Еліксир ефективної демократії

Серпень 2011
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
1299 переглядів

Francis Fukuyama, Origins of Political Order: From Prehuman Times to the French Revolution, New York: Ferrar, Straus and Giroux, 2011.

Двадцять років, які проминули від часу публікації міжнародного бестселера «Кінець історії та остання людина», могли не раз переконати його автора, американського філософа та науковця Френсиса Фукуяму, що він тоді поквапився з висновками. Упав Берлінський мур, за ним – Радянська імперія, але світового тріюмфу ліберальної демократії не сталося. Електоральних демократій на початку 1990-х років різко побільшало, але якости державного управління це не поліпшило. І вже від середини 2000-х поступово меншає вільних країн із конкурентними виборами. За оцінками неурядової організації «Дім cвободи», торік у 25 країнах світу, зокрема і в Україні, суттєво знизився рівень демократичних свобод. На відміну від часів Холодної війни, теперішні авторитарні уряди досі не мають спільного ідеологічного знаменника, яким колись була комуністична ідеологія. Однак у різних реґіонах світу вже зростає підтримка ісламському фундаменталізмові, радикальному націоналізмові чи неоімперським світоглядним течіям.

Перший том нової монументальної роботи Фукуями «Джерела політичного порядку» – це вже аналіз багатоваріянтности історичного процесу. Як стверджує автор, причиною «тривання історії» стала не так неприйнятність принципів демократичного врядування, як складність їх упровадження в життя: «більшість людей хотіла б жити у суспільстві, де влада є одночасно підзвітною й ефективною... але не кожна влада здатна бути такою через слабкість і корумпованість інститутів держави, а іноді й через повну їх відсутність». Фукуяма ілюструє свою тезу посиланням на український досвід: на хвилі масових протестів у 2004 році демократичні сили в Україні перемогли, але виявилися нездатними ефективно управляти державою. Це дозволило повернутися до влади тим, кого колись обвинувачували у фальсифікації виборів. Отже, наявність демократичних свобод іще не ґарантує ефективного управління. Саме тому нові демократії часто або втрачають леґітимність і повертаються в авторитарне минуле, або витворюють демократичний фасад і ховають за ним старі авторитарні практики. Авторитаризм у XXI столітті створює ілюзію кращої можливости ефективного управління, що дозволяє сприймати його як ліки від головної хвороби недорозвиненої демократії. Фукуяма намагається скласти набір політичних препаратів, які забезпечать ефективність управління державним організмом без використання авторитарних ін’єкцій.

Як «дістатися до Данії»?

Проблему створення режиму, який був би водночас демократичним й ефективним, Фукуяма називає проблемою перетворення на Данію – тобто на стабільну державу з міцними демократичними традиціями та високим рівнем соціяльно-економічного розвитку. Він вирізняє три види політичних інститутів, які забезпечують ефективне функціонування ліберальної демократії.

Перший із них – це професійний бюрократичний апарат, наділений прозорим механізмом добору кадрів і чіткими критеріями кар’єрного просування, а головне – позбавлений впливу родинних чи особистих зв’язків на здійснення службових обов’язків. Відсутність такого впливу Фукуяма, слідом за Максом Вебером, вважає головною ознакою переходу від кланово-племінного способу організації суспільного життя до модерної держави.

Другий необхідний інститут – верховенство права. Він, указує Фукуяма, має два складники: з одного боку, це забезпечення для всіх громадян держави рівности у поширенні й застосуванні законів; із другого – це визнання керівниками держави та владними органами первинности та непорушности Основного Закону, який не можна змінювати на догоду політичній кон’юнктурі.

Третій інститут поєднує у собі різні способи контролю за владою, зокрема принципи розподілу влади, її реґулярного переобрання та механізми впливу суспільних акторів на процес ухвалення державних рішень.

Перший із трьох інституційних типів, відзначає Фукуяма, виник за межами західної цивілізації. Династія Хань у Китаї, що правила в останні два століття до нашої ери та перші два нашої, започаткувала традиції модерної бюрократії, яка повністю замінила патримоніяльне управління. Саме ця тисячолітня традиція забезпечує відносну ефективність авторитарного режиму сьогоднішнього Китаю. Водночас, як тисячу років тому, так і нині в Китаї не існує інститутів верховенства права і підзвітности влади. Віддавна одиноким способом котролю за китайськими правителями є їхній самоконтроль у формі конфуціянського усвідомлення моральної відповідальности перед власним народом.

Верховенство права й інститути контролю стали винаходом уже европейської цивілізації. Запорукою формування правового порядку, якому мусили підкорятися навіть політичні правителі, була інституційна автономія Католицької церкви. На думку Фукуями, кодифікація релігійних правил і їх упровадження завдяки авторитетові й незалежності церкви призвичаїли европейських правителів до необхідности визнання вищої сили закону.

Врешті, інститути підзвітности стали результатом протистояння державних правителів із заможними суспільними прошарками аристократів та середнього і дрібного дворянства у середньовіччі. Як відзначає Фукуяма, різний баланс сил між державою і суспільними групами обумовив і різні шляхи державотворення в Европі.

Чотири моделі державного будівництва

Характер відносин між державною владою та суспільними групами залежав від їхньої здатности діяти сконсолідовано. Згуртованість титулованих громадян, дворян і нової верстви міських ремісників створювала противагу монархічним правителям. Такий баланс сил інституційно оформився у вигляді системи «стримувань і противаг», яка ґрунтувалася на рівному розподілі влади та механізмах узаємного контролю. В Англії та деяких скандинавських країнах підзвітна влада сформувалася як наслідок компромісу різних однакових за силою сторін. Утім, каже Фукуяма, якщо державний апарат слабкий, сконсолідовані дії суспільних груп можуть призвести до утвердження олігархічного правління і, згодом, провалу державницького проєкту. Саме таким був результат домінування упривілейованих суспільних груп в Угорщині XIII століття. Обмеживши владу короля, угорські аристократи у парламенті – на відміну від Англії, де вже існував сильний державний апарат – почали зловживати своїм домінантним становищем задля особистого збагачення. Це призвело до поступового занепаду держави та втрати незалежности через три століття.

Два інші державотворчі підходи, які описує Фукуяма, базуються на абсолютистській моделі. Перший із них – слабкий абсолютизм – виник у державах із роздрібленими заможними прошарками та, одночасно, слабкою центральною владою. Це, насамперед, Франція періоду правління Бурбонів та Іспанія від початку конквісти. Характерною особливістю слабкого абсолютизму стала поява «пошукачів ренти» – групи заможних осіб, які отримували від держави привілеї у вигляді посад, титулів чи прав на використання ресурсів, що ґарантували їм постійні фінансові надходження. У відповідь вони забезпечували монархам свою лояльність і надавали їм матеріяльну підтримку для фінансування військових кампаній чи експедицій. Монархічно-аристократична коаліція розбудувала малоефективну державу, в якій право стояло на захисті їхньої власности, а бюрократичний апарат був інструментом розподілу благ між наближеними до монарху особами.

Модель сильного абсолютизму, взірцем якої стала система влади в Російській імперії, полягала у повному домінуванні монарха над суспільними групами. Вона передбачала централізацію влади в руках однієї особи, довільне використання правосуддя та застосування надмірного насильства для знищення автономії заможних суспільних груп. Необмежена влада монарха стала також можливою завдяки підкоренню державі церкви та закріпаченню селян на догоду поміщицько-дворянському прошаркові. В Росії також домінували патримоніяльні відносини всередині владної еліти, що сприяло розвиткові фаворитизму та вирішальності родинних зв’язків у кар’єрному просуванні.

Джерела політичного порядку в Україні

За класифікацією Фукуями, українська держава в останні двадцять років коливалася між невдалою олігархією та слабким абсолютизмом. Перше десятиліття незалежности позначилося поступовою консолідацією виконавчої влади в руках Леоніда Кучми та одночасним зростанням фінансової потуги олігархічних груп. Помаранчева революція стала, зокрема, й протестом проти зрощення державної влади та великого капіталу, яке притаманне слабкому абсолютизмові. Однак упровадження базових демократичних свобод та обмеження надмірного впливу президента за час правління Віктора Ющенка супроводжувалося нівелюванням ключових інститутів ліберальної демократії. «Кумівство» стало шляхом до вершин державної служби, суддівська влада перебувала під контролем політичних угруповань, а принцип «закон один для всіх» залишився успішним передвиборчим гаслом. Виконання демократичних процедур під час парламентських виборів та утримання центральної влади від втручання у діяльність медій не зміцнили парламент чи ЗМІ як інститути представництва суспільних інтересів і контролю за владою. Навпаки, вони стали заручниками конкурентних олігархічних груп, які, за умов слабкої держави, зробилися провідними гравцями на політичній арені. Україна в 2009 році нагадувала слабку монархію Угорщини XIV століття, в якій вирішальний вплив належав групі упривілейованої аристократії, а шанс на демократичний розвиток було змарновано через недієвість держави.

Перемога Віктора Януковича як одного з представників олігархічних груп на президентських виборах 2010 року повернула Україну до моделі слабкого абсолютизму. Президент відновив втрачені повноваження, а олігархи здобули прямий контроль над органами виконавчої влади як на центральному, так і на місцевому рівнях. Така нова рівновага у відносинах слабкого державного апарату та олігархічних груп означає і подальшу консервацію старих малоефективних інститутів. Відсутність функціональної бюрократії та конфуціянських традицій «морального обов’язку» еліти робить примарною авторитарну модернізацію за китайським прикладом. Водночас, публічна інструменталізація правосуддя у вигляді відновлення Конституції 1996 року та ініціювання надуманих кримінальних справ проти опозиції кладуть край будь-яким перспективам перетворення судової влади на незалежного арбітра. А саме забезпечення справедливого правосуддя, як зазначає Фукуяма, сприяло суспільній леґітимізації держав у середньовіччі.

Врешті, формування пропрезидентської більшости через підкуп чи примус опозиційних депутатів, тотальний контроль над усіма органами влади, зростання тиску на медії та обмеження можливостей для громадських акцій свідчать про поступове знищення навіть тих інститутів підзвітности, які існували за попередників Януковича.

Наслідком тривалого збереження такого дефективного стану є поглиблення економічної відсталости держави та її політичний занепад. Саме тому слабкий абсолютизм в Европі XVIII століття призвів до революцій та радикальної реорганізації відносин між суспільством і державою. Адже захист упривілейованими верствами вигідної для них моделі функціонування держави можна було подолати лише масовою суспільною мобілізацією. Таке повстання було спрямоване не тільки на зміну правил гри, але й на примусове позбавлення аристократичних груп їхнього статусу та приватних благ. За сучасних умов, на думку Фукуями, силові способи зміни моделі слабкого абсолютизму стають дедалі менш імовірними через неприйняття насильства світовою спільнотою. Саме тому, на його думку, формування суспільних коаліцій і їхня мобілізація з метою зміни режиму набуває такого поширення у багатьох уражених стаґнацією авторитарних державах.

Україна вже мала досвід такої соціяльної мобілізації, але вона не привела до якісного поліпшення моделі державного управління. Книжка Фукуями дозволяє зрозуміти головну причину цього: відсутність дієвої державної влади та нехтування інституційним будівництвом. Адже перехід до моделі ліберальної демократії вимагає одночасного формування трьох ключових інститутів, яке можна здійснити лише за умов сильної держави. Це – урок успішної трансформації Англії XVII століття. Водночас не менш важливим є й наявність добре організованого суспільства. Адже, як свідчить досвід трансформації Грузії XXI століття, дієва централізована держава завжди виступає загрозою суспільній автономії і, за відсутности суспільного спротиву, може піти на встановлення «сильного абсолютизму». Отже, шлях сучасних держав до ліберально-демократичної моделі суттєво відрізнятиметься від шляху успішних европейських країн. Але його механізми та кінцева мета стають набагато зрозумілішими завдяки фукуямівському аналізові джерел політичного порядку.

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі