«Фемен» на тлі грудей

Лютий 2011
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
1319 переглядів

Суперечки про те, чим є «Фемен», що саме і як вони роблять і які наслідки це має для становища жінок в Україні, почалися не вчора і закінчаться не завтра – навіть якщо «Фемен» не проведуть надалі жодної акції, а цього, зважаючи на їхню дотеперішню надпродуктивність, сподіватися годі*. Втім, як і обговорення будь-якого дражливого питання, посутньо такі дискусії обертаються навколо набагато більших і важливіших речей: у цьому випадку йдеться про те, чи є в Україні жіночий рух, чи проявлений – і як саме – в Україні фемінізм, чи мають право жінки самі визначати, як їм використовувати власне тіло і як це тіло слід інтерпретувати, чи можна боротися проти правоконсервативного дискурсу, вдаючися до ксенофобної, мізогінічної та самопринизливої риторики, і чимало інших питань, які ще чекають, поки їх проговорять (якщо проговорять узагалі).

Тому, перш ніж переходити до розмови про власне діяльність «Фемен», варто зробити кілька загальних завваг щодо тла цієї дискусії.

Коли мої шановні колеґи Марія Маєрчик та Ольга Плахотнік кажуть про загальну невидимість і замалим не поразку жіночого руху в Україні, мені особисто видається, що в цьому плані немає сенсу виокремлювати жіночий рух із правозахисного руху загалом і діяльности громадських організацій. В Україні кількість цих організацій пропорційно до кількости населення істотно – в рази – нижча, ніж у країнах Західної Европи. Це зумовлено багатьма причинами, серед яких фінансовий бік справи не менш важливий, ніж складність процесу відкриття, а надто закриття такої організації (тут постає питання загальної забюрократизованости публічного життя в нашій країні, але це не є предметом моїх міркувань, принаймні тепер). Не кажу вже про засадничу недовіру (пост)радянських людей до будь-яких добровільних суспільних об’єднань, що постала історично і нікуди не ділася за двадцять років по розвалу Радянського Союзу.

Якщо спитати будь-кого на вулиці – в Києві чи в Луцьку, Харкові а чи в Одесі, – скільки громадських організацій вони знають, відповідь навряд чи буде втішною: добре, якщо пригадають одну чи дві. Громадські організації (і жіночі зокрема), хоч як багато вони працюють, не світяться у пресі – з різних причин. Одна з них, про яку, мабуть, доречно тут згадати – це небажання сваритися з місцевою владою. Знаючи, що без підтримки чи бодай невтручання місцевих чиновників жодна громадська організація не зможе зробити взагалі нічого, тричі подумаєш, перш ніж псувати з ними стосунки, хай і у вигляді вуличних протестів – це стосовно висновків Центру дослідження суспільства, що їх цитують колеґи.

Я не знаю, як складаються стосунки з владою в інших громадських організацій, але ті, що опікуються правами жінок і ґендерною рівністю загалом, часто утворюють із нею симбіотичні союзи: вони роблять свою справу, зазвичай за фінансової підтримки міжнародних і закордонних структур, а місцева влада браво рапортує про ті заходи як про власні – на виконання своїх же зобов’язань із упровадження ґендерної рівности. Це особливо увиразнилося під час всеукраїнської наради із забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків в українському суспільстві, яку 11 червня 2010 року провело Міністерство у справах сім’ї та молоді за підтримки Програми рівних можливостей і прав жінок в Україні Програми розвитку ООН. Голови облдержадміністрацій доповідали про заходи з упровадження ґендерної рівности, оголошували цифри та конкретні акції, жодним словом не згадуючи про громадські організації, які ці заходи планували та влаштовували, – попри те, що представниці цих організацій сиділи в тій самій залі! А ще веселіше стало, коли тодішній міністр у справах сім’ї та молоді Равіль Сафіуллін привітав Ларису...

Про автора
Категорiї: 

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі