Двадцять дві України

Квітень 2002
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
112 переглядів

Занепад на Заході платних телевізійних приватних каналів, де глядач сам міг вибирати собі програму, привів до появи нової теорії щодо природи сучасного технічного прогресу: кожній технологічній забавці притаманний свій характер, котрий навряд чи можна змінити. Пам’ятаєте ідею стереоскопічних фільмів, коли глядачі мусили вдягати паперові окуляри з синіми та червоними фільтрами, щоб бачити на екрані об’ємні зображення? Тепер, скількись там десятків років по появі стереоскопічних кінотеатрів, стало зрозуміло, що середній статистичний кіноглядач віддає перевагу простому двовимірному зображенню. Кіно легко прийняло звук, потім колір – але відкинуло ідею об’ємности. Бо вся ідея – і привабливість – кіна полягає в сидінні у темному кінотеатрі, поруч із близькою тобі людиною, і у співпереживанні з нею того, що робиться на білому плоскому екрані. Це є той мінімум, котрий відкидає всякі надмірності, особливо коли вони пов’язані з певними незручностями (як цілуватися з коханою, коли у вас обох на носі паперові окуляри?).

Ідея – і привабливість – телебачення полягає в тому, що воно є абсолютно пасивним видом відпочинку. Воно вимагає мінімум зусиль. Його формула – «м’яке крісло, капці та пиво». Ідея, що треба підняти телефонну трубку, кудись подзвонити і щось замовити, йому притаманно чужа. Не телеглядач має забавлятися – глядача мають забавляти. Телевізор став чимось на зразок замінника каміна чи кухонного столу, навколо якого, може, єдиний раз протягом дня, збирається вся сім’я, беручи ширше – більшість народонаселення країни. Телебачення формує ці уяв(ле)ні спільноти, котрі ми називаємо націями і котрі дивляться одні й ті самі передачі в один і той самий час. І спромога наступного дня обговорити з сусідою чи співробітником побачені вчора ввечері футбольний матч, політичну дискусію чи мильну оперу є ознакою, за якою він/вона впізнають «свого»/«свою», достойного/-ої спільно скурених цигарок, випитої кави та спільного майбутнього.

Україна під цим кутом зору – дивна телевізійна нація. Декілька місяців їй день у день показували одну й ту саму програму про те, що нема в Україні кращої партії, аніж «За єдину Україну», і гірших ворогів української стабільности й української демократії, як Юлія Тимошенко та Віктор Ющенко. А більшість українських глядачів узяла та й проголосувала за ті партії та блоки, такі страшні, що їх навіть до телеекрана не допускали. Чи то крісло не було досить м’яким, чи на пиво грошей не вистачало – але українці не захотіли відповідати тому образові народонаселення, котрий йому нав’язувало національне телебачення.

Невдачу з телевізійним маніпулюванням можна назвати найбільшим сюрпризом останніх парламентських виборів в Україні. А в ширшому контексті – у колишньому совєтському просторі (крім Балтії), де останнім часом усі народні волевиявлення – референдуми, президентські та парламентські вибори – стають предметом боротьби радше виборчих технологій, аніж політичних програм і лідерів. Народ України не повірив ані владі, ані контрольованим нею засобам масової інформації, – і це, як пишуть деякі українські та зарубіжні газети, можна вважати головним результатом виборів.

Вперед у минуле?

Якщо я колись писатиму найновішу історію України, то завершу описом виборів 2002 року розповідь про перші десять років постсовєтської трансформації. Голосування 31 березня у свій спосіб закрило певний період у найновішій українській історії, засвідчивши своїм результатом декілька виразних і стабільних тенденцій, що оприявнилися за дванадцять років умовної демократії і такої-сякої незалежности.

Перш за все, після того, як комуністи вперше не виграли виборів, їхні шанси коли-небудь прийти до влади виглядають суто теоретичними. Те, що в новому парламенті проти попереднього частка комуністичної фракції зменшилася з 25% до 15%, – не просто коливання виборчих уподобань, а певна тенденція постсовєтської трансформації України: повільне, але неухильне усування комуністів від влади...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі