Я уважно прочитав автореферат Петра Васильовича Іванишина «Національний сенс екзистенціялів у поезі Т. Шевченка, Є. Маланюка, Л. Костенко (діяхронія української літературної герменевтики)» на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук.

Якщо відкинути нагромадження здебільшо зайвої термінології, про яку нижче, Іванишин у дисертації намагаться довести, що, по-перше, українська література зосереджена на зображенні національно свідомого українця, по-друге, вона зображує Україну, по-третє, вона осмислює зв’язок українця з Україною як головну свою тему, по-четверте, всі ті, хто не погоджується з такою «вишуканою» інтерпретацією Шевченка або Костенко, є ворогами України й українськости. Полемізувати з такою логікою неможливо, бо вона не передбачає наукової полеміки. Вона вимагає, навпаки, щоб із нею ідеологічно солідаризувалися.

Щоб довести свою точку зору, дисертант використовує квазинаукову термінологію, («метакритичні роботи», «мегаобрази», «екзистенціял»), яка жодного разу в авторефераті не витлумачується, використовується як потік одному авторові зрозумілих індивідуально-авторських метафор, які, підкреслю, не мають сенсу за межами автореферату, а в самому авторефераті вражають своєю безглуздістю. Проте псевдонаукова термінологічна еквілібристика Іванишина не приховує головного: відсутности глибокого філологічного аналізу текстів трьох українських поетів, нехтування елементарними традиціями української наукової полеміки, поверхневим, а подекуди і відверто безграмотним використанням концепцій західної герменевтики.

Як у найгидотніші сталінсько-щербицькі часи, Іванишин пропонує для захисту примітивний ідеологічний дискурс, що не має нічого спільного з наукою, як наукоподібний дисертаційний текст. Іванишин демонструє совєтських часів логіку, неприпустимий рівень полеміки і примітивне мислення, що, на мою думку, ніяк не задовільняють вимог до докторської дисертації, тим більш високих критеріїв якости Львівського університету.

Професор Йоханан Петровський-Штерн

Північно-західний університет Історичний факультет

Чикаґо, 18 лютого 2007 року

 

Діяльність Петра Іванишина як одного з ідеологів праворадикальної організації «Тризуб» і автора закамуфльованих під наукові дослідження публіцистичних книжок, у яких паплюжаться імена справжніх учених і авторитетних громадських діячів (академіка НАН України Юрія Шевельова, академіка НАН України Мирослава Поповича, члена-кореспондента НАН України Тамари Гундорової, голови Українського ПЕН-Клубу Євгена Сверстюка, а також Юрія Івакіна, Григорія Грабовича, Мирослава Мариновича, Соломії Павличко та багатьох інших), добре відома і дістала заслужену оцінку в пресі (зокрема, «Дзеркалі тижня» та «Критиці»). Проте власне науковий внесок к.філол.н. П. Іванишина залишався настільки скромним, що його несподіване претендентство на докторський ступінь виглядає, делікатно висловлюючись, невмотивованим і безпідставним – і знайомство з авторефератом дисертанта це лише підтверджує.

Дисертація П. Іванишина, судячи з автореферату, не є самостійним науковим дослідженням, яке має підстави претендувати на актуальність і новизну – а отже, й на здобуття докторського ступеня.

Про брак наукової коректности свідчить уже те, що автореферат П. Іванишина, як і його численні публікації, просякнуто ксенофобією, есенціялізмом і примордіялізмом, несумісними з вимогами ВАК до дисертацій, зокрема вимогою об’єктивности. Автор не лише серйозно вважає, буцімто існують (чи можуть існувати) якісь «іманентні (власне притаманні) українській літературній культурі методологічні моделі витлумачення художньої (і не тільки) дійсности » (с. 1), «органічні для української культури методологічні моделі розуміння» (с. 3), «іманентний українській традиції герменевтичний тезаурус» (с. 7), «органічна інтерпретаційна стратегія» (там само) тощо – він має необережність закладати подібні ненаукові уявлення в підвалини дисертації та обґрунтовувати за їх допомогою її актуальність (с. 3).

«Ориґінальність» і «новизна» дисертації П. Іванишина в авторефераті зводяться до механічного накладання на літературний матеріял погано засвоєних (часто-густо з неавторитетних джерел) і хибно витлумачених ідей іншої наукової дисципліни – філософської герменевтики (в особі її теоретиків М. Гайдеґера і Г.-Ґ. Гадамера). Цілком очевидно, що така методика роботи спричинює суцільні викривлення й натяжки, а незрідка виглядає просто кумедною. Це стосується, наприклад, безплідних намагань автора застосувати до поезії Т. Шевченка, Є. Маланюка та Л. Костенко ідею гайдеґерівського онтологічного чотирикутника (с. 18, 19 та ін.). З таким самим успіхом він міг би випробувати на творчості названих поетів постулати неевклідової геометрії або теорію великих чисел – це було б не менш ориґінально і ще більш кумедно.

Про тенденційне спотворення ідей М. Гайдеґера і Г.-Ґ. Гадамера в дисертації П. Іванишина свідчить такий приклад. Навівши максиму «фундаментальної онтологі .» М. Гайдеґера про батьківщину як «коріння людини», дисертант робить «ідеологічно правильний», але цілком нелогічний висновок: «Бути людиною, звідси, означає бути людиною національною» (с. 15). При цьому він не враховує неспіввідносність етнічного розуміння нації з поняттям батьківщини (в людей, що належать до різних етнічних націй, батьківщина може бути спільною) – а що йому йдеться саме про етнічне, а не політичне тлумачення нації, випливає з контексту роботи (див., приміром, ненаукове протиставлення «справжніх українців » і «малоросів» та кваліфікацію останніх як «типу антинаціональної присутности» на с. 12; аналогічно – с. 16). В інших місцях роботи, хибно інтерпретуючи метафору Гайдеґера про поезію як «встановлення істини» (с. 2), П. Іванишин цілком у дусі лєнінської теорії відображення розглядає творчість «великих поетів» як відображення «істини національного/українського буття» (с. 9, 22).

Не випадково праця П. Іванишина має не історико-літературний (індуктивний), а теоретичний (дедуктивний) характер: матеріял української літератури не є в ній об’єктом самостійного аналізу, а лише покликаний ілюструвати ту чи ту теоретичну тезу. Творчість Т. Шевченка, Є. Маланюка та Л. Костенко дисертант відверто використовує для «поетичного вивіряння » якоїсь наперед заданої «герменевтики сенсу націнального буття» (с. 9). Так, виклавши погляд «сучасної герменевтичної теорії» на найзагальніші бінарні опозиції («воля/неволя», «життя/ смерть» тощо), він ілюструє його... цитатою зі щоденника Т. Шевченка, не помічаючи комізму такої екстраполяції (с. 16). Виявляється, український поет за сто років до Г.-Ґ. Гадамера згадував про сім’ю, батьківщину та свободу – перефразовуючи жарт академіка О. Білецького, Гадамер іще не народився, а Шевченко вже був його послідовником. Можна не сумніватися, що, розвиваючи такий (у суті – позаісторичний) підхід до історико-літературних явищ, П. Іванишин знайде у Шевченка чимало інших «концептів», які дадуть йому змогу пов’язати поета з усіма можливими течіями і напрямками західної філософії XX сторіччя – от тільки до фахової філології це не матиме жодного стосунку.

З усього виглядає, що новизну дисертаційної праці П. Іванишин хибно вбачає в її формі, а не в змісті – в жонґлюванні неадаптованою до іншої науки філософською термінологією та авторськими термінами (що їх ніде чітко не обґрунтовано), а не в одержанні нового наукового знання. Про це переконливо свідчить зміст підсумкових підрозділів, зокрема загальні та часткові висновки дисертанта, що складаються з банальностей і не містять нічого такого, чого б не було відомо науці до появи в ній П. Іванишина. Ось як П. Іванишин на рівні шкільного підручника обґрунтовує, підсумовуючи перший підрозділ роботи, репрезентативність об’єкта дисертаційного дослідження щодо обраної проблематики: «Т. Шевченко поетично творив націю з “рабів німих” в умовах уже здавалося б повністю денаціоналізованої російським царизмом Малоросії, започатковуючи новітній тип світогляду і мислення українця. Є. Маланюк продовжує боротьбу художнім словом (“стилосом”) за українську ідентичність в еміґрації після двох катастрофічних поразок української справи під час Визвольних Змагань та другої світової» і т. д. В іншому місці (перший абзац на с. 15) дисертант вдається до словесної еквілібристики й нанизування цитат, щоб висловити трюїзм: Україна посідає важливе місце в художньому світі Т. Шевченка, Є. Маланюка та Л. Костенко. Пишучи про тлумачення ідеї Бога у творчості трьох поетів, дисертант констатує, що воно здійснюється «переважно в екзистенціяльному, а не трансцендентному плані» (с. 17), вбачаючи в цьому ознаку національної своєрідности й арґумент на потвердження своєї «національно-екзистенційної інтерпретації». Він замовчує ту обставину, що саме так – з акцентом на екзистенційному – осмислювали ідею Бога безліч европейських літераторів і митців незалежно від національности, починаючи від доби Ренесансу. Якщо все це – дослідницькі висновки, то для чого були потрібні засновки?

Далеким від наукового дискурсу є постійне звертання П. Іванишина до ненаукових метафор сумнівної пізнавальної цінности й з обмеженими інструментальними можливостями: «національна людина» (с. 12), «український тип» (там само), «людина шевченківського зразка» (там само), «козацька людина» (там само), «український світ» (с. 14), «національні речі» (там само) і ще багато в такому дусі. Аналогічний характер мають і численні (як на автореферат) цитати із вторинних джерел на кшталт цілком зайвого «ліричного відступу» на с. 13, виписаного з М. Гайдеґера. Ця термінологічна гра, позбавлена жодного наукового сенсу, це постійне переливання з національного в екзистенційне і є головним риторичним прийомом П. Іванишина і водночас єдиною справжньою суттю його праці.

Т. зв. теоретико-методологічна база дисертації П. Іванишина, викладена на с. 6, насправді є безконтрольним нанизуванням імен філологів, філософів і богословів різних епох і народів, за яким ховається не «критичний плюралізм», як здається дисертантові (с. 6), а бажання П. Іванишина видатися освіченішим, ніж він є, та елементарна еклектика. Авжеж, наука (надто гуманітарна) не вільна від еклектики, проте свідома й цілеспрямована еклектизація методологічної бази дослідження свідчить про необізнаність дисертанта з основами наукових досліджень. По суті, з усіх методологій, перелічених у цій частині автореферату, в ньому використовується лише одна: вже згадана філософська герменевтика.

Обставивши свою роботу псевдофілософським антуражем та ідеологічною риторикою, П. Іванишин настільки ретельно приховує власний філологічний потенціял (зокрема підставове для літературознавця вміння аналізувати художній текст), що виникає сумнів, чи може він вважатися філологом і чи має право претендувати на науковий ступінь у філології (а не філософії чи політичних науках). Характерно, що в переліку імен, чиї праці використовує дисертант, зовсім мало літературознавців (хоча П. Іванишин зараховує до класики літературознавства Платона, Аврелія Авґустина і навіть св. Тому Аквінського), а серед тих, що є – справжніх науковців. У П. Іванишина є проблеми навіть із базовою філологічною термінологією; так, він пише «ідеостиль» замість правильного «ідіостиль» (с. 26). Там, де дисертант в авторефераті побіжно вдається до текстуального аналізу, він здійснює насильство над аналізованим твором. Так сталося на с. 21, де дисертант цитує Шевченкові рядки «Я так її, я так люблю / Мою Україну убогу, / Що проклену святого Бога, / За неї душу погублю» і робить нелогічний (хоча, знову-таки, «ідеологічно правильний») висновок, згідно з яким для Т. Шевченка «все, що йде на користь нації і не суперечить християнству – добро, все те, що шкодить нації і християнству – зло».

Переконаний, що науково некоректна, неориґінальна, внутрішньо суперечлива дисертація П. Іванишина не відповідає вимогам ВАК України до докторських дисертацій, а її автор не заслуговує на присудження йому ступеня доктора філологічних наук.

Степан Захаркін,

кандидат філологічних наук,

науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка

 

Заголовок дисертації: «Національний сенс екзистенціялів у поезії Т. Шевченка, Є. Маланюка, Л. Костенко (діяхронія української літературної герменевтики)» видається поганим перекладом чи радше калькою з якоїсь іноземної мови. Читач, може, запідозрить, що дисертант, заглибившись у німецьку феноменологію, намагається донести глибинні лексичні нюанси, скажімо, словогри Гайдеґера, систем понять Гадамера або Касирера. Читача, однак, чекає розчарування – літературознавчоподібний жарґон п. Іванишина цілком саморобний, оскільки автор ніде не виявляє знання жодної мови, крім української та російської.

Оскільки п. Іванишин ніде не прояснює, що таке «національний сенс» та «екзистенціяли», дозволимо собі припустити, що «Національний сенс екзистенціялів» можна без великої втрати «сенсу» перекласти як «Національні мотиви в поезії Шевченка, Маланюка та Костенко». Що ж, така тема заслуговує дослідження, але може бути висловлена без бундючних фраз. Що ж означає підзаголовок «діяхронія української літературної герменевтики»? Оскільки термін діяхронія передбачає простеження історичної тяглости, запропонуємо такий переклад: «традиції тлумачення». Отже, в перекладі українською мовою заголовок дисертації п. Іванишина міг би звучати: «Національні мотиви в поезії Шевченка, Маланюка та Костенко (традиції тлумачення)». Уже без надмірних претензій. На жаль, такого «перекладу» потребує чи не весь текст даного автореферату. Мій відгук, очевидно, не може цього запропонувати.

Важливіше питання: для чого автору витворювати такий жарґон, які ж наукові його відкриття щодо творчости Шевченка, Маланюка та Костенко вимагають такого рівня термінологічних складнощів? Чи не можна було б ці відкриття висловити дещо природніше, перекласти рідною українською мовою для ширшого кола читачів? Адже ж сам дисертант, перефразовуючи Фіхте, називає справжніми національними мислителями тих, котрі «просто говорили про українців і для українців»! (с. 11). Цього завдання дисертант не виконує. Отже, мусимо розглянути найважливіші відкриття та досягнення п. Іванишина і сказати їх «просто» для українців (і не тільки) – а для цього слід перекласти ці здобутки українською мовою.

Мета дисертації, цитую: «полягає в когерентно-смисловому вивченні поезії Т. Шевченка, Є. Маланюка, Л. Костенко крізь призму виявлення сутнісних рис та діяхронії української літературної герменевтики з погляду практик витлумачення національного сенсу модусів людського існування» (с. 5). Намагаюся перекласти: дисертант намагається пов’язати трьох поетів шляхом виявлення тяглого національного виміру як рушія їхньої творчости і як основи тлумачення літературних текстів. У такому формулюванні мета дисертації може видатися дещо скромнішою, дещо натягненою, але ще може заслуговувати на певну увагу. Але в чому ж полягає конкретний зміст дисертації?

Автор обіцяє підтвердити свій герменевтичний підхід до літератури, вмотивувати вибір матеріялу дослідження. Головне його досягнення: це так званий тезаурус так званих екзистенціялів. У перекладі на українську мову: словник головних мотивів поезії обраних авторів, таких як (цитую): розуміння, туга, жах, радість, турбота, співбуття, самість, історичність, доля, смерть. Цей еклектичний список, який змішує докупи емоції, абстрактні поняття та філософські терміни, дисертант оголошує істиною в останній інстанції або ж (цитую) «істотою буття і сутністю мистецтва» (с. 5). Цей же список дисертант пропонує засвоїти на рівні «передструктури розуміння» (там само). Висловлюючись просто, слід так проникнутися істиною п. Іванишина, щоб ця істина передувала розумінню літературного тексту, інакше читачам ніколи не пізнати істини та сутности мистецтва. Такою методологією користувався товариш Жданов, хоча список його «екзистенціялів» був дещо іншим.

Всі подальші так звані відкриття та висновки п. Іванишина не вирізняються ориґінальністю, а радше туманністю висловлювання. Його глибинне відкриття можна узагальнити так: оскільки у зразкових творах української літератури зображається українське життя та українські персонажі, ці твори допомагають творити націю (с. 10). З другого боку, цитую: «проведений розгляд дозволяє помітити наявність творів, котрі фальшують національну дійсність в інтересах колоніялістичної антинаціональної ідеології» (с. 10). Серед основних критеріїв істинности дисертант висуває українського зразкового персонажа (козака або лицаря), якій протистоять імперська людина-пан та людина-раб. Висновок дисертанта: «протагоністи та позитивні персонажі Т. Шевченка, Є. Маланюка, Л. Костенко існують (перебувають) у світі по-українськи – різними українськими способами » (с. 14). А як це? – може поцікавитися невтаємничений читач, – а саме «радіючи, тужачи, жахаючись» (с. 14) за українську націю. Для пов’ язання Шевченка, Маланюка та Костенко дисертант не потребує історичнокультурних контекстів. І не сподівайтеся від дисертанта ґрунтовного осягнення доробків хоч одного із обраних ним авторів – адже він заповзявся зруба творити синтез і рецепти для подальших тлумачень! Не сподівайтеся від нього також знання національних процесів – адже його мета, цитую: «окреслити герменевтичне коло, по якому рухається національно-екзистенціяльне розуміння» (с. 22).

Тут уже час робити висновки. Оголошення дисертанта про актуальність і новизну його дослідження, його заяви про розв’язання спірних інтерпретаційних питань, про пророблений ним синтез підходів та інтерпретацій, який має стати наріжним каменем для українських літературознавців, не відповідає дійсності і не має сенсу ні національного, ні екзистенціяльного, ні просто елементарного. Автореферат є заплутаним голослів’ям, в якому п. Іванишин намагається рядом герменевтичних штампів прикрити своє поверхове і вибіркове знання української літератури і своє довільне притягання окремих творів трьох шанованих поетів для роздмухування примітивної, вторинної і бездоказової тези.

Досить лише порівняти, наприклад, монографію Тетяни Бовсунівської «Феномен українського романтизму» (1997), щоб наочно пересвідчитися, як можна продуктивно застосовувати герменевтичний підхід до явищ української літератури. Можна не погоджуватися з деякими висновками авторки, але не можна не віддати належне її ґрунтовній і новаторській спробі визначити й охарактеризувати ідейно-теоретичні рушії, ключові теми й мотиви української ранньоромантичної літератури, критики й естетики.

Продукт п. Іванишина не витримує такого порівняння. Соромно, що це ненаукове, беззмістовне і бундючне творіння з’являється у 21-му столітті під егідою Львівського університету. Адже ж ця так звана дисертація не тільки не сприяє творчому вивченню української літератури, а нав’язує їй ще один комплекс неповноцінности, намагається загнати українське літературознавство в інтелектуальний тупик і саморобне ґето. Від таких підходів і методів слід відмежуватися.

Тарас Кознарський

професор україністики Університет Торонто,

Канада Відділення слов’янських мов і літератур

P.S. Як стало відомо редакції, Вища атестаційна комісія, з огляду на реакцію наукової громадськости й наявність неґативних відгуків, не затвердила результати захисту і спрямувала дисертацію Петра Іванишина до Інституту літератури на рецензування, що фактично означатиме своєрідний «скорочений перезахист». Чи матиме це рішення якісь наслідки для тих, хто лобіював дисертацію та забезпечив її захист у Львівському університеті, наразі не знаємо.

 

Сторінки3

Автори

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі