Двоголова Евразія

Лютий 2015
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
1
1634 переглядів

Слід прищепити всім русським головну ідею, що особиста самоідентифікація є другорядною, похідною величиною від самоідентифікації національної. Русські мусять усвідомити, що насамперед вони є православними, подруге – русськими, і лише по-третє – людьми...

Алєксандр Дуґін. «Основи геополітики»

Ідею створення нового, «Евразійського», Союзу, яку ще до свого «переобрання» президентом Росії висловив Владімір Путін, відразу почали жваво обговорювати у російській і світовій пресі (в Україні, приміром, на сторінках впливового тижневика «Дзеркало тижня»). Інтерес до цього проєкту не вщухає і досі, адже, як уже зрозуміло, йшлося тоді далеко не тільки про передвиборне гасло. Прикметно, як у липні 2012 року Путін, уже знову президент, прокоментував стриману реакцію Києва на ті інтеґраційні заміри: «Дуже шкода, що поза рамками цього процесу наразі лишається братня Україна». Зрозуміло також, що Путінів план є виявом справжніх прагнень не тільки російської «партії влади», а і багатьох людей за її межами – вагомої частини «патріотично» налаштованої політичної й інтелектуальної еліти Російської Федерації. Сама назва «Евразійський Союз» походить із вокабуляру постсовєтського «неоевразійства» – своєрідного інтелектуального феномену останніх двох десятиліть, що постав великою мірою завдяки численним писанням Алєксандра Дуґіна – знаного у постсовєтському просторі окультиста, «соціолога»1 й очільника так званого Міжнародного евразійського руху (МЕД).

Беручися зіставляти путінську і дуґінську ідеології, слід одразу наголосити, що і одна, і друга далеко відбігли від інтелектуальних побудов російських класиків евразійського руху,які у двадцяті-тридцяті роки минулого століття закладали його підвалини. Важить для цього зіставлення і та обставина, що обидва нові перетлумачення евразійства є мало дотичними до теорій впливового пізньосовєтського історика-дисидента, етнолога та географа Льва Ґумільова, що їх іноді теж уважають «евразійськими».

Отже, між путінським і дуґінським евразійством можна знайти деякі подібності, зокрема спільну (відносну) дистанційованість як від класичного евразійства, так і від «ґумільовщини». Проте розбіжностей ці два «неоевразійські проєкти» містять більше, ніж збігів.

Путін і решта відносно новоспечених евразійців його штибу – це переважно вихідці із совєтської номенклатури, з елітарних громадських організацій і державних установ пізнього СССР: з апарату КПСС, комсомолу, КҐБ, а також із совєтських науково-дослідних інститутів, вишів, закладів культури тощо, які мріють про певну реставрацію російської й/або совєтської імперії, тобто про якнайповніше відтворення потуги і території імперської держави зразка десь 1989 року. Офіційно буцімто наднаціональний, а в ґрунті речі – руссоцентристський, Евразійський Союз означав би фактичне розширення нинішньої російської псевдофедерації до меж колишньої імперії (принаймні, більшости її територій).

Отже, це нове-старе утворення стало би більше-менше послідовним «продовженням» старої Росії та відновило би, бодай почасти, історичну і територіяльну тяглість між РФ, СССР і царською імперією, – а з погляду деяких російських історіософів, навіть і Московським князівством і...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі