Два Ярослави

Травень 2011
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
2363 переглядів

Писати спогади легко, коли вони яскраві. Так було з моїм першим враженням від Ярослава Дашкевича. Це сталося восени 1979 року, у Львівській Науковій Бібліотеці ім. Василя Стефаника.

Йшов мій третій рік навчання на історичному факультеті. З мого власного досвіду та зі спостережень за своїми студентами знаю, що третій рік часто є вирішальним. На першому році студенти ще повні радості, що їм вдалося вступити (той факт, що це часто є радше  заслугою їхніх батьків, які заплатили за вступ чималі гроші, цю радість не притуплює, – кожна молода людина вірить у свою винятковість). На другому році приходить протверезіння: виявляється, що виш, у який вступив, не є аж такий добрий, і що твої викладачі, за одним-двома винятками, є посередностями. І через те та через інші причини твоє майбутнє не буде таким яскравим, як ти собі його уявляв. Звідси два виходи – або студент впадає у депресію, або ж бере себе в руки і починає займатися самонаукою.

Моя студентська траєкторія розвивалася з першого сценарію до другого. Від початку другого курсу я, як інші мої колеги, почав пити, і то так, що дехто почав дивитися на мене як на молодого алкоголіка. П’ючи, однак, я не переставав вчитися, – і з третього року, кинувши пиятику, пропадав у бібліотеці ім. Василя Стефаника. Благо, що бібліотека була дійсно доброю, і що з третього року ми, студенти університету, мали право нею користуватися.

І тут одного осіннього післяобіду, стоячи в черзі до бібліотечного гардеробу, я побачив ставного мужчину в довгому светрі і з довгим волоссям. Він так разюче відрізнявся від усіх інших, що його тяжко було не помітити. Довге волосся не толерувалося на державній роботі, – а іншої роботи, крім державної, тоді практично не існувало. А крім того, його горда постава й такий самий погляд говорили, що перед тобою – вільна людина, тип, який за означенням у СРСР не міг існувати. Я не знав тоді, що це Ярослав Дашкевич. А навіть якби знав, то це мало би мені що сказало: я не мав уяви тоді, хто такі Роман Дашкевич та Олена Степанівна, та й про визвольні змагання 1917–1919 знав дуже мало (це окрема тема, як мало знали про свою історію тодішні студенти історичних факультетів: згідно з навчальним планом вони  повинні були дізнатися набагато більше про історію країн Африки чи Азії, ніж про минуле свого краю і своєї країни).

З Ярославом Ісаєвичем ситуація була якраз навпаки: я знав про нього, заким його вперше побачив. Але знання про нього тоді у мене були пов’язані не з історією, а з тими ж студентськими пиятиками. Як правило, ті, хто пили, чинили це не заради алкоголю й алкогольного сп’яніння.

Пилося заради чогось іншого – заради того, чого бракувало в щоденному житті: побратимства, веселих пригод, просто, почуття свободи. Алкоголь розв’язував язики та послаблював гальма, тому в кінці пиятик нерідко говорилося на політичні теми. Студентські пиятики мали свій ритуал і свої легенди, що переходили від одного покоління студентів до іншого. Ісаєвич був героєм одної з них: розказували, що він умів пити і не п’яніти. Коли він був студентом, говорила легенда, він увесь час проводив із книжкою. Це викликало роздратування його колег, і в помсту чи ради потіхи вони хотіли його споїти. Ісаєвича закликали на студентську вечірку і змушували пити на рівні з усіма, слідкуючи, щоб він не пропустив жодної чарки. Насамкінець,  коли всі вже повпивалися і поснули, він спокійно встав зі столу, немов нічого не сталося, і пішов дочитувати свою книжку. Серед студентів того, хто протримався до останнього на пиятиці, вважали героєм – то була ознака найвищої майстерності. Пізніше, коли я вже знав Ісаєвича особисто, я розповів йому цю історію, і він підтвердив її правдивість. У нього булла якась рідкісна фізіологічна аномалія: його організм не розщеплював молекули спирту. Тому він міг пити алкоголь, як воду, не п’яніючи. Про що, признавався він, іноді навіть шкодував: він був цікавий до всього, і йому би хотілося хоч раз спробувати те, що відчували інші. У кожному разі, на межі 1970-х і 1980-х я знав уже щось про Дашкевича та Ісаєвича – але жодного з них поки що ніяк не пов’язував із історією. На факультеті старанно стежили за тим, щоб ми не потрапили під шкідливі впливи, чи, як тоді казали, «не цікавилися тим, чим не слід». Можна було пити скільки завгодно, це не вважалося злочином. Однак будь- ке «ідеологічне відхилення» каралося нещадно. Пам’ятаю, як одного студента виключили з університету лише за те, що в гуртожитку, у шухляді його тумбочки, знайшли аудіокасету з колядами. Я вчився на історичному факультеті Львівського університету в 1977–82 роках – кілька років по тому, як там, на хвилі репресій початку 1970-х років, на історичному факультеті «розкрили» групу націоналістів серед студентів. Розказували, що пізніше тодішній декан на засіданні парткому вийшов навіть із пропозицією запровадити спеціальну квоту для галичан серед вступників, бо власне галичани є головним розсадником націоналізму. Звичайно, навіть за такого гострого контролю якісь краплі забороненої інформації таки до нас просочувалися. До закінчення університету мені вдалося прочитати (у фотокопіях) «Ілюстровану історію України» Грушевського та заборонену для ширшого вжитку «Таємну дипломатію XVІІІ століття» Карла Маркса.

Ми, однак, майже нічого не знали з історії України ХХ століття та історії українського Львова – тих декількох інтелігентних родин, що пережили війну і сталінські репресії. Ці родини були для мене, вихідця із села, закритими, як за Китайською стіною. Стіни між ними і нами зводили з обох боків: ми не могли контактувати з ними через загрозу звільнення, вони ж не пускали нас до себе через побоювання провокацій і доносів.

Влітку 1981 року мені, однак, пощастило. Мій студентський приятель й однокурсник Ігор Коваль записав мене в археологічну експедицію до села Крилоса, колишнього княжого Галича. Мені пощастило двічі: там я познайомився вперше з Оленкою Джеджорою, моєю майбутньою дружиною, та Вітольдом Вітольдовичем Ауліхом, керівником експедиції. Ауліх був одним із небагатьох поляків, яких не виселили зі Львова у 1944 році. Його пощадили, бо він був одружений із українкою, відомим філологом Уляною Ярославівною Єдлінською. Уляна Ярославівна, своєю чергою, була близькою приятелькою внучки Івана Франка Зеновії, котра «проходила» по справі українських націоналістів 1972–1973 років. Єдлінську тоді не арештували, але звільнили з роботи і наклали заборону на наукові публікації. Ауліх був солідарний із дружиною й українською справою. Вечорами, після роботи, він оповідав мені багато з того, що мені не «слід було знати»: він симпатизував мені як жовторотому дітваку з непомірними амбіціями. Крім того, він ставився до Оленки, як до рідної дитини, а наш роман розвивався так бурхливо, що його годі було приховати.

Власне від Ауліха я дізнався, що батько Ярослава Ісаєвича був у уряді УНР, і що в 1972–73 роках самого Ярослава звільнили із Львівського університетуразом із іншими «українськими націоналістами ». А за декілька днів до захисту Ісаєвичевої докторської дисертації в львівській газеті з’явився донос у вигляді статті про його батька, і це автоматично означало зняття його дисертації з захисту. Ба більше: донос виходив із середовища тих  викладачів, які вчили мене в університеті. Декотрі з них мені уявлялися цілком милими й інтелігентими людьми, і мені тяжко було повірити, що вони були спроможні на щось таке. Але вже тоді я зрозумів, яке значення мали внутрішні мовно-етнічні поділи – у ці часи вони дорівнювали поділам політичним. Бути україномовним інтелігентом навіть у Львові, чи особливо у Львові, було ознакою політичної неблагонадійності. Як правило, таких людей на високі посади не просували і не приймали. А в науковому світі найбільше їх було на нижче оплачуваних посадах і в тих інституціях, які не мали прямого стосунку до навчання: у бібліотеках, архівах та академічних інститутах. Восени 1982 року, після закінчення Львівського університету, я потрапив в аспірантуру одного з таких інститутів – Інституту суспільних наук. Сталося це знову ж таки завдяки Вітольду Вітольдовичу Ауліху. Оскільки в ті часи нічого не робилося без зв’язків, він пішов до Олега Антоновича Купчинського, а той, своєю чергою, – до заступника директора Феодосія Івановича Стеблія, щоб переконати взяти мене в інститутську аспірантуру. Завдяки їм трьом я таки потрапив до Інституту – про що міг тільки мріяти. Моя Оленка тоді працювала лаборанткою в інститутському відділі археології, і через неї я знав багато місцевих історій. Декотрі з них були про Ісаєвича, який після звільнення з університету працював тут. Про нього говорили як про невизнаного генія.

Одна з тих історій оповідала, що він вміє писати двома руками, і доки обідає в їдальні, то одною рукою їсть, а другою дописує статтю. Самого ж Ісаєвича я побачив вперше у тому ж Інституті у листопаді 1982 року. Він працював тоді у відділі історії України, до якого я вступив. Поки відділ не розформували через два чи три роки, я мав нагоду бачити його дуже часто. Якраз тоді відділ працював над виданням історичних праць Франка, й Ісаєвич перекладав його польськомовні праці. Як аспіранта мене взяли відпрацьовувати на цьому проекті, і найперша моя робота полягала у підрахунку кількості знаків для перекладу. Пам’ятаю, що я дуже старався зробити добре враження, а тому рахував з точністю до одного знака – і за це мене Ісаєвич похвалив. Ще за якийсь час по тому він подарував мені підручник з палеографії, і цю книжку я досі маю у своїй бібліотеці.

Проте, мені не вдалося притягнути до себе його уваги. По-перше, він мав своїх аспірантів, які під його проводом займалися середньовічним і новочасним періодом, я ж під керівництвом Степана Михайловича Трусевича писав роботу про значно пізніші часи – бориславських робітників кінця ХІХ століття (коли брали в аспірантуру, ти писав не те, що хотів, а що тобі казали). По-друге, маю враження, що навіть власні аспіранти Ісаєвича не надто цікавили. Він кидав їх у науку, як щенят у воду: випливуть, то попливуть, а як потонуть – то вже їхня проблема.

Сторінки3

Про автора
Категорiї: 

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.