Дві України

Жовтень 2001
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
157 переглядів

Потрапивши 1990 року вперше до США, я мав неабиякий клопіт зі з’ясуванням моїм співрозмовникам, із яких я країв походжу. Зрозуміло, я вважав себе українцем і мав навіть про це відповідний запис у совєтському паспорті. Зрештою, існувала у світі така собі «Українська Радянська Соціалістична Республіка» – зі своїм урядом і парламентом, і навіть із офіційним членством в ООН. Тому на запитання «Where are you from?» я відповідав твердо і простодушно: «From Ukraine».

На моїх співрозмовників це не справляло жодного враження. «Sorry?» – перепитували одні, чемніші. «What? – напружували всю свою телевізійну ерудицію інші. – Bahrein?»

– Ні, – поправляв я їх терпляче. – Юкрейн.

– What's that?

– Одна з республік СССР.

– Oh, Russia! – радісно кивали американці, мовби їм пощастило щойно виграти перший мільйон на їхньому неозорому полі чудес.

– Ні, – я намагався бути якомога терплячішим. – Росія – то теж одна із республік СССР.

Це відкриття, схоже, впроваджувало їх у психологічний ступор. Як то Росія є однією з республік Росії? Хтось тут мусив бути ідіотом. Ну, ясна річ, хто.

А проте при кінці своїх мандрів я таки натрапив на чолов’ягу, котрого моє пояснення, схоже, ніскілечки не збентежило.

– Which Ukraine? – зареаґував він цілком по-діловому. – Russian one or Polish one?

Настала моя черга збентежитись – і я лиш насилу спромігся пробурмотіти:

– Soviet one. So far.

Захід і Схід

Відтоді мені не раз доводилося про ті «дві України» писати й розказувати, дедалі глибше усвідомлюючи, наскільки місткою й проникливою і водночас пласкою й небезпечною може бути ця метафора.

Кожен, хто побував на заході і на сході краю – у Львові, скажімо, й Донецьку, – погодиться, мабуть, що це досить різні світи, різні цивілізації, починаючи від архітектури тих міст і кінчаючи способом мовлення й мислення місцевих жителів. Соціологічні дослідження в цих реґіонах підтверджують, що східняки й західняки не лише розмовляють різними мовами (російською та українською), а й голосують за цілком інші партії, ходять до інших церков (якщо взагалі – зокрема на сході – ходять), орієнтуються на цілком інші культурні моделі, цивілізаційні й геополітичні центри, сповідують інші, принципово непримиренні й непоєднувані між собою історичні міфи та наративи, бачать не тільки минуле, а й майбутнє краю цілком інакше.

Легко відтак на основі всіх цих даних піддатися спокусі спрощення й перенести свої львівські й донецькі враження відповідно на цілу західну та східну частини України. З такої екстраполяції походять численні, особливо поширені в зарубіжній пресі, міфи про «націоналістичний» захід і «проросійський» схід (зрозуміло, що росіяни «націоналістами» бути не можуть; цей стереотип упевнено перекочував із совєтської новомови у постсовєтську, а заразом і постсовєтологічну-транзитологічну: десятки поважних нібито аналітиків і досі цнотливо йменують російських націоналістів в Україні «антинаціоналістами», або й «інтернаціоналістами» – цілком у дусі програмових пропаґандистських тез ЦК КПСС). Звідси ж походять і численні пророцтва неминучого розпаду України на «схід» і «захід» та апокаліптичні видіння громадянської війни – такої собі коліївщини з неліквідованими до кінця атомними ракетами.

Суперечність між «двома Українами» справді є гострою й у багатьох принципових моментах, як видається, неподоланною. Важко, справді, якось примирити совєтську й антисовєтську концепції української історії, чи, скажімо, ідею європейської інтеґрації з ідеєю приєднання до білорусько-російського (підставово антизахідного, антиєвропейського) союзу; важко, зрештою, домагатися відродження української мови й культури і водночас толерувати їхню подальшу марґіналізацію та витіснення з повсякденного вжитку російською мовою та культурою.

Згадана суперечність, однак, треба визнати, має головно ідеологічний характер: «дві України», окреслені тут, є радше абстрактними ідеями, аніж виразними геополітичними цілостями, що реально протистоять одна одній. Легко сказати, що у Львові є одна Україна, а в Донецьку інша. Важко, ба неможливо сказати, де та «одна» Україна закінчується, а «друга» починається. Хтось вкаже на Збруч як межу між ними, хтось на Дніпро, а хтось на широку степову смугу на півдні та сході, колонізовану допіру в кінці ХVIII – в XIX століттях.

У кожній із цих спроб концептуалізації є своя рація – в тому сенсі, що чим далі на схід, тим менш помітними стають сліди «польської» України, а заразом і «української»: зникають костьоли, руїни замків, барокова архітектура, а заразом і українські церкви, школи, написи на вулицях міст, розмовна мова. Цей химерний, парадоксальний зв’язок українськості з польськістю (парадоксальний, бо історична Річ Посполита аж ніяк не була плекальницею українства на своїх східних теренах) спонукає відомого історика Ярослава Грицака до дотепного висновку про те, що українська національна свідомість краще розвинулась у тих реґіонах, котрі довше були під владою Польщі: найкраще в Галичині, незле на Волині, сяк-так у центрі (на Правобережжі), гірше на лівому березі (в колишній Гетьманщині), і зовсім кепсько на півдні і сході, у степовій зоні, яка до складу Речі Посполитої ніколи не входила. І хоча скептики стверджують, що то все-таки врядування австрійських Габсбурґів справило вирішальний вплив на формування новочасної української ідентичності в Галичині («польська» західна Білорусь, яка не була під Габсбурґами, так і не стала «білоруським П’ємонтом»), усе ж незаперечним фактом є те, що український «П’ємонт» сформувався саме в Галичині «під поляками», а не в українській Буковині «під румунами» чи, скажімо, у Закарпатті «під мадярами».

Україна «російська» чи, краще сказати, «совєтська» домінує на сході в особливо потворних формах, упроваджених «соціалістичною» індустріалізацією та урбанізацією. За статистичними даними, Донбас випереджує всі реґіони за рівнем злочинності, наркоманії, алкоголізму, за кількістю абортів, розлучень, венеричних захворювань тощо. Чим далі на захід, тим поступ совєтизації менш помітний: менше отруйних димів і промислового сміття, менше потворних споруд у стилі сталінського «репресансу», менше макабричних пам’ятників Вождеві й вулиць та площ його імені, менше, зрештою, російської мови – цього найочевиднішого і, либонь, найтривкішого наслідку й засобу совєтизації.

А проте і у Львові Україна «російська» не зникає цілком: російські книжки та газети продаються на кожному кроці за демпінґовими цінами, вульґарна російська попса верещить у кожній другій кав’ярні, бізнесова еліта, як і споріднена з нею кримінальна, розмовляє здебільшого по-російськи – традиційною мовою комсомольсько-партійно-каґебістської номенклатури, з якої виводить свою генеалогію ледь не кожен «новий українець» (а втім, і «новий росіянин», і «новий узбек», і «новий молдаванин»).

Помітити в Донецьку «українську» Україну значно складніше: її представники животіють переважно по селах, постачаючи до великих міст «ґастарбайтерів» – будівельників, сміттєвозів, двірників, – як це скрізь робить Третій світ для Першого. Дехто робить кар’єру, але зберегти україномовність усупереч російськомовній освіті, службі й відверто налаштованому проти неї міському оточенню непросто. Зацілілі «недобитки» (бандери й націоналюги), мов якась ранньохристиянська секта, спілкуються між собою по-українськи, але стараються назовні цього не показувати – аби не виглядати «щирими», себто божевільними, себто «озабоченными» («убогими», як сказав нещодавно один конституційно-демократичний публіцист вельми ліберальної київської газети).

– А все-таки дещо змінилося на краще, – стверджує один з активістів «Просвіти» в Донецьку. – Маємо вже кілька українських шкіл, усі класи заповнені... Тепер хочемо добитися для себе газети, книгарні...

– Влада допомагає?

– Ні... майже ні... Але принаймні не заважає.

Для багатьох українців це, певно, найбільший здобуток останніх десяти літ: мають нарешті державу, котра їм не забороняє віддавати дітей до українських шкіл, ані не переслідує їх за українську мову. Чудова держава – майже як та, Габсбурзька. В кожнім разі, східні українці в такій чудовій державі ніколи ще не жили. Отож хтозна, може, і їм за кілька десятиліть вдасться здійснити все те, що везучішим галичанам вдалося здійснити років сто тому?..

Ціна компромісу

Кожна абстракція неминуче спрощує складну дійсність. Метафора «двох Україн» дає загалом непогане уявлення про два полюси (географічні, ідеологічні, мовно-культурні), уособленням яких можна умовно вважати Львів і Донецьк. Один полюс є символом України української та європейської, проатлантичної, зорієнтованої на ЄС і НАТО, подібно до країн Балтії та Центрально-Східної Європи. Другий полюс символізує Україну совєтську і євразійську, націлену на «східнослов’янський союз», на розвиток шляхом лукашенківської Білорусі. Метафора добре з’ясовує суть вибору, який здійснює – і ніяк не потрапить здійснити – Україна, борсаючись ось уже десять років на фатальному цивілізаційному, культурному, геополітичному роздоріжжі. Але метафора нічого не каже про реальний простір між означеними полюсами, про те, як згадані «дві України» одна в одну проникають, як між собою взаємодіють, і що врешті з того взаємопроникнення та взаємодії може постати.

Київ як столиця, розташована в центрі краю, є справді тим місцем, де West meets East, і де прикмети «двох Україн» виявляються щонайяскравіше й найхарактерніше. Від того, як суперечності між «двома Українами» будуть розв’язані тут, великою мірою залежить їхнє розв’язання в усій країні, а відтак і її майбутнє.

Подібно до Львова, Київ заселений на три чверті етнічними українцями, а проте на вулицях тут домінує російська мова, майже як у Донецьку. «Українська» Україна тут, щоправда, помітніша: майже всі вуличні написи, вивіски маґазинів, реклами подаються по-українськи. По-українськи виступає більшість урядовців, депутатів, переважно по-українськи продукуються офіційні документи й читаються лекції у вузах, понад 80% школярів у Києві ходять до формально українських шкіл. Покійний Данило Струк, професор україністики з Торонто, полюбляв жартувати з цього приводу, що Київ, мовляв, нагадує йому якесь дивне місто під окупацією: влада тут розмовляє однією мовою, люди – іншою.

Насправді ж усе значно складніше, бо в приватному спілкуванні ані влада, як правило, не розмовляє по-українськи, ані люди не розмовляють так одностайно по-російськи, як це може видатися на київських вулицях чи в інших публічних місцях. Соціологи стверджують, що приблизно третина киян у себе вдома розмовляє по-українськи, ще третина – «обома мовами» і лише одна третина – тільки по-російськи. Натомість більшість владних еліт, походячи переважно з совєтських часів, з південно-східних реґіонів, українською мовою в побуті майже не користується: ані Кучмині, ані Кравчукові діти й онуки не є україномовними, – в «елітному» середовищі це радше правило, аніж виняток. Чому всі ці люди в такому разі заповзялися проводити іншу (хай не цілком, а все ж істотно іншу) політику, ніж їхній номенклатурний брат Лукашенко, – це один із найцікавіших постсовєтських (українських, казахських, азербайджанських і т.д.) парадоксів.

З певною часткою спрощення можна сказати, що роблять вони це приблизно з тих самих причин, із яких одна з незліченних німецьких княгинь, ставши волею випадку російською імператрицею Катериною Другою, мусила не лише навчитися тубільної мови, а й енерґійно взятися за розбудову велетенської Імперії. Аж ніяк не бувши російською «націоналісткою» в новочасному значенні того слова, вона мусила давати лад несподівано успадкованому маєткові. В подібному становищі, думається, опинилася й більшість московських намісників у «суверенних» республіках на момент розпаду СССР: мусили якось давати лад несподіваній спадщині, забезпечуючи вже в нових умовах свої інтереси та інтереси свого політичного класу. Ніхто з них не був «націоналістом», зате всі були «державниками»: спершу совєтськими, згодом – «суверенними». Але дбали про інтереси певного (номенклатурного) стану, котрий приватизував частину імперії з певним населенням, а не про інтереси того населення («народу»), котрому мали би служити в ролі найманих чиновників. Відтак і держава, котру вони заходилися «розбудовувати», постала не як держава-нація всіх громадян, а як інституційне оформлення інтересів номенклатурно-олігархічного стану, що, власне, і є правдивою українською постсовєтською «нацією».

В Україні і досі спалахують суперечки про те, чи могла (і якою мірою) 1991 року демократична опозиція перешкодити совєтській номенклатурі «приватизувати» край і запобігти наслідкам цього, які випливли вже за десять років і, схоже, довго ще випливатимуть. Радикали вважають, що демократам слід було на хвилі післяреферендумного ентузіазму «дотиснути» номенклатуру, себто добитися дострокових парламентських виборів і, відповідно, радикальних політичних, економічних, культурних змін. Помірковані опозиціонери натомість уважають, що надмірний радикалізм у тій ситуації міг недоречно перелякати владну номенклатуру, штовхнути її в бік Росії, здестабілізувати ситуацію в Україні й зробити її легкою жертвою московських провокацій.

Обидві позиції мають як слушні, так і помилкові аспекти. На користь другого погляду промовляє те, що Рух як найбільша в той час опозиційна сила не мав справді достатньої підтримки в суспільстві, щоб перебрати владу, як «Саюдіс» чи «Солідарність», і здійснити радикальні економічні та політичні реформи. Міг розраховувати максимум на 30% голосів, тобто на підтримку тієї виразно «української», антисовєтської України, яка 1 грудня 1991 року голосувала не лише за незалежність, а й за некомуністичних, неноменклатурних кандидатів у президенти. Понад 60%, як ми пам’ятаємо, підтримали Кравчука – був то, поза сумнівом, виразний знак, що для українців «російських» і «двомовних» Рух і його провідники є опозицією не так «демократичною», як «націоналістичною» (наскільки таке уявлення обґрунтоване – то інше питання). Отож компроміс і тактичний союз демократів із «державницькою» номенклатурою був у тій ситуації неминучим і необхідним для здобуття й утримання незалежності.

З іншого боку, однак, правдою є й те, що опозиція після здобуття незалежності повелася вкрай інфантильно, не домігшись, та навіть не зробивши спроб домогтися перетворення згаданого ситуаційного союзу з номенклатурою на чітку, формалізовану коаліцію – що істотно стимулювало б становлення реальної багатопартійної системи. Неспокутний гріх українських націонал-демократів полягає не в тому, що дозволили номенклатурі «приватизувати» владу і власність (як слабші партнери в коаліції мусили з цим погодитися: банки й заводи, трубопроводи й пароплавства – номенклатурі, гімн і фана, освіта й культура – рухівцям). Справжній гріх їхній – що дозволили номенклатурі «приватизувати» власну ідеологію, власний «імідж»: ось уже десять років олігархічні клани правлять країною мовби з-за спин демократів і від їхнього імені – від імені демократії, ринкових реформ, національного відродження і т.д., – безнадійно всі ці ідеї компрометуючи. Як каже мій брат, видаючи себе часом за прихильника крайньо правих партій: «Біда твоїх демократів не в тому, що продалися, а що продалися так дешево і бездарно».

Найгірше, що правляча олігархія досить швидко відчула вразливе місце своїх непевних союзників – їхній панічний, майже параноїдальний страх перед Росією, перед можливою «здачею» України назад під московське владарювання. І, зрозуміло, навчилася чудово їх цією загрозою шантажувати. «Турбота про незалежність» стала таким чином для багатьох «демократів» виправданням власної хронічної безхребетності, продажності і щонайганебнішої колаборації з режимом. Можна, звісно, доводити, що і в Росії, і в Україні справді є сили, яким та незалежність муляє; а є й просто політичні циніки та хитруни, котрі не проти поспекулювати на ностальгійних настроях підстаркуватих совєтофілів. Проте щиро вважати, ніби подібні настрої популярні серед українських номенклатурно-олігархічних еліт, можуть особи лише вкрай інфантильні, котрих, думається, навіть серед рухівських політиків небагато. Хто б це, приватизувавши «суверенну» республіку з усіма трубами, банками й амбасадами, прагнув віддати її не своїм дітям та онукам, а московському суверенові, котрий також має, між іншим, дітей та онуків, а не лише прекрасні ідеї східнослов’янського братерства?

А все ж «московська загроза» залишається своєрідним магічним гаслом, що діє на психіку українських націонал-демократів наче паралітичний газ. «Не розхитувати човна!» – закликають з усіх каналів пропрезидентські гіпнотизери, і демократи погоджуються: «Авжеж, хай буде вже краще така влада, як жодної. Хай краще буде вже цей президент, як московський».

Щось подібне, пригадується, говорив свого часу один американський президент про надто вже «оборзєвшего» південноамериканського диктатора: «Авжеж, він сучий син. Але все-таки це наш сучий син».

Консолідація авторитаризму

Десь від 1993–1995 років практично на всьому постсовєтському просторі відбувається поступова консолідація авторитарних систем, які перед тим, унаслідок перестройки та розпаду СССР, істотно ослабли, точніше – інституційно та ідеологічно деґрадували. Як і за совєтських часів, місцеві й навіть Верховні Ради починають виконувати функцію радше декоративну, тимчасом як реальну владу здійснюють президентські адміністрації та підпорядковані їм державні адміністрації в областях і районах. Вони, по суті, заступили колишні парткоми – від Центрального до місцевих. Недавнє (досить сумнівне з конституційного погляду) запровадження інституту «державних секретарів» у кожному міністерстві, підпорядкованих винятково президентові, логічно довершує реґенерацію старої совєтської системи парткомівського керування. Попри позірну «позапартійність» (чи, навіть, «багатопартійність») та формальну відсутність обов’язкової ідеології, ці новочасні «парткоми», як і в совєтські часи, сповідують найголовнішу і найобов’язковішу «ідеологію» – особистої відданості начальству та безоглядної лояльності до Президента (такого собі новочасного Генерального секретаря), і фактично всі належать до однієї реальної (хоч поки що в Україні неформальної) партії – партії президента та його адміністрації.

А найголовніше – не зазнав принципових змін спосіб здійснення влади, окреслений іще в совєтські часи влучною формулою «телефонне право». Ні Росія, ні Україна, ні тим більше середньоазіатські республіки так і не стали правовими державами. Телефонний дзвінок з адміністрації президента важить тут незрівнянно більше, ніж усякі там писані правила, закони і конституції. Мельниченкові записи дають загалом непоганий матеріал для майбутніх дослідників цього феномена. В неправовій державі суди є всього лише продовженням виконавчої влади, одним із її незліченних репресивних органів – як і прокуратура, міліція, податкова і всяка інша інспекція. Під владою «телефонного права» не можуть розвиватися ані незалежні мас-медії (що ми й бачимо в Україні), ані ефективна вільноринкова економіка (що бачать зокрема й зарубіжні інвестори, не бажаючи йти в Україну, попри всілякі пропоновані їм «пільги» та «вільні економічні зони». Вони, слава Богу, знають, що реальні «пільги» тут – не ті, котрі пишуться на папері, а ті, котрі здобуваються на рівні особистих контактів у коридорах влади).

Політологи охрестили політико-економічні системи, збудовані в Україні й Росії, як blackmail state – «шантажистська держава». Суть її полягає в тому, що замість колишнього тотального ідеологічного шантажу застосовується ефективніший економічний. З одного боку, держава створює такі умови, що практично жоден її громадянин не може вижити, не порушуючи тих або тих законів чи приписів. Підприємець мусить приховувати частину податків, бо не в силі їх усіх заплатити, викладач бере дрібні хабарі від студентів, бо не може вижити із сім’єю на мізерну зарплату (як і міліціонер, що збирає «данину» з вуличних торгівців), робітник виготовляє «ліву» продукцію на заводі, що місяцями простоює і не платить йому зарплати, ну а решта пересічних громадян дружно роками не платить за газ, електрику, воду та інші комунальні послуги. Держава нібито толерує всі ці дрібні (а часом і не дуже дрібні) порушення, але – і це вже другий бік справи – лише доти, доки громадянин залишається лояльним підданим і не «рипається», себто не намагається стати власне громадянином – із незалежними думками, вчинками та висловлюваннями. Непокора карається щонайжорстокіше і – головне – цілком законно: Лазаренкові згадують його сумнівні бізнесові оборудки, які й раніше ні для кого не були таємницею (Григорій Омельченко наполегливо повідомляв про них президентові з року в рік), «Правду Украины» закривають, знайшовши якусь давню помилку в реєстрації, а злощасного суддю Замковенка, котрий уперше в житті з якогось дива не скорився телефонному праву («оборзєл»), звинувачують у численних процесуальних порушеннях, до яких у попередні роки (поки суддя був покірним) нікому не було діла.

Специфічна ефективність «шантажистської держави» проявилася повною мірою під час винятково цинічної президентської кампанії 1999 року. На жаль, безсоромна брутальність цієї кампанії не отримала належної оцінки західних спостерігачів, що своєю чергою розв’язало властям руки для ще карикатурнішого референдуму навесні наступного року, спрямованого на внесення поправок до Конституції й зміцнення авторитарної президентської влади. Тут уже була змушена втрутитися Рада Європи, засудивши сумнівну затію й відмовившись посилати своїх спостерігачів на це антиконституційне дійство. Завдяки цьому українські піддані змогли майже одностайно, як у совєтські часи, висловити свою «підтримку» пропозиціям влади. Своєрідною і загалом закономірною кульмінацією всіх цих процесів став урешті «касетний скандал», спричинений оприлюдненням розмов нібито президента з нібито його найближчим оточенням у режимі off record чи, як то кажуть, «не для преси».

Попри те, що зміст тих розмов доволі моторошний (було б смішно, коли б не було так сумно) і, на думку більшості аналітиків, та й рядових громадян, цілком автентичний, жодна впливова політична сила – ані комуністична лівиця, ані націонал-демократична правиця – не виступила рішуче з вимогою відставки президента (принаймні на час проведення слідства) й не приєдналася до нечисленних груп переважно студентської молоді, які намагалися розворушити оспале і збайдужіле до будь-якої національної ганьби суспільство.

Винятково непопулярна влада пережила касетний скандал без істотних втрат, подібно як позаторік винятково непопулярний президент зумів виграти вибори, віртуозно вибиваючи з боротьби всіх потенційних суперників, крім одного, ще відворотнішого – шефа місцевої комуністичної партії. В обох випадках «партія влади» показала, що вміє майстерно використовувати специфіку «двох Україн», рекламуючи себе в кожній із них як «менше зло» й переконуючи всіх, що кепський мир усе-таки кращий від доброї війни. Просовєтська лівиця й проєвропейська правиця можуть однаково, хоч і з різних причин, не любити Кучму та його олігархічне оточення, проте набагато сильніше за всіх обставин вони не любитимуть одне одного. І, цілком зрозуміло, за всіх обставин вони дбатимуть передусім не про зміну влади, а про те, щоб цією зміною не скористався головний ворог: в одному випадку – «рухівці», в другому «комуняки». І поки експерти спекулюють на тему «продажності» націонал-демократичних та комуністичних вождів, перекуплених начебто Банківською, життя підказує куди очевидніше пояснення їхньої «поміркованості» (хоч, зрозуміло, одне пояснення не виключає другого). Просовєтська лівиця боїться занадто гостро атакувати Кучму, щоб не штовхнути його в обійми ненависного Заходу і ще ненависніших «націоналістів». А правиця – так само боїться, що загнаний у кут Кучма остаточно віддасться ненависним «комунякам» і ще ненависнішій Москві. Маніпулювати цими двома страхами – що називається, справа техніки.

«Партія президента», схоже, опанувала цю техніку настільки блискуче, що водить нею за носа не лише простодушних комуністичних і націонал-демократичних лідерів (котрим роль «простодушних», здається, й самим до вподоби), а й набагато досвідченіших політиків у Вашинґтоні й Москві. «Шантажистська держава», попри свою загальну дисфункціональність, у певних галузях, як бачимо, функціонує доволі успішно.

Негромадянське суспільство

Між «двома Українами», як між двома географічними, політичними та культурними полюсами, лежить величезний простір, заселений людністю з доволі аморфною політичною та національною свідомістю. Найрізноманітніші соціологічні опитування показують, що «українську» Україну (і відповідні «проєвропейські» цінності) підтримує приблизно четвертина населення. Україну «совєтську» (і відповідні цінності та орієнтації) підтримує приблизно третина опитуваних. Решта, себто майже половина населення, на більшість запитань відповідає стереотипно: «не знаю», «не розумію», «мене це не цікавить», «ще не визначився». А якщо вже визначаються, то висловлюються за інтеґрацію до ЄС, але разом із Росією; за вільний ринок, але з усіма можливими «соціальними ґарантіями»; за відродження української мови й культури, але – зі збереженням подальшого панівного становища мови й культури російської, узаконеного у т.зв. «двох офіційних мовах». Дехто вбачає в цьому постсовєтську шизофренію, вияв травмованої тоталітаризмом свідомості, дехто – кумедний стрибок із домодерної доби в постмодерну.

Зрозуміло, що майбутнє України великою мірою залежить від тої третьої, «невизначеної» частини. Ані рухівцям не навернути комуністів у свою віру, ані навпаки. І ті, і другі змагаються за згадану третю частину України, монопольно контрольовану, себто маніпульовану поки що «партією влади». Саме ця третя, мовчазна, політично невидима й мовби неіснуюча частина України є головною соціальною базою панівної олігархії, й саме за неї ось уже кільканадцять років точиться своєрідна «холодна громадянська війна».

Чи можна цей «кепський мир» перетворити на «добрий», себто вийти зі стану стаґнації, не порушуючи стабільності? – ось запитання, на яке шукають відповідь різні політичні сили в Україні. Ясно, що «партія влади» цілком задоволена з наявного статусу-кво й аж ніяк не зацікавлена в його порушенні. Як ніхто інший, потребує вона «двох Україн», щоб відігравати роль облудного посередника між ними, – продаючи себе у цій ролі як на внутрішньому, так і на міжнародному ринку. Але ще більше потребує тої третьої, «невизначеної» України, – бо саме тут розташоване її основне електоральне поле, саме тут вона може сповна застосовувати свій улюблений «адміністративний ресурс», леґітимізуючи своє авторитарне правління формально демократичними «голосувальними» процедурами. Тому, власне, й старається якнайдовше утримувати тих людей у стані зневіри, апатії, здезорієнтованості, цинізму і, звісно, страху перед будь-яким суспільним конфліктом («поганий мир» справді кращий за «добру війну»). І саме тому всі прорежимні чи, як їх іще називають, «пропрезидентські» мас-медії денно й нощно прищеплюють людям моральний релятивізм, конформізм і цинічно-гедоністичне ставлення до повсякдення.

«Влада погана» – проти цієї тези важко щось заперечити, жоден режимний пропаґандист не береться за цю безнадійну справу, за винятком хіба що найвайлуватіших, найнездарніших – із якого-небудь УТ-1, де й далі в незабутньому совєтському стилі намагаються біле називати чорним і навпаки. Але ефективність такої пропаґанди мізерна, бо скрізь, де є хоч якийсь вибір (а він є скрізь, крім віддалених сіл), глядач вибирає інші телеканали – як не свої, то російські. Олігархічні мас-медії витонченіші. Не намагаються видати чорне за біле, просто вдають, що немає насправді ні чорного, ані білого, є лише різні відтінки сірого кольору.

«Я, звісно, не ангел», пояснює президент свою макабричну схильність до зеківського жарґону, зафіксованого на сумнозвісних касетах. «А хто з нас ангел?» – підхоплюють його тезу вірнопіддані мас-медії. «Навіть коли щось подібне, як на тих касетах, сказав, то як може піти у відставку? Хто його замінить? Той страшний комуняка? Чи той зациклений націоналюга? Хочете, щоб була громадянська війна?..»

Звісно, ніхто не хоче. Краще й справді не розхитувати човна, у якому ми всі пливемо – хай навіть на різних палубах, у різних напрямках. Хтозна, чи наступний президент не буде ще гіршим. Із цим іще якось можна жити.

Володимир Полохало, шеф-редактор київського квартальника «Політична думка», влучно означує це суспільство як «не-громадянське». Теоретично воно може перебувати у стані «стабільної стаґнації» (чи, коли хочете, «стаґнаційної стабільності») як завгодно довго – подібно до численних «негромадянських суспільств» Третього світу. Єдина реальна партія у таких суспільствах – це «партія влади», часом формально означена (як у Росії), часом (як в Україні) ні. Всі інші партії виконують головно декоративні функції, як, зрештою, декоративними є й інші квазідемократичні інституції та процедури. Жодна з таких держав не є правовою, себто у кожній із них панівні режими дотримуються «демократичних» правил гри лише тією мірою, якою ці правила не несуть загрози їхньому пануванню.

З батогами і пряниками

В Україні існують, однак, три чинники, що уможливлюють обережний оптимізм. Жоден із них окремо не ґарантує успіху, проте завдяки їх сукупності шанси подолати «стабільну стаґнацію» перед українцями відкриваються дещо кращі, ніж, скажімо, перед їхніми африканськими побратимами.

По-перше, соціальний потенціал країни залишається досить значним. Відносно високі показники освіченості роблять суспільство відкритим до інформації, попри всі зусилля влади цю інформацію обмежити чи спотворити. За десять літ незалежності вдалося істотно здекомунізувати, а почасти й здесовєтизувати систему освіти. Поступово змінюється спосіб життя й мислення багатьох, особливо молодих, людей. Економічні реформи, хоч які половинчасті й непослідовні, все ж відкрили певні можливості для економічної самодіяльності громадян, а відтак і для певного, ще слабкого й пригнобленого «шантажистською» державою, економічного та політичного плюралізму. Попри систематичне й цілеспрямоване руйнування авторитарним режимом структур новонародженого громадянського суспільства (зокрема – незалежних мас-медій), вони все ж розвиваються у великих містах, особливо в столиці, поширюючись також, хоч і з великими труднощами, на периферію.

По-друге, олігархічна «партія влади», на відміну від панівної колись комуністичної номенклатури, не є монолітною. Складається з різних кланів, інтереси яких не лише відрізняються, а й нерідко суперечать одні одним. Поряд із традиційною «паразитичною» олігархією, що зробила свої мільйони на розкраданні російських нафти та газу, махінаціях із банківськими кредитами та імпортно-експортними ліцензіями та пільгами, вибивається в силу молодша група, яка намагається щось виробляти, а отже й інвестувати у власній країні, попри вкрай несприятливі для цього умови. Помітно зменшився відплив капіталу з України до офшорних зон, чому вочевидь сприяла не лише економічна політика Віктора Ющенка та Юлії Тимошенко, а й жорсткіша політика західних урядів щодо постсовєтських «бізнесменів», схильних відмивати свої брудні мільйони у західних банках. Низка арештів і судових процесів супроти них у США, Німеччині, Швейцарії та інших країнах, а також вимогливіша візова політика відчутно охолодили «підприємницький» запал багатьох «новых русских» (яких в Україні чомусь – вочевидь, із поваги до географії – дехто намагається називати «новими українцями»). За недавнім визнанням одного з найуспішніших українських «бізнесменів», а заразом і одного з керівників так званої Соціал-демократичної партії України (об’єднаної), віце-спікера парламенту Віктора Медведчука, останнім часом його прибутки істотно зменшилися, внаслідок чого він став торік усього лише гривневим мільйонером, тимчасом як за підсумками попередніх років він був мільйонером доларовим. Що спричинило таке різке зменшення зисків – горопашний мільйонер, на жаль, не пояснив, як і не пояснив переконливо, чому саме він, його партія і підконтрольні їй засоби масової інформації були найзавзятішими противниками уряду Віктора Ющенка та Юлії Тимошенко – єдиного більш-менш ефективного уряду за десять років української незалежності.

І по-третє, Україна, подобається це комусь чи ні, розташована в Європі, занадто близько від кордонів заможних країн Першого світу. А це означає, що махнути на неї рукою, як на більшість країн Африки, європейцям навряд чи вдасться. Раніше чи пізніше їм доведеться виробити щодо неї гнучку й послідовну політику – подібно як США щодо Мексики чи тим-таки західним європейцям щодо Туреччини та країн Маґрибу. У випадку Юґославії така політика, хоч і не досить продумана та явно запізнена, все ж дала певні позитивні наслідки. Не йдеться тут про те, що Захід мусить помагати Україні лише тому, що вона важлива геополітично. Як не йдеться й про те, що помагати їй узагалі не треба, хай пливе собі у свою совковість, до російської сфери впливу.

Захід, здається, переоцінює готовність українських еліт віддатися Москві, як і здатність самої Москви опанувати такий великий і різнорідний край, як Україна. А з іншого боку, Захід явно недооцінює зацікавленість тих-таки українських (та й російських) еліт у нормальних контактах із Заходом, себто в можливості вільно тримати свої гроші в західних банках, відпочивати на престижних західних курортах, посилати своїх дітей на навчання до найславетніших західних університетів. Як-не-як, зовсім не для того вся ця еліта здійснювала перестройку, демонтувала імперію й зрікалася комуністичних ідей, щоб і далі сидіти в ізольованій від світу країні, у своїй позолоченій номенклатурній клітці.

Практично це означає, що Захід, по-перше, не повинен піддаватися примітивному шантажеві Києва, котрий погрожує «зближенням із Москвою» щоразу, як мова заходить про права людини, незалежні мас-медії, вільні вибори, судову реформу. А по-друге, Захід може й мусить ефективніше боротися з відмиванням брудних грошей постсовєтськими «бізнесменами» через західні банки, застосовуючи зокрема жорсткішу візову політику щодо численних політиків і підприємців, підозрюваних у корупції. Доти, доки шенґенські візи є проблемою для науковців, що виїжджають на конференції, чи журналістів, що висвітлюють міжнародні події, але не для десятків постсовєтських ґанґстерів, що вільно собі мандрують по цілій Європі, всілякі розмови про допомогу постсовєтським країнам звучать, м’яко кажучи, нещиро.

Україна, безумовно, потребує підтримки, але спершу слід чітко собі усвідомити, котрій зі згаданих «двох Україн» така підтримка може бути справді корисною. Новонародженому, слабкому, причавленому політичним гнітом та економічною несвободою громадянському суспільству? Чи – корумпованій, дисфункціональній державі, котра під облудною вивіскою вільноринкової демократії намагається зберегти стару совєтську систему авторитарного типу? В цьому, власне, і полягає вибір – між Україною європейською і євразійською, демократичною й авторитарною, майбутньою і минулою.

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі