Дві України: кінець амбівалентности?

Квітень 2015
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
4
12667 переглядів

Уявлення про Україну як про країну поділену чи навіть розколену стало банальним штампом у міжнародних медіях, попри обережні зусилля компетентніших науковців вказати на поверховість і спрощеність такого погляду. Газетні статті й телевізійні програми досить часто змальовують Україну як дихотомічно розділену на «націоналістичний Захід» та «проросійський Схід», не утруднюючи себе поясненнями, що означають у цій формулі слова «націоналістичний» та «проросійський» і в який спосіб прикметники із цілком різних семантичних полів можуть бути антонімами у фальшивій бінарній опозиції. Російсько-українська війна, евфемістично звана «українською кризою», лише посилила популярне уявлення про Україну як про країну розколену, із наочним відбиттям цього розколу у вигляді фронтової лінії на Донбасі.

Диявол, однак, як завше криється у деталях, що не надто привертають увагу медій, хоча фахівці дедалі чіткіше усвідомлюють їх. В академічному середовищі існує певне консенсусне розуміння, що а) Україну не поділено чітко й однозначно ані за мовною, ані за етнічною ознакою; б) мова, етнічність і політичні орієнтації істотно корелюють між собою, проте не збігаються; в) на території України досить складно встановити чітку лінію поділу, бо і леґендарний Захід, і не менш есенціялізований Схід насправді є досить гетерогенними, а тим більш різнорідними й амбівалентними є реґіони між ними; а головне г) ідея поділу не має серед населення України (поза Кримом) практично жодної підтримки.

І все-таки у чому суть українських незгод, які сьогодні вилились у драматичний конфлікт на Донбасі, який неможливо повністю списати на російську диверсію чи навіть аґресію, адже Росія лише опортуністично скористалася українською слабкістю і численними внутрішніми суперечностями? Що є головною причиною української роз’єднаности й вразливости перед зовнішнім тиском та маніпуляціями?

Наважуся повторити свою давню тезу про те, що головний розкол в Україні не мовний, не етнічний і навіть не реґіональний, а ідентичнісний. Саме він статистично істотно корелює з рештою чинників, хоча із жодним до кінця не збігається, чим і зумовлює українську відносну гетерогенність і відносну стабільність. У певному сенсі, ця стабільність завжди була вимушеною (by default), тобто її забезпечувала не згуртованість різних груп на основі спільних цінностей, спільної візії майбутнього, а радше пасивне прийняття наявної ситуації як меншого зла порівняно з перспективою вкрай непевної боротьби за кращу/бажанішу альтернативу. Характерним прикладом такого опортунізму може бути голосування українців на двох референдумах 1991 року: у березні — за збереження СССР, у грудні — за незалежність. В обох випадках більшість жителів України проголосувала фактично за те саме — за збереження статусу-кво: у березні відносна стабільність була для них важливішою, ніж непевна, пов’язана з ризиком боротьба за незалежність; у грудні відносна стабільність була важливішою, ніж загалом безперспективна на той час боротьба за врятування СССР.

Можемо з великою вірогідністю припустити, що незалежність була реальною цінністю лише для чверті жителів — тих, що у березні проголосували проти СССР, а в грудні проголосували не тільки за незалежність (яка на той час уже існувала де-факто, отож потребувала лише формального затвердження), а й за опозиційних, некомуністичних кандидатів у президенти (насамперед за лідера Народного Руху, колишнього політв’язня В’ячеслава Чорновола) як єдиний спосіб наповнити ту незалежність реальним змістом, тобто кардинально покінчити із совєтською спадщиною й обрати, подібно до поляків та прибалтів, однозначно...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі