 року в Балтиморі.

Виходець із канадського фронтиру, що в юності ходив і за плугом, Ісая Бовман був особливо чутливий на Тернерів меседж. Як стверджує сучасний біограф Бовмана, його зацікавлення піонерами й географією було «найчистішої води практичним вираженням аґрарного ідеалізму, прищепленого йому ще в ранньому дитинстві». Бовман і Тернер співпрацювали від 1914 року, коли Ісая Бовман запросив Тернера виступити перед Американським географічним товариством, що прийняло історика до свого складу. 1920 року завдяки Бовманові розпочалося ґрандіозне дослідження «піонерських зон» на рівні провідних американських географічних інституцій, навіть було створено спеціяльний «Комітет піонерських поясів ». У проєкті брав участь і Фредерик Тернер. 1928 року енергійний Бовман зумів залучити в цей проєкт іще й наукові осередки Канади. Як наслідок, протягом 1934–1940 років вийшли друком 8 із запланованих 9 томів серійного видання «Канадські фронтири поселень».

А однак професійний географ Ісая Бовман бачив проблему фронтиру інакше, ніж фаховий історик Фредерик Тернер. Бовман надавав перевагу прикладній науці, а Тернер, на його думку, був лише кабінетним науковцем. Згідно зі свідченнями самого Ісаї Бовмана, ідея систематичного порівняльного вивчення фронтирів виникла в нього 1905 року під час участи в гідрологічному проєкті в засушливих частинах Канзасу й Оклахоми. У середовищі американських географів науковець здобув репутацію польовими дослідженнями Андів, а в 1930– 1932 роках він реґулярно подорожував автомобілем, спостерігаючи фронтирні умови західних штатів США та північнозахідних територій Канади. Відтак Бовман дійшов висновку про хибність тези, нібито фронтиру в США вже не існує. Згодом він не стомлювався повторювати, що Фредерик Тернер у цьому питанні не мав рації та що зникнення фронтиру не обов’язково супроводжує зникнення притаманних йому життєвих стандартів.

Окрім того, якщо Тернер схилявся до оцінки фронтиру передовсім як «процесу», то Бовман наголошував найперше «лінію», «міжреґіональну демаркацію ». І, нарешті, останньою особливо важливою відмінністю між науковцями є глобальний підхід Ісаї Бовмана.

1931 року вийшов друком географічний трактат «Піонерські периферії » («The Pioneer Fringe») – мабуть, центральна Бовманова книжка. Монографія описує краї, що були фронтирами його епохи, аналізує їх щодо доступности піонерам (клімат, родючість земель, транспортна мережа) й економічної доцільности експлуатувати наявні природні ресурси. Отже, ввівши в цей огляд фронтири США, Канади, Австралії, Південної Африки, Сибір, Монголію, Маньчжурію та Латинську Америку, Бовман фактично став основоположником компаративного підходу до Тернерової тези.

Примірник «Піонерських периферій » Ісая Бовман надіслав Тернерові з проханням про рецензію. Фредерик Тернер відповів відмовою, проте написав у листуванні свою думку про цю працю. Він визнав рацію Бовмановим критичним зауваженням щодо помилковости власної тези про кінець фронтиру в США 1893 року. Тернер пояснив, що його завданням було вказати на фундаментальний чинник історії США, який доти іґнорували. Науковець також визнав переконливими Бовманові арґументи на користь існування фронтирних кондицій США в південних штатах країни. Ці фронтири таки мають локальне значення, а в США феномен фронтиру перестав відігравати фундаментальну роль приблизно 1890 року.

Однак Ісаю Бовмана цікавила передовсім геополітика, а не історія. Він розглядав проблему піонерування найперше як основний засіб економічного розвитку, вважаючи, що закриття фронтирів зверне увагу політиків до малозаселених і малоосвоєних теренів, де піонерський стиль був усе ще можливий. Бовманова поправка Тернера, що фронтирний спосіб життя і надалі актуальний, направді мала глобальне, а не локальне значення, що й наголосив Ніл Сміт на рівні титулу своєї книжки про Ісаю Бовмана «Американська імперія. Географ Рузвелта й прелюдія глобалізації». Ба більше, на підставі поняття про пояси поселень Ісая Бовман прагнув сформувати спеціяльну теорію міґрації. Про це, зокрема, свідчить видана 1938 року монографія «Межі поселень» колективу авторів на чолі з Бовманом. Це книжка про перспективи міґрації, оцінки міґраційного потенціялу Канади, Сибіру, Китаю, Японії, Австралії, Африки, Південної Америки.

Ісая Бовман пішов на пенсію 1 січня 1949 року. Школу географії ім. І. Бовмана (названу так 1948 року, себто ще за його життя) в Балтиморському університеті спочатку понизили до ранґу факультету, а невдовзі ім’я Ісаї Бовмана взагалі зникло з назви цього підрозділу Університету Гопкінса. Водночас у зв’язку з крахом світової колоніяльної системи Бовманова теорія поселень втратила актуальність, і її цілком забули. Згодом, у контексті компаративних досліджень фронтирів окремі дослідники пропонували формування нових міґраційних теорій, не усвідомлюючи того, що в 1930-х роках вони вже існували.

Овен Латимор

Засновником компаративного підходу до «тези Тернера» в історичній науці став Овен Латимор.

Овен Латимор народився 29 липня 1900 року в Вашинґтоні. На запрошення імперського китайського уряду його батьки, Дейвід і Марґарет Латимори, переїхали до міста Тьєнцинь, де викладали в університеті англійську мову. Підростаючи серед китайських підлітків, Овен настільки опанував їхню мову і призвичаївся до китайської культури, що після повернення до США змушений був сам себе «американізувати». Латимор навчався в гімназіях Великої Британії та Швейцарії. Згодом він згадуватиме про велике враження, яке справила на нього книжка Вінвуда Рида «Страждання людини»1.

Вона змусила мене вперше поглянути на історію як на велику універсальну трагедію, в контексті котрої окремі історії тієї чи тієї країни є лише розділами, й позбавила мене вузького погляду англійської шкільної освіти, в якій історія цивілізації була (й, можливо, далі є) самотнім Нілом, що витікає лише з двох джерел, Білого Нілу Греції та Блакитного Нілу Старого й Нового Заповіту, а протікає пустелею – цитуючи апокрифічну проповідь Святої Англіканської Церкви, «незаселеними частинами світу, де живуть язичники».

Батьки не мали коштів, щоб Овен продовжував освіту, тому, здобувши спеціяльність, він повернувся до Китаю. Спочатку працював журналістом у газеті «Пекін-Тьєнцінь Таймс», згодом був представником китайських фірм. Об’їздив із караванами мало не весь Китай. Хлопець був допитливий, до того ж абориґени, розчулені тим, що молодий американець досконало знав їхню мову (крім китайської, Овен розмовляв монгольською та російською) і звичаї, охоче відкривали йому таємниці, про які здебільшого мовчали перед іноземцями. Водночас Овен багато читав, передусім літературу з географії, історії та філософії Азії. Вважають, що на його науковий світогляд найбільше вплинули Освальд Шпенґлєр, Елсворт Гантинґтон і китайські історики.

Елсворт Гантинґтон (1876–1947) – професор Єйлського університету, перший віце-президент (1913) Асоціяції американських географів, її президент у 1923 році, найпопулярніший географ США міжвоєнного періоду, найплодовитіший географ своєї країни. Досліджуючи впливи кліматичних змін на суспільство на прикладі азійських цивілізацій, Гантинґтон встановив зв’язок між циклами похолодання й потепління та міґраційно-мілітарною активністю кочових племен. Найпопулярніша його книжка, якою захопився й Овен Латимор, так і називається: «Пульс Азії» (1907).

Тож почасти під впливом Шпенґлєра та Гантинґтона, а почасти під впливом власного життєвого досвіду він зацікавився суспільствами Великого Степу. Сам Латимор про джерела свого натхнення згодом напише так:

Звичайно, допомогли часті подорожі, тримаючи мене в постійному контакті з реаліями умов фронтиру й перешкоджаючи виплітати теорії з ниток книжок інших. Якщо подорожній не стомлюється вивчати ландшафт і звичаї та любить безконечність розмови із супутниками, подорож – це чудова коректива для кабінетних ідей.

Сторінки3

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі