Експозиція

Листопад 2008
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
21 переглядів

1

Пам’ятаю, ніби це було вчора.

Осінь 1997 року я провів у Ліоні, де, користаючися з гостинности реґіону Rhône-Alpes і маючи кілька місяців вільного часу, не знати навіщо зайнявся Жоржем Переком. Я переклав тоді «Кабінет колекціонера», ще й спорядив переклад чималим коментарем, де намагався показати того близького мені Перека, який намарно шукає слідів власного минулого, який змагається із внутрішньою спустошеністю, зануреною в порожнечу минувшини. Перек як член групи OuLiPo мене цікавив не надто (хоча й тут, не приховуватиму, вдавалося знайти щось для себе), набагато більший інтерес викликав Перек-письменник, сповитий безсиллям говорити про померлих. Саме тоді, укладаючи Перекове досьє, я натрапив на проєкт під назвою «Ellis Island». Соромно, однак зізнаюся: тоді я зовсім не знав, що означає ця назва, не знав, що означали слова Ellis Island для мільйонів вигнанців із Европи, які в період між 1892 та 1924 роками переступили поріг Нового Світу. Коли Перек у травні 1979 року плив на острів Ellis Island, що роками був воротами надії, а водночас символом приниження для тих, хто подорожував в умовах значно гірших ніж другий клас (неважко здогадатися, що їх була більшість, яка, траплялося, тижнями чекала на дозвіл в’їзду до Америки, а це – після тритижневої подорожі, під час якої єдиною поживою була картопля та оселедці; меншість, що подорожувала в каютах, а не на палубі, з комфортом проходила контроль на кораблі), шукав сліди свого втраченого єврейського минулого. Свідченнями тієї подорожі Перека, здійсненої разом із режисером Робертом Бобером, залишилися фільм, знятий для французького телебачення, та книжка. Фільму я не бачив, але книжку мав. Знімки, якими її проілюстровано (а це фотографії, що залишилися від новоприбулих імміґрантів), так захопили мою увагу, що, збентежений, я не міг відірватися від книжки. Зі світлин, зроблених у період між 1905 і 1911 роками, на мене дивилися очі людей, що покинули свої домівки й родини, що дослівно стали знедоленими і вирішили жити спочатку. Ось родина італійських еміґрантів: оточена валізами немолода жінка з дочкою на руках, збоку – двоє меншеньких дітей, усі вдивляються в об’єктив апарата із сумішшю жаху та надії; ось молода російська єврейка з величезними очима, меланхолійно дивиться у щось над камерою; ось сумирні діти в хвості довгої черги до лікарського огляду, виснажені довгою подорожжю через океан, – усі вони дивилися на мене, ніби чекаючи, що я скажу.

Не знаю, що саме так сильно мене збентежило. Те, що я раптом відчув у собі загубленість цих людей під неприязними поглядами інших? їхню безмірну відчуженість, а водночас – сподівання на інше, стерпніше ніж дотепер життя? Я не міг цього пояснити: я відчував це всім єством, усім тілом і просто не міг відірватися від знімків. Це не розум, а тіло тримало мене біля цих фотографій. Це воно, тіло, почувалося спустошено, це його, тіла, очі дивилися й бачили так, що з’являлися докори сумління. Дистанція між тими, на кого я дивився, і мною – глядачем – гранично скоротилася, і я несподівано відчув дивну близькість, спорідненість із цими людьми, яких бачив уперше в житті і яких уже давно немає на світі. Однак, коли за кілька років (восени 2002-го) ми з Марком Беньчиком і моїм сином Ясем попливли на Ellis Island, усе виявилося зовсім не таким, як уявлялося (все і завжди є інакше, ніж ми собі уявляємо, адже саме тому ми й здатні «щось» уявляти, що того «чогось» насправді немає). Ellis Island був, про що я дізнався раніше, перетворений на пам’ятник американській імміґраційній політиці і як меморіяльна інституція не викликав у мене нінайменшої реакції. Навіть скрині перших імміґрантів, звалені біля вхідної брами, навіть ті самі світлини, які я оглядав у Ліоні, навіть можливість знайти своїх предків у базі даних, де зареєстровані всі, хто пройшов крізь карантин Ellis Island, не справили жодного враження. Ми трохи покрутилися по вичищених плитах і якнайшвидше втекли звідти першим катером, не зробивши жодного...

Про автора
Категорiї: 
Переклад: 

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі