Дискурс ненависти в оболонці порноґламуру

Жовтень 2010
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
8
4077 переглядів

Оксана Забужко, Музей покинутих секретів, вид. 2-е, доп., Київ: Факт, 2009.

 

Роман Оксани Забужко «Музей покинутих секретів» став найгучнішим здобутком цьогорічного літературного процесу. Появу книжки супроводжувала потужна, як на наші реалії, рекламна кампанія, суттю якої обрали прийом «відтермінованого попиту»: анонсована у грудні 2009-го, книжка на полицях з’явилася тільки місяця за півтора, з присвятою рідним і повідомленням, що її появі читач завдячує подружжю Катерині та Вікторові Ющенкам. Затримку пояснили шаленим попитом і відповідно розкупленим тиражем. (Якщо можна назвати ним буквально сотню примірників, розібраних на першій презентації.) Поява нового накладу в тому ж маркетинґовому дусі збіглася із серією зустрічей із читачами винятково на заході країни (час вдало припав на двотижневий проміжок між першим і другим туром президентських виборів), під час яких авторка користалася нагодою висловити власні політичні переконання. Назвавши речі своїми іменами: з натхненням відпрацювала в ролі інтелектуала-пропаґандиста, закликаючи не обирати «між Гітлером і Сталіним», між «жіночою і чоловічою зоною», між Тимошенко та Януковичем.

«Музей покинутих секретів» дістав загалом позитивну пресу. На це вплинуло задавнене бажання отримати нарешті «великий» роман і очікування нової прози саме від Забужко. Особливо відзначу рецензію Леоніда Плюща, яку варто назвати радше «внутрішньою»: автор зізнається, що читав роман частинами ще в перебігу його писання; врешті, цитата з неї з яскраво-червоним гаслом «як не зрадити себе» прикрашає обкладинку видання. Плющ ставить новий витвір Забужко на одну полицю з Томасом Маном, Джойсом, Достоєвським:

Дозволю собі нахабство: крім Достоєвського, не знаю тут іншого мірила-взірця. Та якщо у Достоєвського все затьмарює якась садо-мазохістична Тінь, то в «Музеї» навіть у психологічно найтяжчих сценах відчуваєш перемогу особистости над власною Тінню. І це аж ніяк не хеппі енд, бо Забужко не закриває очі на те, що перемога Я над своєю Тінню, чи якимось дияволом-у-собі, ніколи не остаточна, і кожен день кидає нас знову в бій із собою, не кажучи вже про навколишнє зло. Ні, Оксана Забужко не боїться зазирати в темні безодні людства, нації, людської душі, бо відає безодні світла.

Звісно, щоби зрозуміти і відчитати всі глибинні змісти роману, треба, вважає Плющ, дорівнювати йому: «У кого нема часу, відповідного смаку та культурного баґажу, тому не слід його читати». За логікою рецензента, роман не варто було читати, скажімо, Євгенії Кононенко. Її реакція на прочитане була далекою від панегірика. Слідів Достоєвського з Маном Кононенко не зауважує, проте звинувачує авторку в запозиченні образу з роману «Солодка Даруся» Марії Матіос. Головною хибою роману називає неусвідомлений кіч і передбачуваність сюжету: у «Музеї», мовляв, 

все передбачувано: упівці – герої, кадебісти – негідники, олігархи – купують, журналісти, здебільшого, продаються, але головна героїня – непродажна, погані люди – погані коханці, хороші люди – хороші коханці, а борці за волю в химерний спосіб передають як не дітям, то онукам своє червоно-чорне знамено.

Чорно-біла палітра психологічних портретів зумовлена найперше монологічною формою їх презентації: в романі звучить всього декілька повноправних голосів, і якщо є сенс говорити про поліфонію, то хіба в розумінні героїв як пасивних носіїв певної авторської ідеології. Цю особливість зауважив і Ростислав Семків, назвавши свій відгук «Вісім повчальних монологів» (за числом частин роману, чи пак «залів музею»). Монологічна форма «Музею» нагадує інший роман-есей – «Щоденний жезл» Євгена Пашковського, якому теж не бракує повчальности, антизахідної риторики та незаплямованої героїки. А болючі для авторів теми «дівчаток і хлопчиків», яких українська влада готує для сексуального задоволення еврочиновників, ніби  перекочували з одного тексту до другого.

Серед «живих» героїв, тобто...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі