Ecce Andrukhovych

Серпень 2000
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
89 переглядів

Юрій Андрухович, Дезорієнтація на місцевості, Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1999.

Юрій Андрухович, «Мала інтимна урбаністика», Критика, 2000, ч. 1-2.

Юрій Андрухович, «Центрально-Східна ревізія», Сучасність, 2000, ч. 3.

 

1.

Юрій Андрухович має щастя бути письменником у країні, де президент, коли йому бракує словникового запасу, невимушено звертається до своїх радників: «Как это будет по-украински?». Ті підказують, часом угадуючи літературно унормовані мовленнєві форми, часом витворюючи неймовірні словесні покручі. Відтак результат колективної творчості йде в ефір і газети, у вуха й ув очі пересічного громадянина. Як казав (з іншого приводу) Остап Бендер, маємо медичний факт. Наявна ситуація зумовлює не лише те, що Андруховичеві тексти (словесні ряди й конструкції яких дещо відрізняються від мовлення рідної влади), здається, краще знають у Польщі чи Угорщині, ніж у рідному краї (якщо виключити коло читачів «Сучасності», де друкувалися всі Андруховичеві прозові твори, аудиторію «Критики», у якій Андруховича згадують чи не щономера, та завсідників деяких донедавна гарних львівських кав’ярень – типу тієї, де вбили Ігоря Білозіра). Зрештою, головне не в теперішній чи майбутній владі, і навіть не в тому, що масовий виборець уперто голосує за тих, хто його обов’язково дурить, найперше дбаючи, щоб той же виборець не мав змоги й охоти до самостійного мислення якщо не на рівні homo sapiens,  то бодай на рівні homo erectus. Річ в іншому: у світовідчутті письменника. Адже навіть найелітарніші автори підсвідомо жадають масової аудиторії. У випадку Андруховича потенційним суспільним адресатом його є анонімна культурна порожнеча, контури якої іззовні окреслено піснями Маші Распутіної та детективами Чинґіза Абдулаєва. Що коїться всередині – не знає ніхто.

Власне, йдеться про унікальну ситуацію: українська держава є державою без визначеної національної (відтак і культурної) більшини, і в осяжному майбутньому виникнення такої більшини не передбачається. Відтак – і державою без національного літературного процесу у повному сенсі цього слова. А на додачу – ще й державою без національної еліти (якщо навіть вести мову про таку еліту в площині, так би мовити, не властиво українській, києво-, львово- чи харковоцентричній, а суто «космополітичній»). Трапляються острівці вищого за сіро-посередній рівень інтелектуального спілкування, але вони найчастіше не мають між собою жодного сталого зв’язку, а часом просто не знають про існування одне одного. Навіть тоді, коли йдеться про спілкування у межах одного, того ж самого мегаполісу.

Щось схоже стосується й України як культурного персонажа європейської сцени. Вона є не просто terra incognita кінця XX століття для абсолютної більшості інтелектуалів Заходу. Україна виглядає химерою, покручем, чорнобильським мутантом. Схоже на те, що дискусія між тими інтелектуалами щодо України може скидатися на суперечку між східними (парадокс, але правда) сліпими мудрецями з відомої оповіді – на що схожий слон: на дерево, на змію чи на мотузку. З тією відмінністю, що український слон сам не знає, на що він схожий і, головне, на що прагне стати схожим.

А якщо культурна ситуація просто провокує письменника на те, аби він не сидів у вежі зі слонової кістки (за українсько-ринкових обставин це, втім, довго ще лишатиметься неактуальним, бо часом немає грошей не те що на цю капосну кістку – на вранішню каву), то і прозаїк, і поет видаються приреченими на жанр есеїв (чи, як ще пишуть це слово, есе). Це таки ґрандіозний жанр. Справді художній, справді для літератора – за означенням. Як сказано у тлумачнику, йдеться про «короткі наукові, критичні та інші нариси, які відрізняються вишуканістю форми». Отож жоден надрозумний зміст тут не порятує; художність, мистецькість, сакраментальна «штука» – всі ці ознаки мусять відпочатково бути присутніми в есеїстичних «спробах», як невимушено...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі