Етер чи ефір: чому українська мова потребує декомунізації

Лютий 2019
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
1
1162 переглядів

Доволі цікава виходить ситуація, якщо спостерігати за людиною, яка вперше чує слова на кшталт «етеру», «Атен» чи «міту»: легка іронічна усмішка, цілковите заперечення та несприйняття або ж узагалі: «Для чого це нам і чи взагалі це звучить українською?» Гадаю, якщо осягнути всю українськість такої варіяції (а вона таки є), питання доцільности матиме лише одну відповідь – ствердну. Ітиметься про так звану грецьку літеру θ (Θήτα – тета), з трансляцією якої на український ґрунт проблеми були лише тоді, коли на українську тиснув «старший брат».

Іще 1928 року українська ортографія начебто дала раду з передаванням цієї літери українською мовою, проте, попри тотальну декомунізацію, ми й далі плекаємо деякі радянські плоди. Із тетою зокрема. У § 88 розділу «Правопис слів іншомовного походження» у чинній версії українського правопису (1993) зазначено:

F і ph передаються літерою ф: фабрика, факт, фартух, фах, фаянс, федеративний, фейлетон, фігура, форма, фуга, футляр, офіційний, реформа; ефемерний, катастрофа, корифей, фараон, фізика, фізіологія, філософія, флегматик, фонетика, фосфор; Флоренція, Франція; Філіппіни, Фінікія; Лонгфелло, Фірдоусі, Фаон.

Th залежно від того, як слово узвичаєне в українській мові, передається то літерою ф: арифметика, ефір, кафедра, логарифм, міф, орфографія, пафос, Федір, – то літерою т: бібліотека, ортодокс, ортопедія, театр, теорія; Тадей, Теодор.

Однак таке правило, сформоване майже як аксіома, створює певний дисонанс у резонуванні сучасного українського правопису з історичною граматикою української мови. Досить-таки суб’єктивний чинник «узвичаєння в мові», звісно ж, породить сумнівне правило, виклад якого не може задовольнити компетентного мовознавця.

А починати варто з діялектів, у яких те ж «узвичаєння» в різних реґіонах України є напрочуд неоднорідним. Південно-західне наріччя, особливо наддністрянський говір, вирізняється функціональним поширенням фонеми «ф» унаслідок тривалих контактів із німецькою мовою під час перебування у складі Австрійської, а згодом – Австро-Угорської імперії. Зазвичай перевагу фонемі «ф» віддають при вживанні сукупностей звуків «хв». Скажімо, нормативні для української мови слова «хвалити» і «хворий» у цьому говорі вимовляються, відповідно, як [фали́ти], [фóриǏ].

Та у східнополіському говорі української мови (північне наріччя) і степовому говорі південно-східного наріччя спостерігається ослаблення фонеми «ф» і заступлення її «х» чи «хв» худбóл(футбол), хвáра(фара), хунт (фунт). Схоже явище притаманне навіть середньонаддніпрянському говору, який ліг в основу літературної української мови. Тут звук [ф] у словах замінюється ледь не половиною алфавіту: звуками [x], [кв], [хв]: квартýх, хвáбрика, хóрма.

Тож розмова про узвичаєння літери на позначення звука, який навіть не притаманний мовленнєвому апарату чималої кількости корінних українців (а сама літера фактично є найменш уживаною серед усіх українських слів), не може не виглядати упередженою.

Якщо звернутися до етимології ф, легко визначити, що слов’янські мови практично не мають питомих слів зі звуком [f]. Церковнослов’янська літера «ферт», від якої походить сучасна кирилична ф, виникла за зразком давньогрецької літери фі, залишивши її графічне позначення. Вона слугувала для передавання чужого слов’янським мовам звука у словах грецького та єврейського походження (фелонь, фіникъ, фарисей, серафимъ). Проте водночас церковнослов’янська мова не розрізняла глухого губно-зубного фрикативного звука (φ) і глухого дентального фрикативного звука – так званої «тети» (θ – Θήτα).

На давньоукраїнських землях поряд із «фертом» для позначення давньогрецького звука φ вживали також літеру «фіта» /θ/, яка на вигляд нічим не відрізнялася від грецької літери «тета» /θ/, що її східні слов’яни читали як «ф». Приблизно до XVII століття різниці в уживанні «ферта» й «фіти» не було, надалі написання узгодили з грецьким («ферт» передавав φ, «фіта» – θ).

У Середньовіччі в низці орфографічних шкіл віддавали перевагу тільки одній літері. Скажімо, у новгородських берестяних грамотах XIII століття «ферта» не вживають зовсім, пишучи замість нього «фіту», у XIV–XV століттях, навпаки, його пишуть майже скрізь. Розрізнення «фіти» і «ферта» в церковнослов’янській традиції було лише графічним, проте вимова обох була ідентичною. Саме тому вже після створення гражданського шрифту (1707–1708) активно полемізували стосовно уніфікації цих літер в алфавіті.

Тож не дивно, що виникало бажання уніфікувати не тільки графічне оформлення одного і того ж звука, а й передавання двох різних літер грецького алфавіту. Грецька «тета» на вигляд нічим не відрізнялася від слов’янської «фіти», тому не дивно, що у церковнослов’янській мові глухий губно-зубний фрикативний звук (φ) і глухий дентальний фрикативний звук (θ) злилися.

Іще тривалий час, аж до 1917 року, у грецизмах на місці етимологічної тети писали фіту. Однак такий етимологічний принцип правопису, без реальних звукових відмінностей, утрачав сенс, тому того ж 1917 року фіту було вилучено з алфавіту.

З одного боку, так історично склалося, що східнослов’янські мови слідом за нормами церковнослов’янської майже не розрізняють при переданні грецькі тету та фі. Із другого боку, недалекоглядність церковнослов’янських «граматиків» змушує правописну систему української мови бути сукупністю винятків без жодного логічного підґрунтя.

Европейським мовам притаманне графічне і звукове розрізнення грецьких тети і фі.

Зіставмо, приміром, як різні мови передають назву грецького міста Αθήνα. Англійською мовою назву цього міста записують «Athens» /ˈæθɪnz/, іспанською – Atenas, німецькою – Athen, французькою – Athènes, італійською – Atene, румунською – Atena, угорською – Athén, португальською – Athenes, норвезькою – Aten, естонською – Athenes, литовською – Atėnai.

У слов’янських мовах: польською – Ateny, болгарською – Атина, словенською – Atene, словацькою – Atény, чеською – Athény, хорватською – Atene, сербською – Атхенес, македонською – Атиња, боснійською – Athenes.

Українською ж мовою, згідно з українським правописом, назва грецького міста пишеться «Афіни». Що найцікавіше, такий же варіант звука θ у мові-ориґіналі мають білоруська (Афіны) та російська мова (Афины). Малоймовірно, що така співзвучність вказує на «дружбу народів».

У першому Академічному правописі української мови, так званій скрипниківці, або Харківському правописі 1927 року, зазначено:

Грецьке θ (th) передаємо через т (а не через ф): не тільки театр, теологія, бібліотека, теорія, метода, атеїзм, але й патос, етер, катедра, міт, ортографія, аритметика, дитирамб, логаритм, етіопський, Пітагор, Атени, Методій і т. ін..

Водночас таке правило не є вигадкою укладачів правопису 1927 року. Як стверджує Василь Німчук, іще «в орфографічних кодексах 1918–1921 років» було правило, за яким «у словах недавно або не дуже давно взятих чуже на письмі θ (th) передаємо через т: катедра, Атени, міт та ін.»

Та вже через шість років новий правопис 1933 року, викорінюючи «буржуазні настрої», відкинув норму скрипниківки і зобов’язав передавати грецьку тету буквою ф на російський взірець. Так Атени стали Афінами, етер – ефіром, анатема – анафемою тощо. Ця ж норма зберігалася у наступних українських правописах 1946 року й 1960 року, і навіть у сучасних версіях правописів залишилася «накинута» форма слів із грецькою тетою ще від 1933 року.

Згідно з чинним правописом (від 1993 року), тету в словах грецького походження передають по-різному, залежно від шляху запозичення. У словах, запозичених через латинську, грецьку θ передаємо як «т». Тоді як для слів, що потрапили в українську мову через старослов’янську (де вони пишуться через ѳ), а також у нових запозиченнях із новогрецької (де літера θ читається як звук [θ]) на місці «тети» пишуть «ф» – за східнослов’янською традицією вимови кириличної ѳ і грецької θ: μθος, αθήρ, θηνᾶ, Θήβαι записують як «міф», «ефір», «Афіна», «Фіви».

Проєкт правопису 1999 року рекомендує вживати літери т та ф як нормативні паралельні форми у словах грецького походження на місці букви θ (th) – рівнозначно Афіни і Атени, ефір та етер тощо.

Таку практику вже пропаґують деякі медії. Доволі поширеним є вживання слова Атени на позначення назви грецького міста Αθήνα. Грецьку тету в цьому слові у світовій мовній практиці переважно передають літерами t(т) або th. Використання т у українському слові-відповіднику зближує нашу мову з европейською перекладною традицією.

Атени готуються до Різдва (замість Афіни) («Час новин», 5 канал);

Атени заблокували резолюцію ЄУ щодо прав людини в Китаї (Новини, «Збруч»);

Всі футбольні боги, що зібралися на Олімп в Атенах, були прихильнішими до Мілану («Вікна-Спорт», СТБ).

Такою ж є ситуація з уживанням тети в іменах. Для прикладу, ім’я Методій (Μεθόδιος) уже стало ледь не нормативним, щоправда, таке використання притаманне переважно церковним виданням, оскільки в церковній традиції діють свої мовні канони.

Рідше це стосується інших імен. Приміром, на сайті «Збруч» більш звичну форму Феодосій записали як Теодосій (Θεοδόσιος), що також логічно зумовлено перекладом тети:

Цієї ж політики, владика Теодосій привітав Наступника Апостола (Новини, «Збруч»).

Поширене в медіях слово ефір телеканал СТБ часто подає в іншій формі. У грецькому відповіднику αἰθήρ маємо тету, а також літеру ету (ή), яка в давнину позначала довгий голосний [ɛː]. Пізніше у новогрецькій відбулася йотація, унаслідок якої [ɛː] перейшов у [i]. Полеміка довкола того, чи відштовхуватися від давньогрецької, чи радше спиратися на новогрецьку, може бути цілком доцільною, однак безсумнівним є факт вживання т на місці θ.

Добрий день. В етері «Вікна» (СТБ).

Таке ж саме – μαραθώνας, де θ=т:

Олімпійський маратон (СТБ).

Отже, українська мова потребує чіткого графічного, звукового й усе-таки логічного розмежування фі і тети у грецизмах. Цілком прийнятне було б уживання української літери т замість тети й ф замість фі. Таке розрізнення не лише гармонійно вписало б українську перекладну традицію в европейський контекст, а й посприяло би чіткішому та виваженішому розрізненню запозичень, зумовлених чіткими науковими арґументами та фактами.

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії! (2)

Зображення користувача Max Vakulenko.
Max Vakulenko 24 лютого 2019 року, 16:20

Щодо цього тексту виникає кілька думок.

Пригадую, десь 2017 року була дискусія в офісі програми Фулбрайта, де брав участь проф. Джордж Грабович. Я тоді в нього спитав, чому "Критика" ігнорує норми чинного правопису, який є на сьогодні яким-не-яким об'єднавчим чинником у державі. Професор відповів ухильно: мовляв, ось уже засідає Правописна комісія, і "Критика" буде дотримуватися нового правопису.
Новий правопис уже є. І навіть побіжний аналіз показує, що "Критика", всупереч твердженням пана Грабовича, продовжує його ігнорувати.
А мені здавалося, що дане слово повенно важити більше, ніж навколомовно-політичні амбіції...

Щодо тети. Зізнаюся, колись я теж підтримував подібні ідеї (це наслідок доволі тривалого перебування в Елладі). А тепер сприймаю їх як відхід від наукової концепції, як прояв "дитячої хвороби лівизни".

Взагалі кажучи, є два протилежні типи мислення. З одного боку, є так зване "магічне" (або релігійне) мислення, яке базується на наперед заданих принципах і враховує тільки ті факти, які підтверджують початкові положення (вірування). З іншого боку, є наукове мислення, яке враховує всі наявні наукові (мовні та історичні) факти і створює концепцію, яка всі ці факти описує і передбачає. Якщо з'являється факт, який наявна концепція не в змозі пояснити чи передбачити, концепцію потрібно уточнювати або ж заміняти.

І в цьому тексті я бачу явні ознаки релігійного мислення.

Наприклад, на південній Київщині (належить до південно-східного діалекту) є говори, де "хв" замінюють на "ф": фіртка, фалити тощо. Думаю, що аналіз діалектної вимови, поданий у статті, є далеко не вичерпним.

Крім того, етимологічні міркування не можна вважати вичерпними, а надто в мові, де провідним є фонетичний принцип.
А фонетичні міркування такі. Звуки [θ] і [ф] є щілинними, а [т] - проривний. У межах одного класу звуки більш подібні на слух, що підтверджують численні експерименти зі сприйняття і розрізнення звуків мовлення. І це є сильним аргументом проти.

А науковий підхід потребує безстороннього врахування всіх фактів, а не тільки обраних.

Я би не радив магістранткам починати свій науковий шлях з ігнорування наукового підходу. Потрібно своїми зусиллями зміцнювати авторитет української мови, а не спекулювати на рідній мові, щоб отримати якісь сумнівні дивіденди від носіїв сумнівних цінностей.

Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
Зображення користувача Тетяна Хоронжук.
Тетяна Хоронжук 5 березня 2019 року, 23:20

Дякую вам за ваш коментар та зацікавленість у цьому питанні! Я розумію вашу позицію, адже вона справді має логічне підґрунтя. Однак, будучи дослідником цієї теми, мушу все ж спростувати деякі ваші положення.
По-перше, стосовно діалектологічного зрізу у розумінні насущних проблем правопису. Звуку [ф] справді притаманне надмірні функціональні вияви у говорах південно-східного наріччя. Це пояснюється довготривалим впливом польської та німецької мови, у яких цей же звук розвинувся природно. Відповідно ті українці, які його частіше вживають у живому мовленні, мають на собі вплив польських та німецьких мовних навичок. Це стає зрозуміло, згадавши лиш історію. Українській мові цей звук не є притаманний. Це засвідчуть правописи, художня література та матеріали численних діалектологічних експедицій - від ХІХ ст. і аж до сьогодні.
По-друге, домінування заміни звука [ф] іншими звуками або двозвуками на етнічній території України ще раз підтверджує фонетичний прицип у формуванні мови літературної. Для кращого розуміння загальної картини пропоную вам звернутися до Атласу української мови.
По-третє, стаття не ставить собі за мету нівелювати звук [ф] та літеру, що його позначає, в сучасній українській орфографії. Натомість метою є звернути увагу громадськості на непослідовність передачі слів іншомовного походження (особливо - грецизмів з тетою), що безумовно руйнує наші правописну систему та робить її сукупністю винятків; вказати на джерела такої непослідовності (згадуємо різке перекроювання мови у 1933 р.); згадати про тривалу, вкорінену і цілком виправдану дорадянську практику передавати ту ж тету послідово; а також дати зрозуміти, що плекання вигідних радянській системі "новотворів" як і тоді, так і досі сприяє штучному зближенню мови української з російською. А це вкрай неприпустимо у такий доленосний для України час, коли соборності потребує не лише держава, але й мова.

Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.