Думи як перформанс

Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
22
453 переглядів

Про українські думи з погляду перформансу або в компаративному контексті ритуалу і театру написано мало. Переважну частину досліджень здійснювали фольклористи, які зосереджувалися на вивченні наративів, на їх інтерпретаціях, історичному та соціяльно-політичному значенні, а також на питаннях жанру. Звичайно, певну увагу приділяли музичним аспектам дум, їхній композиції, способам і методам гри на різних інструментах та манері співу. Виконавців, кобзарів та лірників, їхні майстерність, соціяльне й особисте середовище тощо переважно обговорювали поза рамками перформансу. Крім того, бракувало антропологічного підходу, який міг би вивести за рамки буквальної літературної інтерпретації, розкрити ритуальну сутність дум і за допомогою символічного аналізу наративу спробувати зрозуміти їхню універсальну структуру.

Цей есей розглядає думи з погляду перформансу, який обов’язково залучає їхній функціональний рівень, аби побачити їх невідривно від виконавців та їхньої успішности, яка, зрештою, є здатністю впливати на авдиторію. Водночас кобзарів і лірників слід помістити в ширшу европейську традицію менестрелів та в її вкоріненість у ритуальному виконавстві. Використання ритуалу для утвердження цінностей та сенсів культури, пошук глибших емоційних переживань людського досвіду та, як наслідок, глибинний зв’язок із авдиторією також передбачають структурні паралелі з деякими особливостями постмодерністського експериментального театру. Ці аспекти також розглянуто в цій статті.

***

Від 1860-х до кінця 1920-х років епічні пісні, або думи, були лише невеликою частиною виконавського репертуару кобзарів та лірників. Неепічним складникам цього репертуару, попри їхню очевидність, перші збирачі та дослідники приділяли мало уваги, зазвичай їх уважали за менш важливі. Із політичних та ідеологічних причин вони зосереджували увагу на думах, і цю тенденцію продовжували совєтські дослідники. Спочатку дослідники розглядали думи як дзеркало героїчного козацького минулого, а для совєтських науковців вони були прикладом класової боротьби. Загалом для збирачів фольклору XIX — початку XX століття кобзарі та лірники давали ідеальну можливість для створення культурної реальности на основі ідеалізації, де центральне місце посідали домисли. Кобзарів уважали за людей високого, «шляхетного» походження, тобто за нащадків козаків або козаків, осліплених у битві. Їхня роль носіїв козацької традиції в буквальному значенні стала кліше при формуванні української національної ідентичности. Ідея шляхетного козацького походження кобзарів, яку популяризував, зокрема, Пантелеймон Куліш (1819–1897), час від часу зазнавала випробувань. Коли Куліш особисто зустрівся з кобзарем Архипом Никоненком із села Оржиця на Полтавщині, той, хоч і був дуже талановитий, зовсім не нагадував нащадка козаків: він був бідним сліпим волоцюгою, який забезпечував себе та свою родину жебракуванням, виконанням творів і плетінням мотузок.

Іще більше занепокоєння збирачів і дослідників викликало те, що чимало записаних дум містили історично неточні дані, суперечливі твердження та хибні висновки, які було важко узгодити. Зазвичай це інтерпретували як свідчення того, що співці неправильно запам’ятовували інформацію. Щоб підтримати концепцію (насправді ідеалізовану) дум як джерела усної історії козацького часу наративи перероблялися, переписувалися і зазнавали різних виправлень та пізніших змін, що їх спільно здійснювали дослідники та співці. На щастя, неепічний репертуар жебрацьких, релігійних і жартівливих пісень «залишили у спокої», оскільки, імовірно, він не мав історичної чи політичної ваги. У ті часи також мало цікавилися фактичним походженням кобзарів і лірників. Справжній інтерес до цього виникне лише через декілька років. Сьогодні існує значна кількість опублікованих і неопублікованих матеріялів, які описують їхній географічний розподіл, соціяльний та економічний стани, навчання, членство в цехах, типи репертуару і стилі співу.

Хоча кобзарі та лірники використовували різні інструменти (тобто кобзу та ліру), вони не надто відрізнялися одні від одних, мали схожий репертуар та ознаки. Для обох груп була характерна сліпота, яка фактично була умовою членства в цеху, і обидві проходили подібне навчання. Утім, збирачі дум та інтеліґенція виявляли більше зацікавлення до кобзарів та їхнього інструмента кобзи (пізніше її замінила бандура), аніж до лірників та ліри. У цьому випадку вирішальну роль, можливо, відігравав вибір самого інструмента. Колісна ліра переважно асоціювалася із селянами та жебрацтвом. Кобза — із козаками.

Кобзарі та лірники мали небагато можливостей заробити на життя, оскільки були сліпі й походили із селян. Деяких іще дітьми відправляли вивчати спів та виконавство, інші вчилися пізніше — залежно від того, коли осліпли. Учнівство тривало від двох до п’яти років, а для дівчат набагато менше — інколи від декількох місяців до року. Насправді існує дуже мало інформації про співчинь. Невідомо, чи вони використовували інструменти, чи лише співали та декламували. Порфирій Мартинόвич записав двох співчинь та описав їхній репертуар. Інший збирач, Борис Луговський, також зібрав цікаві дані про сімох виконавиць у західній частині Чернігівщини.

Щоб здобути потрібні навички та ввійти у братство кобзарів або лірників, кандидат мав пройти навчання в майстра (панотця), який був старшим чоловіком і належав до братства. Навчання учня залежало від майстра: зазвичай воно починалося з вивчення простих жебрацьких пісень (жебранок) і поступово переходило до релігійних (псальмів). Водночас учні вчилися грати на інструменті. Епічні пісні, або думи (їх також називають козацькими піснями або притчами), вивчали на подальших етапах. Завершення навчання знаменував ретельно продуманий ритуал ініціяції. На першому етапі (одклінщина), прощальному ритуальному бенкеті, новачок мав пройти ритуальний «іспит» його здібностей, який передбачав складання молитов і піднесення їх у встановленому ієрархічному порядку членам братства. Натомість він мав отримати їхнє благословення і схвалення. Останній етап ініціяції, визвілок, відбувався за декілька місяців потому. Обидва ритуали призначалися на дні релігійних свят, наприклад, на Різдво чи в дні різних святих. Після церемонії остаточного посвячення учень отримував від свого майстра торбу для жебракування, інструмент та одяг і вступав до братства. Після прийняття правил і положень членства кожному виконавцеві визначали певну територію.

Після навчання кобзарі та лірники зазвичай розширювали свій репертуар, переймаючи його один від одного під час виправ на релігійні свята і ярмарків. Новий матеріял вони вибирали відповідно до своїх потреб і смаків, інтерпретуючи його на власний манер. Деякі з тих, хто належав до «нової школи» співців, залучали до свого репертуару матеріяли, взяті з письмових джерел. Деякі з кобзарів і лірників були одружені, мали сім’ї, володіли будинками й невеликими ділянками землі, що їх обробляли їхні дружини та діти. Інші жили з родичами або самі. Їхній репертуар був різноманітний і залежав від співця та реґіону. Загалом він містив безліч категорій або жанрів: епічні пісні (думи), релігійні пісні (псальми), жебрацькі, жартівливі та сатиричні пісні, а також пісні, написані для особливих випадків, наприклад, весілля чи похорону. Основна частина репертуару складалася з релігійних (псальмів) і жебрацьких пісень, тоді як епічні пісні (думи) становили лише невелику частину. Іншу категорію, нечасто описувану в літературі, становили розкази про повсякденні події, які декламували чи співали нерідко в поєднанні з частинами деяких дум. Новий репертуар, що його записав Володимир Харків у 1920-х роках, містив дуети: кобзарі співали різні жартівливі пісні або навіть романси зі своїми сліпими дружинами чи з колеґами-кобзарями.

Жебрацькі пісні, такі як жебранка, просьба та запрос, були різні за складністю та призначенням. У жебранках, які були простими проханнями про подаяння, співець підкреслював своє нещастя, сліпоту і нездатність заробити на життя, що змусило його просити милостиню. Після цього йшло вибачення за його стан. Очевидно, що він прагнув викликати жалість, співчуття авдиторії і випросити милостиню. Співана чи декламована жебранка асоціювалася з пересічними жебраками та учнями, що не завершили навчання і мали дозвіл жебракувати тільки у своїх селах. Інший різновид жебрацьких пісень, просьба, був трохи складніший і містив прохання про щедріші пожертви. У ній співець просив пожертву — гроші, харчі або одяг, — підкреслюючи скромність свого прохання, що він насправді не просить багато і що це те, що будь-хто може собі дозволити. Натомість він обіцяв молитися за живих і померлих родичів благодійника. Щоб його благання було ефективнішим, він також пояснював, що щедрість є доброю інвестицією і її буде винагороджено якщо не в цьому житті, то обов’язково в наступному.

Співання запросу зазвичай відбувалося в будинку, що його вибирав кобзар або лірник. Він робив конкретний запит, наприклад, просив шматок полотна і розраховував його отримати. Як і в просьбі, співець обіцяв молитися за родину жертводавця, а потім виголошував коротку проповідь про тлінність життя і малозначущість земних речей, яких не можна взяти із собою в могилу. Він також зображав перспективу спокутування через великодушність. Сама розповідь звертала увагу на важливість отримання шматка тканини, «щоб покрити тіло». Кобзар Гащенко, як видно у записі Володимира Харкова, описує це дуже поетично:

Прикрийте мамочко,

Грішне тіло на землі,

Як сам Господь прикриває,

Дерево — листом-корою,

Землю — травою,

Рибу — лускою,

Птицю — перами,

А небо — облоками,

А грішного чоловіка одіяніями Христовими.

Сторінки3

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії! (1)

Зображення користувача Олександр Тарасов.
Олександр Тарасов 21 жовтня 2017 року, 15:01

Про яких дівчаток кобзарок іде річ? В традиційному кобзарському мистецтві дівчатам було заборонено грати на кобзі і співати "чоловічі" пісні. (Про що розповідає кобзар Холодний з тих же записів Мартиновича) Що стосується бандури, то тут ми немаємо чіткого розділення бандури з кобзою, коли ми кажемо про 19 ст. Особливість бандури була в тому, що граючий не повинен був затискати струни на грифі інструменту під час гри. Дослідники досіть спиречаються о том, що таке кобза, є лише один приклад це інструмент Вересая. А ось максимович зветь сліпих музикантів бандуристами. Слово кобза та кобзар було популярізоване Шевченко і скоріш за все так звали бандуристів на Черкасах. Іноді навіть кобзаря могли назвати лірником прості люди. Ліра існувала паралейно з кобзою. Найважкіші було навчитися грати на кобзі, найлегше на лірі. Тому ліра почала витісняти кобзу у 19 ст. Сучасна багатострунова бандура це модерний витвір, щоб бандура могла грати "класичні", "возвишанні" твори, а ось Хоткевич якраз популярізовував народну бандуру і модернізовану народну гру (яка була непосильна для багатьох музикантів, тому що потрібно було грати пальцами двух рук одночасно). Зараз в Україні доминує примитивний Київський стиль гри на бандурі, де задіяна лише одна рука. У всьому іншому випадку автор біль менш без серйозних помилок описує кобзарів. Тільки треба зазначити, що кобзарі вели нормальне господарське життя у багатьох були жінки, діти та своє господарство, на котрому працювали родичі.

Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі