Дух у бетоні

Квітень 2006
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
3
52 переглядів

Було це так: урешті-решт, після майже двохсот кілометрів пробирання крізь скупчення величезних вантажівок, фурґонів і лімузинів на, певно, найгіршому в Европі головному шосе Варшава–Конін (що все-таки, завжди повторюю, є невралгічним відрізком світової маґістралі Лісабон–Владивосток) – надто вузькому, погано доглянутому, недбало зремонтованому, повному латок, горбів і вибоїн, і за пів століття його не змогли довести до пристойного стану, хоча автомобільний рух відтоді пожвавішав у декілька разів, – отож по кількох годинах напруженої уваги, нервової шарпанини та справдешнього страху ми врешті виїхали на нещодавно здану в експлуатацію автостраду, яку, на мою втіху, назвали Великопольською. Кожен, кого доля змушує їхати варшавським шосе й кількома іншими головними, однак подібними, артеріями в Польщі, знає, якою є психічна ціна такої ескапади, позаяк вона завжди відбувається на межі радше великої, ніж малої, катастрофи. Тут недосить відомого принципу обмеженої довіри – тут не маєш ані хвильки, щоби кліпнути.

Отож, коли я врешті виїхав на ту автостраду, то не тільки зітхнув із полегшенням. Наша смуга, що вела в бік Познані, була несподівано вільна, тому я натиснув на газ і помчав. Машина безгучно, легко й рівнесенько пливла на найвищій швидкості, немовби її ніс вітер, по ідеально гладкій поверхні, досконалій на поворотах і під’їздах, блискавично пролітаючи безпроблемні перехрестя. Мене захоплювала легкість естакад і точність дорожних знаків. Ось тут, думав я, все зроблено не просто як належить, а якнайліпше, згідно з найвищими европейськими стандартами, яким не відповідають застарілі вже великі відрізки німецьких і французьких автострад. Моя гордість зростала з кожною хвилиною, і я не міг утриматися, аби не висловити її в особливий спосіб: «Бачиш, – сказав я тріюмфально дружині, – це Великопольща». Бо хоча мої гадані предки були ельзасцями, а її – данцями, насправді вона походить із Мазовша, а я – з Великопольщі, і ми роками ведемо племінну війну.

Мушу визнати, що таки маю слабкість до автострад. Не до авт, а саме до автострад. Автомобіль я придбав запізно, щоби впадати у захват, тим паче що це був сірий «фіятик», а чужі авта ніколи мене не захоплювали, тим більше, що були недоступні. У світі мого дитинства й молодости ми бачили машини, часом навіть їхали ними, коли на весілля чи похорон брали таксі, однак про те, щоби володіти ними, не йшлося. Насправді вершиною моїх хлоп’ячих пригод була автострада, до того ж безлюдна. Вона пролягала поблизу нашого міста, до неї можна було доїхати на велосипеді. Отож ми доволі часто їздили з друзями, переважно щоби влаштувати собі велосипедні перегони, у яких кожен із нас вигравав Кубок Миру. Ніде так швидко, як по тій трасі, не миготіли наші (колись німецькі) складані велосипеди: гладкі бетонні плити фуркотіли під колесами, ритмічно стукотіли їх переділки, а ґранітна бруківка на з’їздах і під’їздах забезпечувала незрівнянне ковзання. Їздити тут було – все одно що плавати в морі: треба тільки пильнувати, аби не відплисти занадто далеко й мати силу повернутися. Звідси, мабуть, народилася моя слабкість до автострад – із почуття того хлоп’яцького щастя, що його дає вільне змагання з вітром.

У цьому щасті крився якийсь неспокій, якого я тоді не міг позбутися, а пояснити й поготів. Наша автострада була дивною аномалією, що межувала з абсурдом: про це сиґналізувала її пустка. Хіба часом, мов неземна з’ява, по ній проїжджала військова вантажівка й прямувала в бік Вроцлава (про совєтські бази у Свєнтошові й Леґниці ми довідалися згодом), бо в бік Берліна було розташовано кордон, наразі закритий. Зрештою, ми мешкали в «прикордонній зоні», завдяки чому могли доволі вільно тут гасати, тоді як якийсь наш двоюрідний брат чи приятель із глибини країни мусив брати перепустку. Що кордони можна вільно перетинати, нікому з нас тоді не спадало на думку, хоча «кордон дружби» був гучною фразою. Логічний аналіз явної суперечности тієї фрази перевищував наші здібності, але її оголював вислів «...

Про автора
Категорiї: 

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі