Друг другові друг, а істина хай посунеться

Грудень 2008
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
82 переглядів

Рішення відгукнутися на публікацію у «Критиці» (2008, ч. 10–11) статті Семена Глузмана «Мій друг Пристайко» далося мені дуже важко. Бо вважаю неприпустимим надто легковажне ставлення будь-якого автора (а цього автора знаю добре) до фактів, що їх використовують, інтерпретують і заодно спотворюють. З метою самовиправдання... виправдання своєї еволюції.

Так, можна все минуле і його, і його друга, і тієї країни звести до простої формули: «винна система», а не люди, які її уособлювали. Захищали та «втілювали у життя чи смерть». «У своїй чи не своїй постелі».

У тому минулому з «винною системою» були, звичайно, кати, але вони чомусь, за означенням, не винні, – «винна система». Попри те, що злочин завжди має конкретного винуватця. І ця «винна система» мала в собі конкретних, «добрих», «справжніх» чекістів, які самі не катували, а лише «м’яко» (як було, зі слів Глузмана, у випадку з ним самим) чи «брутально» (як було у випадку з Володимиром Малинковичем) «провадили оперативну розробку» тієї чи тієї чергової жертви. А те, що конкретним виконавцем «оперативних розробок» в обох згаданих випадках був один і той же «фаховий чекіст» Володимир Радченко, тут, виявляється ні до чого. Бо очолювали систему не «фахові чекісти», «не лейтенанти з капітанами, а високі функціонери КПРС, в першу чергу з ідеологічних її підрозділів». І автор статті вдячний тому своєму тодішньому «лейтенанту-розробнику», теперішньому генералові, за «м’який варіянт розробки». Але ж добре відомо, що всі ці нинішні генерали колись починали свою службу «розробки» таки лейтенантами. І на «розробці дисидентів» – з конкретною посадкою, чи із застосуванням попереджувальних технологій та репресій щодо інших, із того ж дисидентськи-суспільного кола, яких у перспективі теж готували на посадку – ці лейтенанти з капітанами, як на дріжджах, росли і ставали генералами. Усі, геть усі. Найодіозніших і найбільш скандально відомих нинішня СБУ просто вивела за свої рамки.

Розумію, що хтось із колишніх «об’єктів» таких чекістських розробок може сьогодні у снах повертатися в дитячі ігри та сни не про олов’яних солдатиків, а про «героя-чекіста». Навіть якщо вони зростали в «добре забезпеченій та поінформованій професорській сім’ї». І може у тих снах радісно бачити себе в ролі «заслуженого чекіста». Бо сон є сон. І наснитися може що завгодно. Але свідоме й уперте впродовж кількох років, буквально у мене на очах, прагнення колишнього дисидента, як він часто наголошує, «запеклого» антисовєтчика, «який усіма силами та вмінням», – як він каже, – «протистояв грізному КДБ», добиватися такого почесного звання не у сні, я не можу пояснити. Я не раз і не два спостерігав той особливий трем голосу, коли він вимовляв слово «генерал». І не обов’язково це мало стосуватися пана Радченка чи пана Пристайка. Просто – генерал. Як найвища планка.

Звичайно, Глузман уважав себе своєрідним генералом у психіятрії. Це проглядається в цій його статті не лише між рядками, а виразно, коли він із захопленням описує свої поїздки по «різних закордонах». Усі небезпідставно підтримували той імідж, але, мабуть, десь було втрачено межу. А це вже біда.

Все відбувалося у мене на очах, і щось змінити було вже несила. Якщо казати про мене, то я просто сподівався, що вся біда «остаточно вивалиться на люди» вже після моєї смерти.

Тут можу висловити припущення, що дитячі мрії про «фахового чекіста» не покидали його ніколи. А «дисидентство», так звана «антисовєтчина» – то лише несподіваний життєвий зиґзаґ, породжений загадковими шістдесятими роками. Зараз ці шістдесяті – лише туман, що остаточно розвіявся.

І природа підсвідомого повертає все в природне, звичне. У комфортне, успадковано «добре поінформоване».

Мабуть, Глузман десь відчуває психологічну небезпеку краху через очевидний сьогодні розрив між іміджем і фактичним станом і статусом. Тому й є у статті притягування собі на допомогу, в очевидному власному прагненні якоїсь рівноваги між сьогоденням та «нашим...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі