Ґендерні діти лібералізму

Вересень 2001
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
166 переглядів

Публікації, що обговорюються в цій статті:

 

Гендерные исследования, 1999, № 2.

Марина Малышева. «Политика финансирования науки в зеркале гендерной асимметрии».

Джейн Флекс. «Конец невинности». «Феминизм под любым другим именем». Интервью Джудит Батлер с Рози Брайдотти.

 

Гендерные исследования, 1999, № 3.

Ольга Липовская. «Глобализация и гендер: взгляд с восточной стороны».

 

Ґендер і культура. Київ: Факт, 2001.

Людмила Таран. «Ґендерні проблеми і засоби масової інформації».

 

Ї, 2000, № 17.

Софія Онуфрів. «Переднє слово до номеру».

Марса Богачевська. «Націоналізм та фемінізм – одна монета спільного вжитку».

Сюзанна Вайнґартен, Маріанне Веллерсгофф. «Фемінізм без жіночого руху».

Діана Емдін. «Французький фемінізм у XX столітті».

Оксана Кісь. «Дефініції фемінізму».

Міґлена Ніколчина. «Фемінізм у любовному ракурсі».

Наталія Чухим. «Ґендер та ґендерні дослідження в XX ст.».

 

Серед чималого асортименту західного духовного харчу, пропонованого нині широкому загалові українських споживачів, ґендерні студії з’явилися досить пізно, відтак куштувати їх починаємо лише тепер. Смак цієї нової страви безпомилково засвідчує її походження зі старої феміністичної кухні. Проте фемінізм, попри свій поважний вік, сягнув пострадянської України не набагато раніше від своїх ґендерних проявів (феллінівське «Місто жінок» не враховуємо): від його раптової з’яви, яка щасливо збіглася в часі з відкриттям відповідних програм міжнародного ґрантового фінансування, ледве минуло десь зо п’ять-шість років. Фемінізм цей суто теоретичний; щодо практики мусимо визнати; феміністичного руху в Україні немає. Але на публікації наших і не тільки наших феміністок-теоретиків і дослідниць ґендеру варто звернути увагу не з самої цікавості, а через яскраве відображення в них проблем і парадоксів загальнокультурного штибу, що торкаються всіх, хто прагне думати.

Лібералізм, фемінізми еtс.

Було би помилкою вважати, ніби словом «фемінізм» позначено щось чітке й монолітне; втім, як на мене, дифузність цього утворення аж ніяк не безмежна. Принаймні для стартових орієнтирів цієї статті цілком придатною є класифікація його основних напрямів, яку пропонує Оксана Кісь:

1) ліберальний (поміркований), спрямований передусім на «покращення становища жінок в межах існуючих суспільно-економічних структур»;

2) соціалістичний, що розглядає статеву нерівність як класово зумовлену, тобто як один із виявів суспільного розподілу прані й, відповідно, експлуатації;

3) радикальний: «його головна теза – дискримінація жінки за ознакою статі (сексизм) є наслідком універсальної дії патріархату як системи домінування чоловіків над жінками.... Головним завданням жіночого руху радикальні феміністи/феміністки вважають докорінну зміну системи суспільних відносин на користь жінок» (Кісь, 17–18)*.

Звісно, ця схема не відображає всього розмаїття сучасного фемінізму, проте містить вельми вдалу типологію основних напрямів боротьби за «жіночі права».

Навряд чи хто заперечуватиме, що фемінізм виник як цілком логічне у певному сенсі навіть гранично ортодоксальне (як одне з найвиразніших уособлень «неприродності» лібералізму для традиційного світосприйняття) породження західної ліберальної традиції. Інша річ, що ввійшов він у цю традицію дещо неочікувано та й не без епатажу, проте цілком відповідно до правил ліберального дискурсу: вимога рівних із чоловіками політичних прав та умов освіти виглядала як...

Про автора
Категорiї: 

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі