Европейська Україна чи евразійська Малоросія?

Лютий 2015
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
1
2079 переглядів

Рік тому, коли криза в Україні стала головною новиною в міжнародних медіях — принаймні на декілька тижнів, — багато людей були заскочені зненацька. Але чи справді були підстави дивуватися подіям, що розгорталися у цій мінливій частині світу?

Подальші роздуми стосуються чотирьох аспектів подій року, що минув: російської анексії Криму; стратегічних цілей путінської Росії щодо решти України; несподіваної появи на арені Угорщини та її інтересу до Закарпаття; а також реакції лідерів України на її так зване русинське питання.

Декілька місяців тому більшість світових медій казали нам, що Крим є «історично російською землею», яка лише нещодавно стала частиною України. Наскільки обґрунтоване це твердження?

Було би корисно пам’ятати декілька простих історичних фактів. Крим 1783 року анексувала тодішня Російська імперія, і він залишався частиною цієї імперії та її радянської держави-наступника до 1954 року, тобто протягом 170 років. Від 1954 року, тобто впродовж 60 років, Крим був частиною України. Але найдовший період панування у Криму тривав від середини XV до кінця XVIII століття, тобто приблизно 330 років, коли він був частиною Кримського ханства. Кримським ханством як державою-васалом Османської імперії керували предки кримських татар.

Що стосується населення Криму, воно ніколи не було російським, та й навіть не було слов’янським. Віддавна найдальшою межею поселень слов’ян була річка Рось, яка тече лише на сто кілометрів південніше від Києва. Це означає, що слов’ян, у тому числі й росіян, не можна вважати за корінних мешканців українських степів і тим більше Криму. Росіяни, а також у менших кількостях українці, почали поселятися у Криму лише від початку ХІХ століття. Отже, відзнака найдовшого проживання у Криму належить кримським татарам. Себто якщо політики, журналісти і коментатори-науковці не можуть обійтися без максимально спресованого подання матеріялу, коректно було би використовувати фразу: «Крим — історична земля кримських татар».

Щодо кількости кримських татар у Криму немає повної певности. 2001 року (коли було проведено останній перепис) у Криму було лише трохи понад два мільйони мешканців, із яких 243 тисячі, або 12%, були кримськими татарами. Імовірно, сьогодні їх там близько 300 тисяч.

Звідки взялися ці 243–300 тисяч, якщо нам розповідають, що всіх їх — на той час приблизно 188 тисяч — за особистим наказом Сталіна насильно і брутально депортували до совєтської Центральної Азії? Вихід на схід почався у день, який кримські татари відтоді згадували як Чорний день (Каракун), — 18 травня 1944 року.

Після півстолітнього нидіння у совєтському Узбекистані більшість на початку 1990-х років повернулася з вигнання додому, завдяки в основному привітній політиці уряду незалежної України. Саме тому кримські татари і їхні політичні й громадянські інституції були гаряче віддані Україні та страшилися думки про життя під російським пануванням.

Навіть якби авторитарний російський уряд Владіміра Путіна був не досить проблематичний, іще гіршими є місцеві мешканці Криму— росіяни, або, якщо точніше, місцеві «совєтські» мешканці — сумнозвісні совки. Вони загалом із відразою ставляться до тих, кого вважають за самозванців зі Сходу, які мали нахабство повернутися і вимагати права жити у «російській землі». Для багатьох місцевих совків, що, до речі, живуть у будинках, які збудували і якими володіли кримські татари до 1944 року, ці чужинці-мусульмани мусять повертатися туди, звідки вони прийшли і де їм нібито місце, — на Схід.

Сторінки2

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі