Фраґменти нотаток...

Травень 2006
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
1
192 переглядів

Фраґменти нотаток, зроблених під час подорожі містами Київ, Львів, Івано-Франківськ, Чернівці та деякими околицями в березні 2005 року, з особливим урахуванням лавреата премії Ляйпцизького книжкового ярмарку 2006 «За европейське порозуміння» Юрія Андруховича*

Четвер, 3 березня 2005 року

Щойно прибуваю в київський аеропорт, як вимикається струм, ілюмінатори нашого літака – єдині світлі плями посеред суцільної темряви. Поки надто квапливі пасажири змушені знову сісти на свої місця, підкреслюю речення: «Україна, якщо й заслуговує на якусь увагу, то перш за все через ланцюг неґативних чинників».

Через півтори години опиняюся навпроти натовпу чоловіків, більшість із яких одягнені в спортивні костюми; найчастіше видно фіялковий і сірий кольори; на поголених на лисо головах – шапки з кролячого хутра. Нечисленні жінки, значно краще вбрані, у вовняних шапочках яскравих барв. Як довго ще впізнаватимемо колишній Совєтський Союз за запахом? Я безперервно усміхаюся, бо щомиті сподіваюся побачити Юрія Андруховича, але натомість зауважую перевернуту догори ногами табличку зі своїм іменем, над нею – бліде обличчя рудої красуні з великими кліпсами, під нею – довгі ноги в білих чоботах – Людмила, водій Ґете-Інституту.

Без Юрія, який приїде до Києва лише завтра, їдемо до міста. «Київ, – пише він, – це острівці в океані, малесенька щопта людей, які тут живуть, розкидані по редакціях, студіях, помешканнях, кав’ярнях – ті, що вже упродовж років або й десятиліть непомітно для інших протистоять київській механістичності й залишаються живими людьми. Між ними шалені відстані, подолати які здатен лише метрополітен. Фактично мої маршрути – це рух від однієї криївки до іншої, отже, Київ – це насправді з десяток мініятюрних фортець. Вихід назовні залишається вкрай небажаним і фатально небезпечним. Він допускається тільки задля поповнення запасів алкоголю. Навколо блукають монстри з перекривленими пиками і щось неясне варнякають своєю напівмовою».

У Києві я – єдина людина без шапки. Довгі пальта, крім мене, носять лише люди в одностроях.

П’ятниця, 4 березня 2005 року

Після сніданку бачу Юрія. Бачу його тричі, на висоті грудей, в A-3-му форматі, на чомусь на кшталт трансформаторної будки. Юрій усміхається, неначе соліст козацького хору. Під сьогоднішньою датою – чорним по білому: Юрій Андрухович презентує східнонімецького письменника Інґо. Моє прізвище стало жертвою логотипу банку «Україна». Плакат бачу на парканах довкола будівельних майданчиків, на стінах будинків і в Ґете-Інституті – спорудженій наприкінці 60-х років за проєктом Міеса ван дер Рое офісній будівлі, де колись було розташовано бюро «Інтерфлюґу».

Оля, моя перекладачка, яка заходить до кімнати майже одразу ж за мною, вже знає, що Юрій спізнився у Львові на потяг, бо хотів іще купити в дорогу чогось попити.

Сьогодні вранці вона забрала в провідниці його баґаж. Але Юрій уже їде до Києва автомобілем. «Дай Бог, аби доїхав!» – шепоче бібліотекарка.

Оля показує на емблему банку «Україна». Каже, щоб я не ображався, зрештою найголовніше, що взагалі є ці плакати, ні, не так: найголовніше, що Юрій видає і презентує мою книжку. «Це як щасливий квиток в українську літературу!»

Коли хочемо перейти дорогу до знаменитого Майдану...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі