Дириґент soft power: на згадку про Осипа Зінкевича

Лютий 2018
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
2
310 переглядів

У вересні 2017 року помер видавець, журналіст, дослідник, активіст, один із неформальних лідерів української діяспори Осип Зінкевич. Можна було б сказати, що так відходить покоління, але його покоління здебільшого вже відійшло. Можна було б сказати, що так минула ціла епоха, проте точніше сказати, що минуло відразу кілька епох. Немедійна і не дуже широко знана в досить наївному українському інформаційному просторі персона стала справжнім символом можливостей однієї людини в світових історичних процесах.

Осип Зінкевич народився 1925 року в селі Малі Микулинці на Снятинщині (теперішня Івано-Франківська область). Від цієї досить периферійної локації він вийшов на такі «командні висоти», які давали можливість впливати на події міжнародного масштабу.

Пишучи про Осипа Зінкевича, треба відразу ж визнати те, що формування цілісної, повної та послідовної його біографії наразі залишається завданням для істориків. У вільному доступі є цікавий, колоритний і карколомний, але все-таки досить пунктирний загальний «життєвий сюжет» у поєднанні з окремими «додатковими» розповідями пана Осипа. Мемуарів він, наскільки можна судити сьогодні, не залишив (хоча є публікація зовсім не розлогих щоденників). Чимало інформації нелеґального характеру він розкривати не став.

У націоналістичному підпіллі зразка першої половини ХХ століття

Свою активність Осип Зінкевич розпочав із участи в мельниківській частині ОУН під час Другої світової війни. З оунівцями він відступав на Захід і на території Чехії його мобілізували радянські партизани, що активно діяли в цій країні. У складі радянських частин Зінкевич брав участь у звільненні Праги. Пізніше він зумів перебратися з чеської території до західної окупаційної зони Німеччини, де його ледь не видали назад представникам радянських сил. Далі було перебування в таборах ДіПі, ув’язнення за звинуваченням у зберіганні зброї. Вже тоді Зінкевич виявляв інтерес до видавничої, культурницької праці. Навіть у в’язниці займався видаванням часопису, розуміючи, що ця зброя аж ніяк не менш потужна, ніж та, через яку його заарештовано.

Із Німеччини Осип Зінкевич не без пригод переселився до Франції. Таємно переходив кордон, його ловила поліція, одного разу – як розповідав у щоденнику – навіть хотів укоротити собі віку. Від цього рішення його врятував випадковий тракторист, котрий забрав Зінкевича з моста, з якого той хотів стрибати.

У Франції він і працював шахтарем, і навчався на інженера-хіміка, і залишався активістом мельниківської ОУН. В одному з інтерв’ю 2000-х років він згадував, що, всупереч партійній політиці, вони з молодими приятелями хотіли підтримувати зв’язок із Україною, ходили до книгарні, де продавалися радянські українські видання. Серед націоналістів це вважалось і небезпечним, і ідеологічно невитриманим кроком. Схоже, ця «внутрішньопартійна напруга» тривала протягом усієї багаторічної співпраці Осипа Зінкевича з мельниківськими структурами: він прагнув широкої понадпартійної роботи, а багато хто з оунівців цього не сприймав. Саме тому, напевно, молодіжна сторінка «Смолоскип», яку Зінкевич редаґував при паризькій мельниківській газеті «Українське Слово», скоро перетворилася на окреме видання.

Три зустрічі з письменниками

Роки Другої світової війни та перші роки після неї – це період, коли Осип Зінкевич зблизився зі світом культури, літератури. Вочевидь, тоді ж він оцінив не лише її естетичну самодостатню вартість, а й потенції як інструменту «soft power», бо вже ніколи не полишав цієї сфери назовсім.

Іще зовсім молодий, Осип Зінкевич зустрівся з дуже різними українськими письменниками. Перебуваючи в націоналістичному підпіллі за німецької окупації, у Львові він мав розмову з Олегом Ольжичем. У таборах ДіПі познайомився з Іваном Багряним – спершу збирався приєднатися до молодих бандерівців, які хотіли зірвати його виступ, але, послухавши письменника, пройнявся повагою до нього і навіть переносив для нього через Альпи рюкзак із примірниками газети «Українські вісті» та брошурами. Або, скажімо, в Парижі Зінкевич мав курйозну зустріч із маловідомим сьогодні в Україні поетом-аванґардистом і трішечки краще відомим художником Василем Хмелюком. Пан Осип розповідав мені, що тоді група української молоді організовувала літературний вечір і хотіла запросити туди якнайбільше українських письменників, які перебували в Парижі. Запросили й Хмелюка (теж, до речі, автора, дуже далекого від націоналістичної ідеології, ближчого до лівих поглядів). Але той відмовився, сказавши, що тепер він не поет, а «ізвозчик» – бо саме працював таксистом.

Тут я хотів би написати: «Десь тоді Осип Зінкевич зрозумів, що будь-яка якісна українська література і культура, незалежно від партійних, політичних уподобань її творців і споживачів, неодмінно працює на користь країни, на користь культури взагалі й навіть на ще ширшу користь». Але, звичайно, мені не відомо, що тоді думав пан Осип і чи взагалі формулював він будь-коли цю або подібну тезу. Відомо інше: подальша практична діяльність Осипа Зінкевича багато в чому відповідала саме цьому, хай і спекулятивно сконструйованому постфактум, кредові.

Шпигунські олімпійські ігри з КҐБ

Після переїзду до Америки українська медійна ініціятива Осипа Зінкевича серйозно розгорнулася. Тепер це були і часопис, і інформаційна служба, і видавництво. Усе – під назвою «Смолоскип». Головним місцем базування став Балтимор. Загальна концепція: намагатися поширювати на Заході інформацію про Україну (і серед широкої громадськости, і серед українських еміґрантів) і передавати в Україну інформацію, альтернативну дозволеній та цензурованій радянською владою. «Смолоскип», а отже, й Осип Зінкевич стали чинниками Холодної війни, на них звернув увагу КҐБ.

У звітах КҐБ УРСР, опублікованих нещодавно у збірнику «Влада УРСР і закордонні українці», їхні автори реґулярно звертають увагу на активність українського олімпійського комітету, що його заснували Зінкевич та його однодумці. Цей комітет виступав із публічними протестами – передусім із вимогами окремої участи Радянської України в Олімпійських іграх. Осип Зінкевич давав на цю тему прес-конференції, поширював інформацію. У напівшпигунських умовах зустрічався зі спортсменами з УРСР (пізніше згадував, як під час цих «хованок» став свідком сумнозвісного теракту на Іграх у Мюнхені 1972 року). Український КҐБ у цих звітах приписував Зінкевичу зв’язок із американською розвідкою.

За великим рахунком, «олімпійська справа» була проєктом у дусі концепцій згаданого Івана Багряного. Адже він, якщо схематизувати його політичні ідеї, наполягав: боротьба за незалежність України матиме успіх лише за умови активного залучення до неї радянських українців (зокрема – і неодмінно! – українських комуністів), при застосуванні того, що сьогоднішнім політичним лексиконом іменується «м’якою силою», в плюралістичному дискурсі. Концепцію Багряного чимало критикували, але врешті спрацювала саме вона.

Розмови з часом відверто спантеличеними спортсменами з УРСР, робота із західними медіями – так не в конфліктний, а в діялогічний спосіб «українське питання» утримувалося в інформаційному обігу, захищалося від забуття.

Інформаційна контрабанда

Драстичним для радянської системи моментом стала активність Осипа Зінкевича і «Смолоскипа» на підтримку дисидентів і для поширення самвидаву та інших заборонених у СРСР матеріялів.

«Смолоскип» був однією з тих структур, що засилали до України людей, які вивозили з неї нелеґальні публікації для поширення їх на Заході. У різних інтерв’ю Зінкевич згадував про один із головних таких шляхів – через Болгарію, а також про українських радянських матросів, які нерідко займались «інформаційною контрабандою». Тим самим, зрештою, займались і згадувані українські спортсмени.

Шляхів було багато, вигадувалося чимало способів, як обійти контроль прикордонників і спецслужб – аж до переховування мікроплівок у дитячих ляльках. Зрештою, невипадково вже в незалежній Україні Осип Зінкевич заснував Музей-архів українського самвидаву. Саме йому належала ідея створити брошуру з інструкціями для тих, хто їде до СРСР і хоче перевезти якісь матеріяли. Суть Зінкевичевого підходу до «інформаційної контрабанди» – максимальна поміркованість і методичність. Цей підхід давав результати. Досить сказати, що саме «смолоскипівськими» каналами на Заході опинився і в «Смолоскипі» був опублікований леґендарний документальний збірник «Лихо з розуму», що його 1967 року склав Вячеслав Чорновіл. У «Смолоскипі» виходили і «Українські вісники», твори Михайла Осадчого, Івана Дзюби. «Смолоскипівці» не лише видавали їх українською, а й шукали можливости, щоб книжки з’являлись у перекладах західними мовами. Вони займалися підтримкою ув’язнених, листуванням із ними, інформуванням світу про їхню долю.

Окрім поточних політичних і правозахисних питань, Осип Зінкевич далі послідовно працював у літературній сфері. У «Смолоскипі» стали реґулярно з’являтися книжки шістдесятників та інших українських авторів другої половини ХХ століття, в яких тяжко чи й трагічно складалися взаємини з радянською владою. Василь Голобородько, Ігор Калинець, Ліна Костенко, Тарас Мельничук, Олесь Гончар – лише кілька імен з-поміж тих письменників, кого видавали в «Смолоскипі». Їхня строкатість промовиста. Характерно також, що видавництво «Смолоскип» тривалий час називалось іменем Василя Симоненка.

Літературний «тамвидав» розходився на Заході, відправляли його і до України. Так творився контекст, творились імена. Проте творились і проблеми для письменників. Скажімо, саме після публікації збірки «Летюче віконце» в «Смолоскипі» зазнав хоч і не фатальних, але відчутних гонінь самобутній поет Василь Голобородько (прикрий символізм: сьогодні він знову серед постраждалих – через окупацію Луганська мусив залишити свою домівку, тепер живе в Будинку творчости в Ірпені під Києвом). Так чи сяк, без зусиль «Смолоскипа», зусиль Осипа Зінкевича неможливо уявити ані такий, як він склався, шістдесятницький міт, що відіграв неабияку роль в українській культурі ХХ століття, ані, власне, повноцінну книжкову матерію літератури тих років.

У роботі з українськими шістдесятниками Зінкевич, як тепер здається, порівняно з більш правими середовищами (які теж підтримували відповідні зв’язки), робив більший наголос на суто правозахисному, загально-гуманістичному та естетичному аспектах активности дисидентів і митців. Водночас менше приділяв уваги питанню контексту Центрально-Східної Европи, порозумінню і взаємопізнанню в цій сфері, ніж, припустімо, Єжи Ґедройць у своїх проєктах.

Але справа не обмежувалася сучасниками. Зінкевич працював над популяризацією літератури і персоналій «Розстріляного відродження», продовжуючи тут лінію, яку великою мірою задала однойменна антологія Юрія Лавріненка, що її видала паризька «Культура». Цей іще один надпотужний міт також багато чим завдячує «Смолоскипові» й особисто панові Осипу. Для прикладу, дуже гучною подією став вихід п’ятитомника творів Миколи Хвильового, що його впорядкував Григорій Костюк. Зрозуміло, що книжка мала статус «нон ґрата» в Радянській Україні. Але не все з нею добре йшло і в діяспорі. Адже ліві погляди, комуністичні декларації Хвильового робили постать письменника і публіциста неприйнятною для багатьох радикальних націоналістичних середовищ. Нагадаю, що ще раніше навіть виникла дискусія щодо новели «Я (Романтика)»: чи не є вона автобіографічною, а отже, чи не був Хвильовий чекістом і чи справді не вбив свою матір? Такий рівень сприйняття літератури міг би змусити будь-кого опустити руки й облишити цю невдячну справу, проте Осип Зінкевич далі методично працював. Урешті химерний скандал лише прислужився популяризації постаті Хвильового. А вона, своєю чергою, «тягла» за собою цілий пласт літератури двадцятих років ХХ століття.

Історія з Хвильовим стала ще одним маркером непростих стосунків Зінкевича з багатьма політичними структурами та групами громадськости в українській еміґрації. Відомо (хоч, може, відомо не все) про систематичну критику, якої він зазнавав серед мельниківців. Зрештою, «Смолоскип» було виведено з-під мельниківського контролю. Залишаючись на зв’язку з різними організаціями, Осип Зінкевич активно протистояв політичному сектантству, видаючи, зокрема, різну літературу – різну і естетично, і політично.

У будинку на Подолі

Після проголошення незалежности Осип Зінкевич переніс головний офіс «Смолоскипа» до Києва. І київський «Смолоскип» став одним із не дуже багатьох успішних «гібридних» проєктів, що поєднав зусилля української діяспори із зусиллями пострадянського «материка» – України. Тієї України, яка постала за рецептами Багряного з усіма позитивними й неґативними наслідками, зокрема з безконечно довгим перехідним періодом. У плутанині звичаєвого права, кримінальних порядків, радянських атавізмів і транзитної ідентичности Осип Зінкевич зумів налагодити працю «Смолоскипа» в кількох напрямках, які знову-таки керувались уявленнями про «м’яку силу».

Продовжилась і помножилася лінійка видань авторів «Розстріляного відродження» (з-поміж іншого, «Смолоскип» перевидав раніше згадану антологію Лавріненка–Ґедройця). А з часом, завдяки появі книжок Богдана-Ігоря Антонича, Євгена Маланюка, Олени Теліги, антологій текстів «Празької школи» та українського поетичного аванґарду тощо, вона виросла до значно об’ємнішої серії «Вибрані твори», яка об’єднала письменників першої половини ХХ століття не лише в УСРР, а й у Західній Україні та в еміґрації.

За декілька десятиліть шістдесятники з молодих бунтарів перетворилися на персонажів канону, живих чи вже неживих класиків, об’єктів поклоніння і поборювання. Зінкевич і далі видавав Василя Стуса, Василя Симоненка, Миколу Вінграновського. Побачили світ ключові шістдесятницькі мемуари Ірини Жиленко «Homo Feriens» та Світлани Кириченко «Люди не зі страху». Тривало опублікування спадщини колишніх дисидентів: від спогадів Миколи Плахотнюка й багатотомника творів Вячеслава Чорновола до великого довідника «Рух Опору». Шістдесятницький і дисидентський канони сьогодні багато хто розуміє по-різному, але, в кожному разі, завдяки Осипові Зінкевичу друком вийшов чималий корпус текстів шістдесятників і дисидентів. Саме на ньому можна вибудовувати подальші демітологізації та нові мітологізації.

В Україні «Смолоскип» започаткував літературний конкурс для молодих авторів. Твори його переможців виходять друком, що було вагомим чинником на початок дев’яностих років і є так само вагомим сьогодні. Через цей конкурс пройшли чимало визначних письменників: від Сергія Жадана і Тараса Прохаська до Софії Андрухович і Дмитра Лазуткіна.

Іще одним кроком на підтримку молодої літератури стали семінари творчої молоді в Ірпені (частина відбувалась у Ворзелі). На них молоді автори з різних реґіонів України знайомляться, беруть участь у спільних проєктах, починають формувати загальний контекст. Частина дискусій і перформансів в Ірпені мали відверто наївний характер, але вони неодмінно відігравали роль майданчика для спілкування, для очудненого погляду на власну творчість, для початку пошуку зріліших ідей і образів. Там само виникали перші досвіди взаємодії літераторів, художників, фотографів, перформерів, музикантів тощо. В ірпінських семінарах брали участь і чимало молодих політологів та політиків, серед яких, для прикладу, Олесь Доній і Віталій Чепинога.

У 2000-х роках на Подолі – найдемократичнішому і найартистичнішому районі Києва – з’явився культурний центр «Смолоскип». У ньому відкрився Музей-архів самвидаву, книгарня, зорієнтована на україномовну продукцію. Тут часто відбуваються читання, невеликі концерти й фестивалі, конференції, лекції тощо. Вони, знову-таки, мають різні, деколи протилежні естетичні спрямування чи суспільно-політичні орієнтації. Ідеться про те саме протистояння сектантським тенденціям.

* * *

Звісно, Осип Зінкевич не міг зробити все це сам. Його справжнім мистецтвом було вміння зібрати здібних і готових до дії людей та легкими, але чітко виваженими «дириґентськими» жестами дати їм поштовх. Вислуховуючи різні думки та позиції, шукаючи спільного знаменника.

Тепер особливо зрозуміло, чому всьому українському культурному (і не лише культурному) просторові так бракуватиме Осипа Зінкевича. А людям, особисто знайомим із паном Осипом, гірко бракуватиме його незмінного почуття гумору, що чергувалося із серйозністю і твердістю, несподіваних колоритних ескапад-спогадів, особливої душевної рівноваги, мабуть, природнішої для тієї людини, яка бачила світ у тріюмфах і падіннях, відчувала і бурю, й оглушну тишу.

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі