2. Відгуки

на автореферат докторської дисертації Петра Іванишина «Національний сенс екзистенціялів у поезії Т. Шевченка, Є. Маланюка, Л. Костенко (діяхронія української літературної герменевтики)»

За станом здоров’я я не можу взяти участи в обговоренні дисертації Іванишина П. В., хоч дуже хотів би особисто це зробити. Тому прошу зачитати, якщо це можливо, мій текст повністю. Розумію, що порушую всі «канони» відгуку на автореферат. Розумію й те, що дехто (можу навіть передбачити, хто саме) звинуватить мене в упередженості, у тому, що я переношу у свій відгук особисті взаємини, дрогобицькі чвари і суперечки. Але це зовсім не так. Мене цікавить не лише і не стільки дана конкретна дисертація, скільки турбота про нашу українську науку, про те, щоб вона залишалася філологією, а не перетворювалася на політичну риторику, далеку від об’єктивности й наукового підходу. Що ж до П. Іванишина, можу сказати, що я вважаю його дуже здібною і талановитою людиною, яка має великі творчі потенції. На жаль, він їх не реалізував. Я довгий час спілкувався з П. Іванишиним, допомагав йому, він прислухався до моїх порад. Але завдяки доброзичливцям (у прямому і переносному значеннях) він відійшов від наукового літературознавства. Вже перша його робота про «неомітологізм» мене дуже засмутила, і я сказав йому про це. Далі той відхід, про який я пишу, давався взнаки все більше.

Судячи з автореферату, в дисертації дуже мало літературознавства, мало філологічного аналізу текстів. Це, на мою думку, найголовніша і фатальна вада дисертації. Літературознавчий підхід вимагає пильної уваги до поетичної мови, до всіх мікроелементів твору, до поетики. Важливо говорити не лише про те, про що говорить письменник, а й про те як він це робить. Нa мою думку, питанням художньої специфіки дисертант приділяє надто мало уваги. Ті екзистенціяли, про які він пише, справді існують і є важливими. Але це лише компоненти системи, лише частини цілісности. По суті, у роботі відсутнє поняття цілісности художнього твору, його системности. Друге, на що я звертаю увагу, – той перелік праць, на які спирається П. Іванишин і які він наводить в авторефераті. Поперше, тут названо авторів, які взаємно виключають один одного. По-друге, деякі з них охарактеризовані однобічно. Хіба можна говорити про І. Франка лише як про компаративіста? Або Олександр Веселовський? Він дійсно був видатним компаративістом, але водночас його праці не вміщуються в рамки компаративістики. Треба брати його спадщину в повному обсязі і враховувати такі роботи, як працю про Бокачо, Петрарку і, особливо, Жуковського, де маємо цікаві інтерпретації художніх творів. По-третє, один і той же ж автор виступає як представник різних наукових шкіл. По-четверте, у вказаному переліку і в самій роботі не названо українських вчених, які розробляли теорію інтерпретації художнього твору, наприклад, О. Білецького. Дивно, коли не сказати інакше, що Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, який рекомендував дисертацію П. Іванишина до захисту, не зауважив відсутности імені одного з фундаторів Інституту в «методологічній базі» дисертації. П. В. Іванишин не згадує класиків світової теорії інтерпретації, таких як Е. Ауербах, Л. Шпіцер, В. Кайзер, Е. Штайгер (їхні праці є класичними), Д. Ліхачов, Г. Гуковський, В. Жирмунський.

Важливим недоліком роботи вважаю певну теоретичну плутанину. Це стосується, зокрема, понять історіографія та діяхронія. Якщо говорити про діяхронію, то не зовсім ясно, історію чого вивчає автор. У всякому разі про історію вивчення творчости Т. Шевченка і Л. Костенко в роботі не йдеться. Виходить, що їхніх творів досі ніхто не досліджував.

Ще один суттєвий момент. Національний фактор, про який слушно говорить дисертант, дійсно має величезне значення. Він пов’язаний із національною ідеєю, яка розглянута в дисертації досить докладно. Але ж в цивілізаційному процесі відіграють роль й інші фактори: антропологічний, фактор людської спільности, фактор загальнолюдських цінностей. А їх дисертант, по суті, не враховує. Таким чином, іґноруються постійні творчі контакти між народами, взаємний обмін духовними цінностями, постійна взаємодія в літературі. Українська література постає ізольованою, виступає поза світовим історико-літературним процесом. Гадаю, що кожна національна культура визначається трьома моментами. По-перше, тим, що вона вносить в скарбницю світової культури, тобто своєю неповторністю, самобутністю, своєю національною картиною світу (до речі, поняття «національна картина світу », розроблене Ґ. Ґачевим, у роботі, по суті, відсутнє). Українська література є важливою, неповторною, самобутньою частиною світової літератури, культури. По-друге, йдеться про те, що може дана національна література сприйняти у інших літератур і культур. По-третє, як вона все сприйняте трансформує у зв’язку зі своїми потребами, робить «чуже» своїм. Це дуже важливий момент. Нагадаю про трактування так званих світових образів Т. Шевченком, Є. Маланюком, Л. Костенко. Тут треба говорити і про те, що існують загальнолюдські універсалії, які в кожній національній літературі набувають своєрідного звучання. Нагадаю Шевченків «Кавказ» або «Баладу моїх ночей» Л. Костенко, у якій є такі рядки:

У полі між козацькими могилами

Мій Дон Кіхот шукає вітряка.

Українських поетів, про яких говорить дисертант, читали в багатьох країнах свiту, сприймали як близьких, як великих носіїв і української, і загальнолюдської правди.

До речі, до універсалій належить і свобода. Згадаймо хоча б твори болгарина Х. Ботєва, угорця Ш. Петефі, англійців Д. Байрона і француза В. Гюґо. Разом із тим, твори українських митців про свободу залишаються актуальними скрізь, де народи ведуть визвольну боротьбу. Задумаймося хоча б над тим, як сьогодні читає «Кавказ» чеченець, який веде боротьбу за свою свободу і незалежність.

Одна із серйозних вад дисертації полягає у відсутності широкого світового історико-літературного контексту. Так, Т. Шевченко був речником української національної ідеї, формував її, створював українську націю. Але він ставив і розв’язував питання, які робили його близьким всім народам світу, які борються за свою свободу і незалежність. Я не буду багато говорити про це, нагадаю лише праці Д. Наливайка, І. Дзюби, В. Злиднєва та інших дослідників. Українська література є великим надбанням нашого народу, але вона має і світове, вселюдське значення. Про це не слід забувати.

Спинюся ще на одному моменті. Не все гаразд у дисертанта з розумінням самої герменевтики. На с. 9 автореферату читаємо: «...герменевтика розглядається як філологічна дисципліна, котра займається “мистецтвом розуміння текстів”, загальногуманітарна теорія та методологія інтерпретації і як практика тлумачення». А далі П. Іванишин обґрунтовує поняття художньої герменевтики. Чи немає тут нелогічности, ототожнення мистецтва з наукою? Безумовно, дисертант має слушність, коли говорить про тлумачення літературою буття і його сутности. Але, по-перше, тут це тлумачення має свою специфіку. По-друге, мистецтво слова має й інші функції: креативну, комунікативну, прогностичну та ін. Крім того, воно не лише тлумачить буття, а й створює новий художній світ. Крім того, в мистецтві живе дуx протесту проти всього, що суперечить справжній людяності. І ще одне. Герменевтика діє за законами логіки. У мистецтва інші закони.

Методологія П. Іванишина дивує. Його робота рясніє цитатами з Гайдеґера та Г.-Ґ. Гадамера. Зауважу, що при цьому він звертається не до ориґіналів, а до здебільшого тих російських перекладів, які були розкритиковані свого часу (згадаймо блискучу статтю проф. В. Соболєвої про російські переклади Гайдеґера). При цьому цитати даються в урізаному вигляді: дисертант бере те, що йому вигідно, а решту відсікає. Читаючи автореферат і праці П. Іванишина, я так і не зрозумів, чи то Гайдеґер і Гадамер підтверджують те, що писали українські автори, чи, навпаки, українські автори підтверджують правоту німецьких філософів. До речі, я можу стверджувати, що названих німецьких авторів П. Іванишин зрозумів досить поверхнево. Він дуже рідко посилається на такого герменевта, як П. Рикер, який висунув тезу про конфлікт інтерпретацій. Можна зазначити, що поряд із конфліктом інтерпретації існує доповнюваність. Тут варто згадати ту заповідь інтерпретатора, про яку так добре сказав Р. Гром’як: «Інтерпретуй і дай інтерпретувати іншим». Мені здається, що П. Іванишин, нетерпимий до дуже багатьох дослідників, не враховує багатозначности твору. Звідси – те, що в багатьох своїх публікаціях він навішує налички на чесних дослідників і діячів культури. Свого часу я вже писав, як мене болюче вразила його книжка про Є. Сверстюка і М. Мариновича. Взагалі мені вже двічі доводилося висловлювати свої думки про праці П. Іванишина: одного разу на засіданні Вченої ради нашого університету, вдруге – на шпальтах часопису «Критика». Я не буду продовжувати цю тему, хоча можна написати про це ще дуже й дуже багато. Скажу одне: перед нами не філологічна робота, і на це треба зважити.

П. Іванишин не враховує того, що було вже зроблено попередніми дослідниками. Скажімо, у списку літератури названо лише одну роботу Ю. Івакіна, а праць Є. Кирилюка зовсім немає. При всіх недоліках того, що писав Є. Кирилюк, його праці не можна іґнорувати. З ними можна і треба полемізувати, але не враховувати їх просто смішно. Так само можна було б полемізувати і з моєю статтею про Л. Костенко, яка, втім, була однією з перших, написаних після тoгo, як поетку не друкували. П. Іванишин не згадує про мою роботу. І тут справа не в моєму авторському самолюбстві – наука потребує точности і бібліографічної повноти.

І останнє. Мені щиро жаль молодого автора. Цей відгук я пишу, як сказав на початку, з думкою про те, що наша наука не повинна бути заанґажованою, що філологія не повинна забувати про свою специфіку. Так, я пишу щиро. Я не в тому віці, коли можна фальшувати і лицемірити, бо стою віч-на-віч із неминучістю. Мені зовсім не байдуже, яким шляхом піде наша українська наука. Міг би сказати більше й докладніше. Але, мабуть, досить і цього.

М. Я. Гольберґ

14 лютого 2007 року

 

Професійне ставлення до справи вимагає від науковця уникати висловлювань з приводу того, що виходить за межі його фахової компетенції. Міркувати можна про будь-що, але тільки твоя фахова компетентність окреслює предметні межі, в яких ти можеш аналізувати та стверджувати як спеціяліст. Цей принцип є для мене безумовним й у зверненні до автореферату п. Іванишина, який привернув мою увагу доволі незвичною назвою. Оскільки я не літературознавець, не вважаю коректним висловлюватися щодо літературознавчих положень даного дослідження; торкнуся лише сенсу застосованих (та сконструйованих) у дисертації філософських понять, і передусім чільного, вочевидь, для всього дослідження поняття «національний сенс екзистенціялів» (винесеного у назву роботи).

Саме некритичне сполучання у даному понятті концептуальних протилежностей «національного» та «екзистенції » змусило мене відгукнутися на автореферат п. Іванишина. Можна лише вітати звернення літературознавців та представників інших гуманітарних наук до теоретичного інструментарію сучасної філософії. Але таке звернення вимагає коректного використання сенсу філософських понять. Добре відомо, що фундатор поняття екзистенції в модерній традиції С. Кіркеґор уводить його для заперечення геґелівської «всезагальности» у розумінні людини. Коротко кажучи, концепт екзистенції покликаний оприявнити принципову неможливість редукції визначень власного, конкретного людського існування («фактичности» буття, вже за гайдеґерівським виразом) до всезагальних визначень «людської сутности». Натомість національне, як його тлумачить дисертант, є цілковито родовим поняттям, тобто всезагальним за своїм змістом визначенням. Тому вираз «національна екзистенція», до якого повсякчас вдається автор, зокрема при формулюванні завдань дослідження (с. 5 автореферату), є так само безглуздим, як «круглий квадрат».

Поняття екзистенції містить теоретичну вимогу розуміти людину з неї самої, з тієї безпосередньої «фактичности» її існування, яка робить її дійсним буттям і унеможливлює її редукцію до інших сущих. Обстоюючи та обґрунтовуючи цю онтологічну нередукованість людини, Гайдеґер виробляє відомий концепт Dasein, покликаний подолати будьякі антропологічні редукції чи алюзії. П. В. Іванишин перекреслює все це одним махом. В результаті народжується таке дивовижне завдання дослідження: 4: «окреслити структуру екзистенціялів тутбуття персонажа як національної людини» (с. 5). Важко припуститися в одній фразі кількох теоретичних помилок, але тут маємо саме такий приклад. Гайдеґерівське поняття Dasein (передане автором як «тутбуття») передбачає не «структуру екзистенціялів », а «екзистенціяльну аналітику Dasein», структуру якого і оприявнюють екзистенціяли. Другий момент: Dasein чогось – річ немислима за самим сенсом Dasein, яке є в собі визначеним буттям. Тим більш кричуще виглядає «тут-буття персонажа»! Але навіть сам персонаж не є останнім словом у цьому логічному ланцюжку: йдеться про «персонаж як національну людину»; в результаті тутбуття не тільки не є відправним пунктом й осердям розуміння, а є атрибутом обумовленого й штучно/мистецьки створеного («персонаж»), й до того ж узятого у певній проєкції («як національна людина»). Уявити щось віддаленіше й чуже думці Гайдеґера і питомому сенсу «тут-буття», мабуть, неможливо.

Це не єдиний випадок сенсово неможливих чи просто незрозумілих виразів у тексті автореферату. На тій же сторінці 5 (свідомо обмежуюсь лише однією сторінкою) читаємо завдання 8: «з’ясувати специфіку <...> витлумачення істини як істоти [? – С.П.] буття» чи завдання 9: «виявити наявність <...> типів національно-екзистенціяльного [!? – С.П.] тезаурусу як перед-структури розуміння». Знов бачимо цілком некритичне «круглоквадратне» визначення. Невже дисертант, який має схвальну схильність звертатися до надбань сучасної філософської думки, який посилається на В. Дильтея, М. Гайдеґера, Г.-Ґ. Гадамера, П. Рикера та інших видатних мислителів, не усвідомлює, що будь-які всезагальні визначення людини (соціяльні, культурні, національні, статеві, загалом кажучи «родові») є протилежністю людині в її «власножиттєвій», екзистенційній визначеності? Коли йдеться про «національну (соціяльну, ґендерну тощо) людину», маємо проєкцію на особу всезагальної, родової сутности, в якій, як у загальній субстанції, окремі індивіди присутні лише як «модуси» (у спінозівському сенсі). Натомість екзистенційний аналіз вимагає зрозуміти людину з неї самої, поза опосередкуванням будь-якою «сутністю», тим більш усезагального характеру.

Сказане не означає, що відчуття себе робітником або вченим, українцем або німцем, чоловіком або жінкою не може бути змістом екзистенційного переживання. Але витоки й зміст такого переживання слід відшукувати в самій людині, в її життєсвіті, а не виводити з соціяльної, національної або ґендерної тотальности. Зазначу, що таке виведення теж теоретично можливе. Але воно торує шлях зовсім іншому теоретичному мисленню, яке не має нічого спільного з екзистенційно орієнтованою думкою. Сполучання ж «національноекзистенціяльного» і, головне, теоретично не обґрунтоване і не прояснене використання подібного поняття, лише творить незрозумілого, химеричного і цілковито нежиттєздатного концептуального кентавра.

Взагалі автореферат вирізняє неперебірливість та неадекватність використання філософської термінології. Прикладами цього рясніє чи не кожна сторінка. Так, апелюючи до герменевтики («онтологічної герменевтики», с. 8) як «методологічної домінанти» (с. 6) власного дослідження, автор використовує означення герменевтики (с. 9) цілком методологічного ґатунку; цю обставину не змінює й уточнення означення на с. 11. В результаті незрозумілі численні апелювання дисертанта саме до герменевтичної концепції Г.-Ґ. Гадамера, патос якої якраз у запереченні суто методологічного («інтерпретаційнопотлумачувального ») розуміння герменевтики.

Відтак виникає справжня «гримуча суміш» методів, які практично неможливо сполучити в єдиному дослідженні через глибоку відмінність їхніх відправних теоретичних настанов. Це методи «екзистенціяльний » (?) та «структуральний» (структурний?), «герменевтичний» і «постколоніяльний», «феноменологічний» і «системний», і ще низка інших (с. 7). Залишається незрозумілим, в чому полягає «екзистенціяльний метод» та його застосування автором, окрім використання (власне, створення) ніяк не обґрунтованих і змістовно не розкритих новоутворень на кшталт «національної екзистенції» та «національного сенсу екзистенціялів»; і як його можна сполучити з принципово іншою методологічною настановою структуралізму – збентежені питання без відповіді можна множити й множити.

Врешті-решт, усі непорозуміння, можливі огріхи чи неточності висловлювань повинна природним чином зняти наукова новизна дослідження – те головне, що в ньому досягнуто й покликано збагатити науку. Але звернення до цієї ключової частини автореферату (с. 7) лише помножує запитання і надає їм ще більшої гостроти. Передусім, вся новизна докторської дисертації (!) вміщується в одному абзаці – 17 рядках (менш як пів сторінки) з 32 сторінок автореферату. Пункти новизни не виділені, співвіднести їх із завданнями і довідатися, чи вирішені поставлені завдання в результаті дослідження, практично неможливо. Незрозуміло, чи автор приховує свої досягнення, чи навмисно формулює їх так лапідарно, що важко зрозуміти, в чому конкретно вони полягають (це я констатую не як філософ і тим більше не як літературознавець, а просто як освічений читач, який хоче дізнатися про головні результати дисертаційного дослідження). Не кажу вже про те, що подібний формат викладення новизни вочевидь не відповідає вимогам ВАК до даної частини автореферату.

Змістовний аналіз новизни навіює ще більший сум. Здається, автор претендує на внесок не лише у літературознавство, а й у філософську науку. Про що інше може свідчити така ключова формула новизни: «Уперше у вітчизняному метадискурсі [що мається на увазі? що таке «вітчизняний метадискурс»? – С.П.] діяхронно виявлено у межах літературних досвідів іманентний українській традиції герменевтичний тезаурус (перед-структуру розуміння), котрий може становити основу органічної інтерпретаційної стратегії та практики або утворювати питому методологію (систему реґулятивних принципів мислення) філософсько-наукового гуманітарного аналізу» (с. 7). Не більше, не менше: результат має й філософське, й загально гуманітарне значення. От тільки як передсуди (Vorurteile) будь-якого ґатунку, які автор весь час воліє називати винятково «перед-судженнями», можуть стати «методологією філософсько-наукового гуманітарного аналізу », залишається таїною. Можна погодитися з дисертантом хіба в тому, що від такої «наукової» методології матимемо такі ж «наукові» результати. От тільки чи захочуть представники «філософсько-наукового аналізу» їй слідувати?

С. В. Пролеєв,

старший науковий співробітник відділу філософії культури,

етики і естетики Інституту філософії НАН України,

доктор філософських наук

Сторінки3

Автори

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі