Дивіденди від воєнних кампаній

Червень 2014
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
762 переглядів

Юрій Винничук. Танго смерті. Харків: Фоліо, 2012.

Лариса Денисенко. Відлуння: від загиблого діда до померлого. Харків: КСД, 2012.

Роман Іваничук. Торговиця. Київ: Ярославів Вал, 2012.

Андрій Кокотюха. Червоний. Харків: КСД, 2012.

Схоже на те, що тема Другої світової війни в сучасній українській літературі вийшла за межі «серйозних» жанрів і впевнено опанувала жанри масові. 2012 року одразу четверо українських письменників надрукували нові романи на теми Другої світової війни, деякі з них претендували на ті нечисленні літературні нагороди, які маємо, але тільки до одного можна спробувати допасувати традиційне означення «історичний роман». Ідеться про «Торговицю» від живого класика Романа Іваничука. Решта творів – «Танґо смерти» Юрія Винничука, «Відлуння: від загиблого діда до померлого» Лариси Денисенко та «Червоний» Андрія Кокотюхи – набагато ближчі до різновидів розважальної белетристики: детективу, жіночого читва та пригодницького роману.

Можливо, усіх цих таких несхожих між собою авторів звернутися до спільної теми спонукав резонанс, який упродовж минулого десятиліття спричинили твори, присвячені проблемам історичної пам’яті й травматичного досвіду XX століття. Хвилю емоційних, найчастіше захоплених відгуків збурює поєднання трагедійних, неприховано мелодраматичних та сентименталістських прийомів у романах Марії Матіос. Її «Солодка Даруся» (2004) разом із написаним у дусі ідеологічного бойовика «Чорним вороном» (2009) Василя Шкляра про повстанців 1920-х років і «наріжним каменем» новітньої української історичної прози, «Музеєм покинутих секретів» (2009) Оксани Забужко стали чи не найбільш комерційно успішними романами свого десятиліття. Та якщо проаналізувати кожен окремий випадок, рецепт успіху навряд чи можна пояснити лише вибором історичної теми. Роман Марії Матіос привабив читачів передусім мелодраматичною фабулою та майстерністю композиції, цікавим конструюванням часопростору. Літературні критики не пошкодували компліментів для художніх чеснот роману. Ось, наприклад, думка Яни Дубинянської:

Ця річ досконала: за композицією, мовною стилізацією, рівнем драматизму та розставленням історичних акцентів. «Даруся» набагато стрункіша та заразом однозначніша за «Націю», де письменниця тільки намацувала свою головну зіркову, хоча й, поза сумнівом, болісну та виснажливу тему. У цьому романі дуже точно відмірено ступінь щемкого жалю, гуцульського менталітету та брутального, жорсткого натуралізму. На всі можливі больові точки читача авторка тисне з безжальністю досвідченого мануальщика – і отримує стовідсотковий результат.

Очевидно, що авторка «Солодкої Дарусі» усвідомлювала потенційну резонансність теми, і спроба вийшла надзвичайно успішною: до комерційного успіху додалася найвища державна літературна премія, тож письменниця і в дальших своїх творах охоче тисне на болючу тему.

Державна літературна премія, як виявилося, може посприяти рекламуванню книжки і тоді, коли від премії вчасно відмовитися. Першим і наразі єдиним автором, який удався до такого прийому, є Василь Шкляр. Саме його відмова прийняти Шевченківську премію, а не художні якості «Чорного ворона», скаталізувала різноманітні (часто не літературознавчі) дискусії довкола роману і збільшила його успіх. Іншою причиною резонансу були звинувачення автора в антисемітизмі.

Роман Оксани Забужко «Музей покинутих секретів» отримав свою порцію уваги без жодних премій. Маркетинґова стратегія у цьому випадку трималася фактично на поєднанні авторчиного імені та обраної теми. «Музей», обсяг якого становить понад 800 сторінок, було подано як художній текст, що спирається на ґрунтовне дослідження архівних документів,...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі