Ганна i її редактор

Травень 2007
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
143 переглядів

100-річчя від дня народження Ганни Арендт – одного з найвідоміших політичних мислителів минулого століття – пошановували в усьому світі1. Найширше – у Німеччині та США. А я при такій нагоді згадав одну давню історію, яка, втім, вийшла на поверхню не надто давно: лише 2004 року.

Від початку 1950-х років Ганна Арендт писала англійською, отож у Німеччині її книжки виходили у перекладах. Видавало їх поважне мюнхенське видавництво «Піпер» (Арендт була чи не найзнаменитішою серед його авторів). Спільно з власником, Клаусом Піпером, від 1958 року видавництвом керував літературознавець-германіст доктор Ганс Реснер. Він редаґував три книжки Арендт: «Угорська революція і тоталітарний імперіялізм» (1958), «Рахель Фарнгаґен: історія життя німецької єврейки епохи романтизму» (1959) та «Айхман у Єрусалимі. Звіт про банальність зла» (1964).

Щоразу редакційне доведення рукописів до друку не обходилося без суперечок. Першим каменем спотикання мало не стала присвята: «Пам’яті Рози Люксембурґ». «Як справедливо зауважив пан д-р Реснер, – писав Ганні Клаус Піпер, – Ваша брошура – це палкий заклик розпізнавати сутність і небезпеку тоталітарного імперіялізму, конкретно кажучи, комуністичного насильницького режиму. (Арендт протиставила йому Совєти, що виникли в результаті «спонтанної революції» 1919 року в Угорщині. – С.М.). І водночас брошуру присвячено жінці, яка, на думку невтаємничених, належить до провісників того-таки комунізму в Німеччині. Тому в читача, який уперше бере книжку до рук і ще не знає змісту, виникає про неї хибна думка». Як вихід із ситуації Піпер і Реснер пропонували розширений текст: «Пам’яті волелюбної соціялістки Рози Люксембурґ, яка аж ніяк не бажала тоталітарного комунізму». Проте Ганна Арендт, яка – належить це визнати – була нелегким для видавця автором, відрубала: «Присвята – це не місце для розлогих пояснень». І додала: «Бідолашна Роза! Скоро 40 років по її смерті, а вона й досі виявляється межи всіх стільців».

Тут, очевидно, потрібне пояснення. Наприкінці 1917 року в брошурі «Російська революція», написаній у німецькій в’язниці, Роза Люксембурґ напророкувала долю горезвісній «диктатурі пролетаріяту», яка була для більшовиків альфою й омегою політичної мудрости: «Диктатура класу над масою неминуче обернеться диктатурою партії над класом, диктатурою кліки над партією та диктатурою лідера над клікою». Окрім близькости ідейної (принаймні у цьому пункті), була й психологічна спорідненість: Ганна теж завжди опинялася «межи всіх стільців». Міхаіл Хейфєц у прекрасній книжці «Ганна Арендт судить XX століття» констатує: людина безперечно лівих поглядів, найвищою мірою критична до капіталізму, вона водночас терпіти не могла «реального соціялізму», вважаючи його за різновид ненависного їй тоталітаризму. Безправною еміґранткою у Франції вона виступала проти уряду Ляваля, а пізніше у Штатах – проти могутнього тоді сенатора Макарті. Очолюючи єврейські організації в Парижі та Нью-Йорку, дратувала начальство норовистою незалежністю. «Я не підходжу нікому», – відповідала вона, коли у неї намагалися з’ясувати, до якого табору вона належить, – до правих чи лівих, до лібералів чи до консерваторів. І тому дуже розчулилася, довідавшись якось на студентській вечірці в Берклі, що у приватних розмовах юні слухачі називають її «Розою»: вона не очікувала такого проникнення у свою духовну сутність.

Із приводу другої книжки – про Рахель Фарнгаґен (її німецький рукопис пролежав майже чверть століття) – теж виникли тертя, тепер через підзаголовок. В ориґіналі він звучав так: «Історія одного життя в початкову епоху емансипації німецьких євреїв». Реснер, ознайомившись із текстом, сипав компліментами: «Високоповажна ласкава пані, якщо дозволите вдатися до, либонь, дещо заяложеного вислову, я вважаю цю книжку справді заворожливою...». Він висловлював упевненість, що вона «матиме дуже багато глибоко зацікавлених і вдячних читачів», і повідомляв, що видавництво «зі щирим захопленням» береться до роботи над текстом. Але, на Реснерову думку, підзаголовок «дещо задетальний», через що книжка «може видатися широкому читачеві занадто вже спеціяльною». Реснер і Піпер пропонували скоротити його – написати просто «Історія одного життя». «Наші міркування, – запевняли вони, – не тяжать до того, щоб елімінувати зміст Вашої оповіді, а мають на меті викликати щонайширше зацікавлення нею, в тому числі й через просту, певною мірою приступну всім назву».

Ганна відповіла: так, звісно, ваш варіянт підзаголовка коротший і простіший, але – має ж десь у заголовку з’явитися слово «єврей»! І додала: «Я не вірю, що внаслідок цього коло читачів звузиться: серед кращих людей Німеччини цікавість до єврейського питання тепер дуже велика».

Навпроти слів «має ж десь у заголовку з’явитися слово “єврей”» Реснер поставив на берегах позначку «ні!?» й передав листа Піперові. Той і собі поквапився запевнити Арендт, що йому та Реснерові однаково чужі побоювання відштовхнути цим словом «ворожо налаштованих» читачів, їх такі просто не цікавлять.

Вдалий розв’язок – уже наведений на початку остаточний варіянт підзаголовка – спав на думку Піперовій дружині. Ганна погодилася відразу і з вдячністю: «Це прекрасно – тут є все, чого потребує читач... Бо це справді було романтичне життя, і то – саме у єврейській тональності».

Найсерйозніший конфлікт виник, однак, під час видання «Айхмана у Єрусалимі». Отримавши англійський варіянт рукопису, Піпер повідомив, що «вельми вражений твердістю і ясністю викладу», але в деяких місцях «видається бажаною певна диференціяція суджень». Невдовзі з’ясувалося, про що мова: у книжці зазначалося, що процес над Айхманом викрив певних чільних посадових осіб ФРН як «убивць чи співучасників масових убивств».

Видавництво послало текст на юридичну експертизу, результати якої Реснер переслав Арендт. Експерт уважав, що певні місця в книжці можуть спричинити судові позови з боку згаданих осіб. Ганна відповіла безпосередньо Піперові й зробила це різко: «Ви маєте вирішити, чого Ви, власне, хочете – видати книжку такою, як вона є, <...> чи відмовитися від видання». І додала: «Найбільше тут вражає справді ревна турбота цього пана [експерта. – С.М.] про нацистських злочинців, у тому числі засуджених німецькими судами, та їхню “честь”. Я радо опублікую тут цей висновок – він краще змалює ситуацію в Німеччині, ніж величезна кількість статтей».

Стривожений Піпер поквапився телеграфувати: «Прошу не турбуватися... Все йде якнайкраще. Детально листом». У листі він шкодував, що Ганні переслали відгук юриста, але просив «зважити на становище» – врахувати, що «німецьке видання виходить у цілком іншій психологічно-політичній ситуації» і що в Німеччині можна позиватися за образу, навіть якщо термін давности для позову після американського видання вийшов. Ганна, зрештою, пішла на поступку, обмежившися терміном «співучасники масових убивств». Викриття їх на процесі Айхмана, підсумувала вона, «дає уявлення про масштаби суспільного лиха в повоєнній Німеччині».

Окрім ділового листування, збереглося кілька Реснерових листів, сказати б, особистого характеру. На промову Арендт під час вручення їй премії Лесинґа (Гамбурґ, 1959) він, наприклад, відгукнувся так: «Вона мене справді захопила. Сказане в другій і третій частинах Вашої промови про людяність та істину належить, на мій погляд, до тих підставових речей, які тільки було висловлено з цього приводу. Дуже шкода, що не маю можливости особисто й детально поговорити з Вами про це». Іншим разом він повідомляв про реакцію на її телевізійне інтерв’ю: «Дорога ласкава пані, цілком незабутнє враження від Вашої особи та, якщо дозволите так сказати, від цієї переконливої, цілком природної і заразом видатної “людяности у глухі часи”... Тішить і підбадьорює нас те, що Ви є, і те, що Ви така, як Ви є».

На всі ці похвали Ганна відповідала ввічливо, але коротко, сухо, іноді саркастично. Вона померла 1975 року, так і не дізнавшися, хто був її шанобливий, а іноді повний захвату кореспондент.

Сторінки2

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі