Еліяс Канеті: портрет митця у сто років

Грудень 2005
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
63 переглядів

Пазл «Европа»

Хоча й народився він 1905 року, 25 (а згідно з найновішими знахідками в архіві єврейської громади Русе, що не встигли ввійти в ювілейні монографії Свена Ганушека та Гельмута Ґебеля, – 23) липня, його життєпис варто розпочинати принаймні кінцем XV століття, коли письменникові предки вирушили в далеко не добровільну мандрівку, назавжди покинувши прабатьківщину, рідне місто Каньєте, що між Куенкою та Валенсією, приблизно на кордоні між тодішніми королівствами Кастилією і Араґоном. Виїхали раніше, ніж прибув Іґнатій Лойола, без якого не було би найзнаковішої туристичної атракції сьогоднішнього міста Куенка: музею інквізиції. Через ім’я Каньєте надійно вкарбувалося в приватне життя родини. bоправда, згодом його італізували, змінивши на Canetti. Це дозволяє припустити, що на шляху до Едирне (Адріянополя), де ми зустрічаємо родину в XIX столітті, її тимчасовою батьківщиною була Італія, скажімо, республіки Венеція чи Ґенуя, можливо, герцоґство Міланське чи Савойське – відомостей про ці три сторіччя, що пролягли між Каньєте на південному заході Европи й Едирне в її південносхідному засторонку, немає. Наприкінці XIX століття патріярх родини перебирається в пониззя Дунаю, ближче до живої артерії, мовби передчуваючи долю Едирне-Адріянополя, приреченого на поступове забуття в глушині кордонів. Патріярх оселяється в Русе (Рущуку), також прикордонні, яке, однак, у ті часи динамічно розвивалося, перетворившись упродовж лічених років на оазу економічного та культурного життя реґіону, – чудовий приклад пограниччя, яке стало центром, хоч могло залишатися провінцією. Патріярх родини покидає топос занепаду, щоб інвестувати в топос розвитку. Русе звороту сторіч – класичний взірець центральноевропейського міту з багатьма релігіями та щонайменше вісьмома мовами на крихітному клаптику урбанного простору, щось на кшталт пізньої алюзії на Іберію дорекатолизаційної доби. Перші шість років життя Канеті проведе саме тут, в оточенні румунської няні, болгарської прислуги, з циганським табором на подвір’ї й турецьким кварталом, що прилягав до єврейського, з греками, албанцями, вірменами, росіянами. Батьки спілкувалися німецькою, з родиною – іспаньйольською, тобто старою іспанською, зверхньо, як і всі сефарди, поглядаючи на ашкенасимів. Після Русе – Манчестер, після Манчестера – Відень, після Відня – Цюрих, після Цюриха – Франкфурт-на-Майні, після Франкфурта-на-Майні – Відень, після Відня – Берлін, після Берліна – Відень, після Відня – Париж, після Парижа – Лондон, після Лондона – Париж, після Парижа – Відень, після Відня – Цюрих. Цюрих і Лондон, Лондон і Цюрих. Нарешті, таки Цюрих. Веза Канеті назве це все батьківщинами – якщо дозволяє життя, то чому має заважати граматика? Канеті власноручно розрубує цей Гордіїв вузол, і я гадаю, що після такої мандрівки від кінця XV сторіччя до кінця сторіччя XX ідеалістові й гуманістові, що майже те саме, важко дорікати самостилізацією, коли він, безперечно, стилізує, а стилізує Канеті в автобіографічній трилогії не менше, ніж будь-який автор будь-якої іншої автобіографії, лавіруючи між істиною та вигадкою, й іноді йому аж ніяк не безпідставно здається, що вигадка – то спосіб ословлення істини. Зрештою, вигадка – це часто форма приватного правдопису, хімічна реакція пам’яті, коли до неї додають реаґенти досвіду й бажання, декларація власного віросповідання, европейська конфесія, Европа як конфесія, кодекс максим, які більше жадані, ніж зреалізовані, які ніде інде не зреалізовані такою великою мірою, як тут, – про це з певністю можна говорити тепер, а для европейця двадцятого сторіччя, зокрема його першої половини, це було далеко не очевидно посеред воєн і численних дрібніших (не дріб’язкових) та принаймні двох великих тоталітаризмів; для Канеті то була аксіома, для континенту – вкрай складна теорема, що потребувала негайного доведення, для Канеті – це моральний імператив. Із цього погляду Канеті – затятий...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі