Двомовні загрози та шанси двомовности

Лютий 2007
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
1
149 переглядів

«Парад мовних суверенітетів» місцевих рад на сході та півдні, а зразу по тому швидке та впевнене перебирання з боку Партії реґіонів повноти влади на центральному рівні, заяви та дії представників нового уряду в гуманітарній сфері викликали жваву дискусію про небезпеку русифікації та загрози для української мови. Водночас поза розглядом залишається набагато важливіший аспект: зміни, які відбуваються і можуть відбутися в «мовному обличчі» суспільства. Проявів того, що воно змінюється, останнім часом бачимо досить багато, і вони значно важливіші, ніж характер імовірних ініціятив теперішнього уряду в мовній сфері. Вони важливіші з двох причин: по-перше, ці зміни є значно вагомішими у довгостроковій перспективі, ніж окремі (навіть дуже радикальні) рішення державних органів; по-друге, перші значно більше впливають (зумовлюють, перешкоджають, нейтралізують) на другі, ніж навпаки. А придивившися до змін, що відбуваються у суспільному сприйнятті мовної проблеми, та ставлення до її розв’язку, матимемо відповідь на питання, що та як загрожує українській мові й тим, хто пов’язує з нею свою ідентичність.

1

Багато хто сприймав і сприймає українське суспільство як одномовне. Для одних, які промовляють від імені мільйонів, воно є суспільством української мови, мови титульної нації та суспільства, мови державної та офіційної. Друга поширена мова країни є лише однією з мов національних меншин. Цей образ, що існує на папері (зокрема і на найважливішому й обов’язковому для кожного – у Конституції), є водночас і чинною реальністю, і бажаним ідеалом, на який має бути взорована реальність.

Для інших, що також виступають від імені мільйонів громадян України, звичною є інакша картинка одномовности: їхня мова (російська) всюди оточує їх упродовж життя. Друга мова (українська) інколи потрапляла в нього: почута від бабусі на ринку, із народної пісні за столом чи з розмови із якимось «западенцем», а з проголошенням української державности – ще й із мови чиновників та офіціозу. Когось із носіїв російської мови порушення її монополії обурювало, хтось ставився до цього байдуже, як і до мови тієї ж бабці чи родича з Івано-Франківська, але на їхній особистий світ нова обставина ніяк не впливала: він і далі залишався російськомовним. Ця одномовність була природною та очевидною: мовляв, а хіба може бути якось інакше?!

Перша група витіснила за межі свідомости той факт, що російською мовою розмовляє приблизно половина суспільства, що вона так чи так існує в житті кожного і в країні існують величезні території, де не чути жодної мови, крім російської. Статус єдиної державної, закріплений за українською (і відсутність будь-якого статусу російської), – це той стрижень, що з’єднує уявну дійсність із уявним ідеалом, а тому будь-які розмови про надання російській мові певного статусу, що відбиватиме її реальну присутність у суспільстві, трактовано як пряму загрозу самому існуванню української мови. Водночас витіснення російської мови розглядають як усунення неприродної аномалії та відновлення історичної справедливости.

Другі не визнають того, що українськомовність може бути не менш природною, ніж російськомовність. Тож поява української мови в тих сферах, де її в їхньому світі раніше ніколи не існувало, була для цієї категорії мовців штучною: українська (а до того ж грамотна!) у звичайній побутовій розмові свідчила про бажання співрозмовника «випендритись», а кроки на кшталт дублювання українською іноземних фільмів не могли бути нічим іншим, як тільки особистими й нікому не потрібними забаганками окремих чиновників. Та й сама українська мова могла існувати в трьох різновидах: як літературна мова високочолих філологів, повний русизмів «суржик» та українська, перекладена з російської, – така собі новомова міністрів і депутатів. Будь-яка інша українська мова – це, знову-таки, чиясь вигадка або й не українська мова...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі