Есей: між алібі та компроматом

Грудень 2000
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
34 переглядів

Оксана Забужко. Хроніки від Фортінбраса. – Київ: Факт, 1999.

Юрій Андрухович. Дезорієнтація на місцевості. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1999.

Костянтин Москалець. Людина на крижині. – Київ: Критика, 1999.

Хоча своєю генеалогією жанр есею сягає ще Монтеневих «експериментів», сьогодні він має невизначений межовий статус. Жанр, який може належати як до площини філософії, так і до площини літератури, все ж таки залишився на межі обох площин. Навіть саме означення есею – «роздуми у вільній формі на будь-які теми» – містить одразу кілька далеких від конкретності складників: і непідлеглі якимсь рамкам та обмеженням роздуми, і вільно обрана форма, і будь-які теми. Тому цей жанр, усупереч академічним стандартам і вимогам до нього, залишає собі свій рятівний простір невизначеності.

Більшість дослідників уважають есей саме літературним жанром, хоча в ньому завжди присутня й рефлексивність. Балансуючи на цій межі, він уповні користує зі своєї наближеності до літератури, яка тішиться ілюзією повної самодостатності й незалежності мовно-літературних практик від усіх інших практику суспільстві. І навіть намагається крізь свій дискурс дати їм пояснення.

Завдяки оцій симультантності «літературного» й «навкололітературного» есей десь у середині XX століття надав своє жанрове поле для нового типу письма. Саме сюди приходять так звані «нові пишучі», про яких писав Ролан Барт іще на початку своєї «інтелектуальної пригоди», на межі 50–60-х років.

Літератори, народжуючи художні твори, виконують функцію; письменники, висловлюючи без зволікань нагальні проблеми, займаються діяльністю. Здається, що представники третього, перехідного типу, – іронізує Барт, – волею історії народилися занадто пізно, аби бути літераторами, які зі спокійною совістю гордяться своїм званням, і одночасно занадто рано, аби бути письменниками, до кого прислухаються. Сьогодні кожен інтеліґент несе в собі обидві ролі та одну з них більше або менше успішно «приховує». Він, інтелектуал, нібито концентрує в собі хворобу, необхідну для завершеності здорового суспільства.

Есей – улюблений жанр нашого століття, звичайно, завдяки двозначності: це територія, де протистоять одне одному аналіз і письмо. Аналіз як рефлективні практики та письмо як практики безсвідомого. Писати, за Бартом, створювати ілюзію насолоди вільним актом писання. Згадаймо принагідно й Жана Кокто, який теж у такт Бартові казав, що «писання – це акт любові, а коли ні, це просто писанина». Письмо дає можливість обманювати лінійну одномірність мови, вислизати з усяких застиглих смислів.

Есей є й на межі, й одночасно самою межею, філософствуванням ad marginem. Дуже часто це «літературність», що протиставлена «літературі», велика нотатка на берегах, примітка в кінці чи виноска на початку; вони підступно, зсередини, долають ту ж літературу, якої, власне, самі лише стосуються, перебирають на себе всю увагу, ставши чи причиною, чи наслідком твору. Це самокоментар, самопояснення, яким література себе до-писує.

Декому навіть здавалося, що дати означення цьому жанрові взагалі неможливо. Есей не межує з іншими жанрами, він накладається, іноді просто «наповзає», паразитує на них, використовуючи механізми чи то оповідання, чи то новели, чи фейлетону, чи навіть наукової розвідки. Тому важко визначити головну функцію мови есею: референційна вона чи експресивна. Головної-бо немає.

Це пов’язано насамперед із тим, що есей стає тою територією, де й відбувається, власне оте до(за)повнення: науковець стає більш художнім, маючи нарешті можливість «погратись», а літератор нібито розпочинає просту щиру й пряму розмову зі своїм читачем. Утім, есей за цю роздвоєність «пишучого» помщається: перетворюється на особову справу, стає компроматом, викриває. Уважний читач одразу помічає, яку саме хворобу концентрує в собі той чи той автор.

Останні півтора роки були в нас щедрі на есеїстичні...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі