Дилеми й головоломки пам’яті

Квітень 2017
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
363 переглядів

Чим менше ми переживаємо та сприймаємо пам’ять як те, що перебуває всередині нас самих, тим більше вона розростається й нагромаджується зовні, матеріялізуючись і унаочнюючись у знаках.

П’єр Нора

Камінь дає фальшиве відчуття тривалости, оманливе запевнення у продовженні існування.

Люїс Мамфорд

Недовіра до монумента-пам’ятника як до універсального засобу збереження й підтримки пам’яті — річ не нова, і вона має дуже давнє коріння. Іще Перикл у давніх Афінах говорив, що найкращий пам’ятник — той, що проріс у серці, а не той, який викарбовано з каменю.

Нещодавні конфліктні події довкола результатів конкурсу на спорудження пам’ятника — увіковічення пам’яті Героїв Небесної Сотні у Харкові, вкотре відкрили скриньку Пандори. Адже щоразу, коли йдеться про питання меморіялізації, увіковічення, збереження та підтримки пам’яті, ми потрапляємо у пастку «символічної репрезентації», коли першим (а найчастіше — єдиним) імпульсом-відповіддю є встановлення пам’ятника. Бажано — монументального. Спрацьовує традиційне уявлення про те, що збереження пам’яті — це передовсім пам’ятник, матеріяльний об’єкт, символ, закарбований у камені, — і так, щоб «віднині і навіки». Отже, пам’ятник мав би бути (в буквальному сенсі) втіленою пам’яттю. А як щодо форми втілення?

Для початку пропоную відкрити статтю «монументальність» саме в українському сеґменті Вікіпедії. Там знайдемо весь комплект традиційних і популярних означень, що їх автор (чи автори) вкладає у це поняття і якими досі живиться уявлення про «монумент» (тобто специфічний матеріяльний об’єкт-носій пам’яті, асоційованої з «вічністю») не лише в уяві більшости «звичайних громадян», але й, хоч як це прикро, в уяві наших фахівців.

Перед митцями та архітекторами, відтак, постає дилема: встановити пам’ятник («матеріялізований символ») і перекласти на нього «тягар пам’яті» й відповідальність за її збереження чи знайти (точніше — постійно шукати) способи зберегти і підтримувати пам’ять?

Пам’ятник/монумент — це передовсім «культурна ідея» (за Леві-Стросом), важливий «матеріяльний» елемент «мистецтва пам’яті», що підтверджує (історією чи мітом, що його він репрезентує) походження/коріння спільноти, водночас будучи й ґарантією її збереження від фізичного зникнення та смерти (продовження життя у пам’яті наступних поколінь). Як такий пам’ятник є асимільованою частиною загальнішої концепції історичного і культурного спадку, а також загального масиву культурної пам’яті. Ми вживаємо паралельно, однак розрізняємо — пам’ятник і монумент (а для певних споруд також застосовуємо цілком недвозначну назву — меморіял), що прямо вказує на їхню безпосередню функцію — збереження пам’яті. Власне, після Другої світової війни меморіял мало-помалу приходить на заміну пам’ятникові-монументу, коли йдеться про «архітектурну частину» публічної комеморації. У латинізованій формі це більш очевидно — monumentum походить від латинського moneo, monere — попереджати, нагадувати, навчати, наставляти, вказувати і навіть надихати — отже, його так само пов’язано з пам’яттю. Тож ідеться про здатність через зовнішній вплив (і пам’ятник тут править за мнемонічну позначку) викликати з пам’яті події минулого, визначні або героїчні постаті, вірування й цінності спільноти тощо; йдеться про увічнення цих постатей і подій у пам’яті групи/спільноти та наступних ґенерацій; і, врешті, про формування та формулювання спільного знання про минуле, часом вельми мітологізованого, — тобто говоримо про роль пам’ятників у вибудові структур належности, формуванні відчуття «цивільности» (як належности до міської спільноти) і створенні образу міста як форми соціяльного. Сьогодні меморіяли-пам’ятники є не так носіями-трансляторами інформації і нагадуваннями про особу чи критичні події нашого...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі