Драматургія віртуальної політики

Травень 2007
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
112 переглядів

Існує поширена академічна традиція формально тестувати наявність закладеної демократизації1. Україна, наприклад, легко пройде тест «двох змін» – двох вирішальних виборів, у яких перехід влади із рук у руки доводить, що урядування можна довірити обом сторонам. (Насправді це мав би бути тест на політичну культуру: ґенерування опозиції, що сподівається одного дня повернутися до влади чи стати владою, та уряду, стримуваного справжнім страхом того, що з ним може статися супротивне.) Можна стверджувати, що Україна пережила вже три зміни влади: можливо, такої зміни не відбулося 1991 року, але, безперечно, вона сталась у 1994, 2004 та 2006 роках. Росія від 1991 року не зазнала жодної. Прискіпливо маніпульоване передання влади від Єльцина Путінові не рахується. Як не рахується і перехід її від Ґорбачова до Єльцина у 1991 році, бо в цьому випадку передбачалося перескакування від однієї до іншої держави.

Чи означає це, що Україна – демократична держава, а Росія – ні? За апробаційним підходом «Freedom House», Україна від періоду перед помаранчевою революцією у 2004 році до 2006 року поліпшила свій рахунок із 4,88 до 3,96 (нижчий показник означає кращий стан), тоді як Росія за той-таки відтинок часу погіршила свій із 5,25 до 5,75. Фахівці з порівняльного аналізу зазвичай розглядають спадщину тоталітарного контролю та совєтського імперського правління або сутність «договорів» і «баланс влади в момент переходу» між прихильниками жорсткої лінії та шукачами компромісу. Інші повертаються до «модернізаційної» схеми 1950–1960-х років, стверджуючи, що історичні, соціоекономічні та культурні показники в реґіоні (звичайно по всьому реґіону), як-от обмежений досвід демократії в минулому, нечисельні середні класи, брак добре розподіленого добробуту або соціяльного капіталу «довіри» ніколи не давали підстав сподіватися задовільних результатів.

Дехто вказував на важливі відмінності в інституційних конструкціях цих двох держав. Нова виборча система Росії – що передбачає скасування округів і підвищення електорального бар’єру до 7% – лише підвищить порівняну перевагу національних «трансльованих партій». Щодо України можна арґументувати, що вона вже досягла точки надмірного маніпулювання політичної системи. Недавні конституційні реформи – особливо «імперативний мандат» – були спробою покласти край глибоко вкоріненим практикам партійної нестабільности, що принесла очікувано змішані результати. Багато важать також і відмінності в політичній культурі. Українці не поступаються владі так природно, як росіяни власти – хоч обом державам властива постбільшовицька культура еліт, у якій «активним заходам» надають перевагу над реальною політикою.

 

Політтехнології

Однак тут я говоритиму про щось конкретніше. Проблема з такими постсовєтськими державами, як Україна та Росія, полягає не в природі їхнього «договору» і не у факті, що насправді ніякого договору в них ніколи не було. Принаймні не в тому розумінні, що помірковані під час переходу поступилися прихильникам твердої лінії. Щодо обох держав більше пасує сказати, що в них відбулися «фавстівські угоди», а не договори. В Україні «націонал-демократи» віддали владу комуністам, які згоджувалися підтримувати незалежність. У Росії «демократи» віддали владу комуністам, що були готові підтримувати «ринковий більшовизм».

Не багато спільного має місцева проблема і з гантинґтонівськими передумовами демократії. До 1991 року обидві держави перебували під «спадкоємними комуністичними» режимами.

Проблема постсовєтських держав у корозійному впливі «політтехнологій». Політтехнології – це властива сутність краще знаних термінів на кшталт «керованої демократії», що неможлива без управлінської техніки. Те саме стосується і терміна «суверенна демократія», що його воліє вживати Владіслав Сурков. Політтехнологія – це засіб контролю над зовнішньою суверенністю (недопуском чужинців), а також засіб накидання суверенности внутрішньої (підтримування сили державних еліт).

У цій галузі вже зроблено трохи академічних напрацювань, у тому числі й моїх, але це все ще нове поле для досліджень. З огляду на теорії демократизації, тут окреслені, головною інтелектуальною точкою, до якої покликатимуся, буде Лоренс Вайтгед, який писав, що історичні традиції та породжена ними політична культура можуть переважити заохочувальні структури формальних установ. Іншими словами, демократія мусить спиратися на коректність не меншою мірою, ніж на громадянське суспільство. Правила гри важливі, але не менш важлива готовність грати. Демократію в багатьох державах підважують партії, для яких своя ідеологія, своя релігія чи просто своя скорумпованість важливіші за будь-який кістяк правил.

 

Три типи «технологій»

Отже, політтехнології варто розглядати як політичну культуру некоректности, політики як продовження війни іншими засобами. Тут хочу, по-перше, стисло окреслити функціонування системи «віртуальної політики» до 2004 року не так «у її власних поняттях» (тобто без критики), а радше в рамках її власної термінології; по-друге, розглянути, як умови відтоді змінилися. Якщо помаранчеву революцію можна інтерпретувати як протест проти таких «технологій» (її безперечно запустило несусвітенне шахрайство з голосами, що було найочевиднішим виявом тих «технологій»), тоді як Росія і далі вдосконалювала свої управлінські методи, то саме тут розходження між цими двома державами є сьогодні найвиразнішим.

Починаючи від 2004 року, три чільні типи «політтехнологій», про які тут будемо говорити, по-різному зазнали деконструкції (Україна) та реконструкції (Росія), а отже, мали би допомогти з’ясувати підставові тенденції в обох державах. По-перше, політтехнологи створюють або маніпулюють політиками та політичними партіями як віртуальними об’єктами. Надзвичайно багато партій і політиків у реґіоні або ж є абсолютно фіктивні, або діють згідно зі спеціяльними наказами винятково у віртуальному просторі. Ще інших «перехоплюють» або ж пристосовують для служіння подвійній меті, і ця практика достатньо поширена, щоб заразити всю систему. Тим-то публічна політика є грою з тінями. Приватні інтереси і далі невиразні.

По-друге, нормальний політичний діялог заступають «інформаційні війни» та «чорний піяр». Повсюдність таких пропаґандистських воєн є наслідком посткомуністичної політекономії, в якій усі значні гравці мають компромат одні на одних. Звинувачення можуть бути слушні, а можуть і ні: правдивість поширюваної задля компрометування інформації не має жодного значення.

По-третє, політтехнологи ще й люблять визначати, у який спосіб взаємодіяти їхнім віртуальним об’єктам, – не лише хто грає в шахи, а й які ходи вони здійснюють, – облаштовуючи драматургію, тобто психодраму кожних окремих виборів, чи іншої політичної події, яка знов-таки може бути справжня, але може й не бути. Антиолігархова «кампанія» в Росії у 2003–2004 роках є досконалим прикладом. Іще одним прикладом може бути переформатування виборів 2004 року в Україні як боротьби між Сходом і Заходом, а не між добрим і поганим урядуванням.

Основними умовами, що уможливлюють практикування такого кшталту віртуальної політики, є потужна, але аморальна еліта; пасивний електорат; культура інформаційного контролю і брак зовнішніх противаг. Значення другої умови зазвичай можна уточнити як брак громадянського суспільства чи потенційно спроможних мобілізувати соціяльних поділів. Іще докладніше, це стосується способу, в який комуністичні системи з претензією на тоталітаризм викривляли будь-які складники давнішого громадянського суспільства у самообслуговувальну кругову поруку. У 1990-х і постсовєтська Росія, і постсовєтська Україна із незначними варіяціями відповідали цим умовам.

Однак ці варіяції зросли на вазі близько 2000 року із переходом від Єльцина до Путіна в Росії, з одного боку, і скандалом навколо Георгія Гонгадзе, що позначив апогей «кучмізму» в Україні, з другого боку. Українська держава послабшала або принаймні позірно послабшала саме тоді, коли Путін гучно проголошував нове ствердження влади у російській державі. Ба більше, історичні та реґіональні чинники створили клановий «дефолтний плюралізм», унаслідок чого реконсолідація еліт є в Україні складнішим завданням. Зародкова диференціяція на соціяльно-реґіональному та інституційно-структурному рівнях стала важливішою після 2000 року. На найнижчому рівні, Галичина, що завжди виконувала роль певного «заповідника» для перетривання опозиційної політики (якщо не роль «П’ємонту»), не має ні в Росії, ні в Білорусі справжнього відповідника. Крім того, попри поразку руху «Україна без Кучми» у 2001 році, під час виборів 2002 року розвинувся новий вид опозиційного руху, що поширився із західної у центральну Україну. (Стверджується також, що у східній та південній Україні 2004 року відбулася «друга революція», яка полягала у визріванні їхньої реґіональної свідомости.) Згодом ці чинники почали розширювати зародкові поділи в еліті на другому, інституційному рівні. Після того, як події 2001–2002 років показали, що у 2004 році можлива зміна влади, дедалі звичнішою позицією еліт стало очікування. Влада почала розпорошуватися по політичній системі – неформально після 2002 року, формальніше – після конституційних змін у 2004 році, що ускладнило використання тих політтехнологій, які найкраще служать монополії влади. Зовнішні противаги були значними і могли впливати на ці відмінності. Однак головний чинник у повстанні України проти віртуальної політики був чинником психологічним. На відміну від традиційних авторитарних держав, суть віртуальної політики не в тому, щоб загнати населення у якусь репресивну коробку, а в тому, щоб загнати його у переконання, що його в якусь коробку загнано. Помаранчева революція в Україні була першою революцією водночас усередині і проти цієї системи віртуальної політики. Режими, що практикують віртуальну політику, вразливі до того, що визначальні складники населення можуть вимкнути канал повідомлення або перемкнутися на інше повідомлення. Звідси й важливість контролювати повідомлення, або драматургія. 2003 року в Грузії виснажений режим не зміг скомпонувати байку, що виправдала б утримання влади в його руках (раніше Шеварднадзе зоркестрував дві легкі перемоги проти піддатливого лідера комуністів Джумбера Патіашвілі). 2004 року в Україні російські політтехнологи влади доклали зусиль, аби продати специфічний міт – міт протистояння українського Сходу з українським Заходом. Цей міт виявився достатньо успішним, щоби споляризувати вибори, однак недостатньо, щоб ґарантувати перемогу. Отож основним визначальним моментом помаранчевої революції були водночас електоральна привабливість Ющенка і сотні тисяч людей, що стали на Майдані й сказали, що справжня проблема деінде. Саме в цьому сенсі психологічної революції, а не в «модулярному» переході, помаранчева революція стала потенційно експортабельною.

 

Україна після помаранчевої революції

Варте уваги, однак, те, скільки чинників «політтехнологій» змогли пережити помаранчеву «революцію». Дві найбільші зміни від 2004 року полягали у психологічній революції та вільнішому характері медій. До 2004 року характерним для українського медійного ринку було не державне володіння медіями, а контроль, який здійснювала обмежена кількість навзаєм переплетених кланів. Клани просували власні інтереси, але знову ж таки існував зародковий «дефолтний плюралізм». Один із кланів, соціял-демократи під проводом голови Кучминої адміністрації Віктора Медведчука, контролював «УТ-1», «Інтер» та «1+1»; «ICTV» та «Новий Канал» належали Вікторові Пінчуку, «5 канал» був власністю Петра Порошенка тощо. Цей зародковий плюралізм переріс у справжній після революції в медійній культурі, що відбулася безпосередньо перед та впродовж першого тижня помаранчевої революції. Репортери й редактори вимагали більшої свободи. Цілком можливо, що другий чинник (нова культура медій) залежить, зрештою, від першого (володіння). Більшість медійних виходів досі належать певним кланам або олігархам. Свобода медій може й не зберегтися, якщо клани наново сконсолідуються навколо якоїсь нової конфігурації влади.

Однак у безпосередньому наслідку 2004 року, психологічна революція та більша свобода медій створили потужне поєднання, найвразливішими супроти якого виявилися створені політтехнологами віртуальні об’єкти – простішими словами, це фальшиві або «біґбордні» партії, що були бичем українських виборів у минулому. Більшість таких проєктів зазнали очевидних провалів на наступних виборах у березні 2006 року, попри «проєктні» бюджети обсягом у декілька мільйонів доларів. Партія «малого бізнесу» Віче зазнала поразки (набравши лише 1,7% голосів), бо її надто очевидно підтримував окремий великий бізнесмен. «Народний блок», націлений на l’Ukraine profonde сіл і містечок, зазнав поразки, бо насправді його фінансували бізнесмени з великих міст. Індустріяльний союз Донбасу програв зі своєю фальшивою екологічною партією «Еко+25%» (набрала близько пів відсотка), бо «індустріяльна» назва їй пасувала би більше за «екологічну». Найвиразніше у соцопитуваннях згоріла «Народна опозиція» Наталії Вітренко, після того як міністр внутрішніх справ Юрій Луценко вельми детально викрив злочинне минуле багатьох її представників у вечірньому телеетері.

Більші партії найняли менше російських політтехнологів і більше американських консультантів із «K Street». Хай читач сам судить, чи це ознака проґресу, чи ні. І це не просто якась абстрактна справа. Якби зловживання «адмінресурсом» було 2006 року так само поширене, як і на попередніх виборах, Партію реґіонів негайно проголосили би переможницею, а її ймовірним союзникам – партії Вітренко (2,93%) та Народному Блокові (2,44%) подарували б оті незначні недобрані частки.

Ось іще один маленький, але промовистий приклад. Про уродженця Грузії Лева Парцхаладзе кажуть, що він – дев’ятнадцята найбагатша людина в Україні, а його статок оцінюють у 399 мільйонів доларів. Він запустив свою партію «Европейська столиця», щоб зберегти вплив на київську міськраду. Цей вплив був потрібен для користи його будівельної компанії «Квадрат», що будує торговельні центри. Його багата кампанія принесла аж 38 тисяч голосів і жодного місця в Раді. Із другого боку, Леонід Черновецький на виборах мера переміг із популістською кампанією та роздаванням безплатних товарів, дозволивши найрізноріднішим бізнесменам в’їхати слідом за ним – хоча можна стверджувати, що його популізм належав до «традиційнішого» східноевропейського стилю.

Із другого боку, культура «інформаційних воєн» закорінена значно глибше. Застосовуючи улюблену модель політологів, що займаються дослідженням України, а саме ідею «шантажистської держави» Кійта Дардена, варто застерегти, що режим Кучми функціонував не лише з допомогою «батогів», але й із допомогою «пряників»; шантаж був не єдиною формою контролю; модель не пояснює, чи в однаковий спосіб здійснюється контроль над елітами й масами, – однак найважливіша необхідна адаптація полягає в тому, що збирання компромату ніколи не було справою лише держави. Всі чільні клани збирають зброю одні на одних. Більша свобода медій спричинилася до того, що тепер кланам складніше видавати себе за партії (кругова порука), однак вона ще не розпочала демонтувати самі клани.

Перед помаранчевою революцією в системі існувала певна делікатна рівновага, бо всі чільні групи мали рівну кількість компромату одні на одних, приберігаючи його «на чорний день», а знання про його існування вистачало, щоб утримувати рівновагу. Чільні гравці у післяпомаранчевій Україні прийшли на свої посади добре озброєні, навчені й готові до бою. Отож культура ґарантованого взаємознищення після 2004 року заледве придушена – і в помаранчевому таборі, і між ним та його супротивниками. Вирішально те, що більша свобода медій дає ще більшу спокусу застосувати компромат чи принаймні більший страх того, що інші застосують його перші, а отже, слід завдати удару, заки це зроблять вони. Тож позірно вільні українські медії зовсім не такі вільні, як здається, бо на них згубно впливають інформаційні війни. Занадто багато джерел і журналістів досі виконують функцію зливного бачка, особливо в інтернеті. Спостерігач губиться в дезінформації. Чи справді хтось із Партії реґіонів обговорював минулого літа в Москві виплату 300 мільйонів доларів соціялістам? Чи Ющенкова команда і справді 2004 року прийняла 22,85 мільйона доларів від Боріса Бєрєзовського? Цього ми ще не знаємо.

Нова ситуація в Україні означає, що драматургію все ще можна продати, однак політтехнологам доведеться більше попрацювати над характером публічної думки. У медійному просторі існує багато міні-імперій, із яких можна запустити певну історію (качку), однак вільніше медійне оточення назагал визначає, чи будуть у тієї історії ноги. Історії цілком абсурдні або такі, що, очевидно, є прикриттям для просування певних інтересів, тяжко продати, однак у зручний час можна маніпулювати питаннями прихованої валентности. Антинатівська кампанія, зорганізована влітку 2006 року для Партії реґіонів, є класичним прикладом – тут справжня проблема зазнала експлуатації, аби запустити певні бізнесові інтереси у владу.

Партію реґіонів серпневий «Універсал» 2006 року цікавив лише як драматургія. Блок Тимошенко більше цікавила драматургія «справедливости» (його виборче гасло у 2006 році), аніж її дійсність. Сьогодні Україна є винятковим експериментальним майданчиком. Помаранчева революція змогла відбутися тому, що українська демократія ніколи не була так добре «керованою», як стала демократія в Росії. Навіть за Кучми було вдосталь «дефолтного плюралізму» і реальна політика значною мірою уникала керування згори. Не все реальне стало віртуальним. У багатьох постсовєтських державах (Росія, Білорусь) реальну політику відсунено на задвірки. У потенційній Україні, постпомаранчева влада якої на початку 2005 року була рішучішою у намаганнях змінити правила гри, цілком імовірним було те, що на узбіччі опинились би «політтехнології». Проте вони виявилися спроможними до адаптації та відновлення. Тим-то в Україні, як у жодній іншій державі, реальна та віртуальна політика співіснують і конфліктують. Зовсім незрозуміло, чи новий інституційний клімат України – активніші громадяни та громадянське суспільство, більша свобода медій, парламентська демократія, що склалася після 2006 року, – змінить постбільшовицьку політичну культуру її еліт, чи станеться супротивне. Що переможе: «реальне» над «віртуальним» чи навпаки?

 

Політтехнології в Росії

Росія має справу з проблемами іншого штибу. Наприкінці ери Єльцина «політтехнології» вже були розвиненою індустрією. «Керування» демократією, здається, ще більше визріло внаслідок виборчого циклу 2003–2004 років. Проблеми надуправління та «щільного контролю» відтоді стали першорядними.

Якщо застосувати тут ту ж таки схему, як і щодо України, очевидно, побачимо інші результати. Кремль контролює віртуальні об’єкти, і цей контроль тепер ексклюзивніший, аніж у 1990-х. Кремль маніпулює політичними партіями із власною метою; принаймні назагал вони більше не виглядають як віртуальні маски для кругової поруки. Антиюкосівську кампанію 2003–2004 років, вочевидь, задумано для того, щоб, серед іншого, усунути олігархів із маніпуляційних ігор, значно більшою мірою перетворивши ці ігри на кремлівську монополію. Однак тепер насуваються значні проблеми надмірного успіху, і всі вони є наслідком засадничої проблеми надзосередження. Те, що Кремль сьогодні є одиноким значним гравцем у віртуальній політиці, надто виразно виводить на яв його діяльність і загрожує накласти на систему надмірну монопольну напругу. Попри те, що Кремль віддає значні сили на творення «контрреволюційних технологій», Росія не убезпечена від перемикання каналів, від ключового моменту, коли достатня кількість людей зрозуміє, що цар голий.

Кремль також очікують проблеми надконтролю з виборчим циклом, що надходить у 2007–2008 роках. Варіянт, якому тепер надають перевагу, здається, полягатиме у заміні чотирипартійної системи, що виникла у 2003–2004 роках, на двопартійну або двопартійну з малими сателітами. Однією з партій, очевидно, буде «Единая Россия», але немає ґарантій, що друга колона, «Справедливая Россия», виявиться успішною. Одна з її попередниць, «Родина», завжди була складним явищем, що створювало серйозні проблеми управління для Кремля, який не знав, чи краще кооптувати а чи контролювати його політичну нішу, та завжди побоювався справжнього націоналістичного руху знизу, що не надавався б на стримування. Ба більше, в «театральній політиці» треба якось займати увагу глядачів. Але цілком можливо, що основною причиною такої сильної підтримки «Родины» в 2003 році були особисті риси вилучених тепер чільників, таких, як Дмітрій Роґозін. Без них свіжий проєкт «Кремль-2» може зазнати краху, як це сталося з Блоком Рибкіна у 1995 році. Непросто продати й пропонований «сценарій»: міт про те, що «Справедливая Россия» є партією-аутсайдером, із якої глумиться «Единая Россия», і про те, що «Справедливая Россия» виступає проти «Единой России», але є пропутінською.

Чергова проблема полягає в тому, що менші проєкти, певно, мають кращі шанси прослизнути непоміченими. Більші проєкти отримують забагато уваги.

Ще однією потенційною патологією є «надмірне знищення» (over-kill). Семивідсотковий прохідний бар’єр у Думі мав би бути дієвим у недопущенні конкурентів, але цікаво буде побачити, чи його вважатимуть достатнім. Пов’язані з Кремлем політтехнологи навряд чи спокійно сприйматимуть невеликі недобори, їхній інстинкт каже їм, що краще принижувати потенційних конкурентів. Свідченням тут слугуватиме те, чи використовуватимуть у кампанії 2007 року «клонів» і «мух», що мали б звести конкурентів до рівня 2–4% замість 5–6%. У кожному разі така тактика зчинить, певно, менше шуму на міжнародній сцені, ніж основна альтернатива до неї – позбавлення юридичної реєстрації.

Однак у медійній сфері уреґулювання, що виникло після 2003 року, діє інакше. Кремль знову виявляється майже абсолютним монополістом, навіть коли використовує довірені організації, як-от Ґазпром, щоби керувати чимось на кшталт «Известий». До того ж Росія роздумує над запровадженням системи контролю над інтернетом, подібної до китайської, або ймовірніше, з огляду на практичні проблеми контролю, над здійсненням непрямого впливу і маніпуляцій на контент мережі. Проте в цьому просторі кремлівська монополія є менш певною. Оскільки олігархів принаймні тимчасово усунено від керування партійними «проєктами», вони мусять утримувати вплив у медіях для проведення інформаційних воєн із комерційною метою. За логікою, немає жодних підстав, щоби Путінова домовленість із олігархами могла передбачати знищення компромату – ця домовленість аж ніяк не допомогла усунути кругову поруку. (При цьому кремлівська «антиолігархова» кампанія в російському випадку, можливо, має слабший вплив, аніж більша свобода медій в українському.) Навпаки, можна сподіватися, що конкурентні групи зберегли матеріяли, які мали, а Кремль не зміг придушити надходження компромату, що часто приходить через приватизовані служби КҐБ. Поза тим, навмисно довільна сутність російського «правовиконання» («принцип відстроченого покарання») означає, що в цій грі доречно було би посилити оборону.

Отож Кремль і олігархи досі спільно залучені у викривлення медійного простору через інформаційні війни, що, ймовірно, вибухнуть із новою силою у 2008 році. Можливе й те, що ключові гравці кланів у наступному політичному циклі намагатимуться повернутися до маніпуляційної гри, особливо якщо з нинішньої боротьби за спадкоємність ніхто не вийде очевидним переможцем. Тому черговий важливий прогнозований висновок полягає в тому, що позірна єдність еліт є лише поверхневою.

А як щодо драматургії в 2007–2008 роках? Іронія полягає в тому, що цього разу вона може не знадобитися для перемоги, однак кремлівська еліта вже від неї узалежнена. Їм не потрібне нудне видовище. Спокійне і добре зорганізоване передання влади взагалі не вважатиметься за вибори. На відміну від України, тут менше обмежень на розвиток можливої драматургії. Політтехнологи мають небезпечну свободу експерименту. Отже, де наступного разу буде велика історія? Один фокус не можна повторити двічі, хоча черговий олігарх може виконати ту саму функцію, що й Ходорковський, якщо більше репрезентуватиме дев’яності роки (Чубайс, Бєрєзовський). Очевидно, що Сурков не відмовиться від нагоди «пройтися по дев’яностих». Деякі політтехнологи надужили ідеєю «помаранчевої загрози» в Росії, щоби виправдати власну владу і величезні витрати. Ісламський «ворог» теж є спокусливою ціллю, особливо з огляду на те, що вороги Кремля, безсумнівно, матимуть спокусу поскаржитися 2008 року на парад спадкоємности.

Однак головна спокуса вдатися до драматургії захована у її стосунку до «дилеми спадкоємности» в Росії. Демократичні країни пом’якшують політичні переходи, але нинішня політична система Росії на це неспроможна. Перехід політичної влади означатиме також перехід власности і прибутків, а отже, і ймовірну боротьбу за розподіл серед еліт. Драматургія може допомогти розв’язати цю проблему в один із двох діяметральних способів. Одна можливість полягає у тому, що успішний наратив міг би сприяти швидкій реконсолідації еліт. Інша – в тому, що драматургія буде історією-прикриттям, що визначить імовірних невдах у боротьбі за спадкоємність.

 

Фонові тенденції

Про те, як нещодавні кольорові революції можуть надихнути опозиції інших постсовєтських країн, багато написано. Тут уже було сказано, що імітаційний ефект кольорових революцій – якщо розуміти їх як повстання проти політтехнологій – підривають труднощі, пов’язані зі спробами засадничо революційно порвати із системою віртуальної політики. Від 2004 року не менш важливим, навіть якщо менш поміченим, явищем було «авторитарне навчання» і розвиток «контрреволюційних технологій» у мережах по другий бік огорожі. Попри всі нахваляння політтехнологів під час помаранчевої революції, чия raison d’être – бачити в собі майстрів технологій, збентежило те, що українські протести 2004 року перехитрували їх і навіть виставили на посміх як застарілих. Відтоді вони всіляко намагалися повернути репутацію.

Найперше це означало підтримку, контроль і вдосконалення чотирьох умов практикування віртуальної політики, що їх окреслено раніше: підтримка контролю еліт, боротьба проти будь-яких виявів соціяльної мобілізації, особливо через неурядові організації, посилення обмежень для медій, а також те, що кремлівський політтехнолог Модест Колєров промовисто назвав «деінтернаціоналізацією» постсовєтського простору. Однак, беручи широко, щодо випробування методів, які можуть особливо згодитися для наступного і складнішого виборчого циклу 2007–2008 років у Росії, існує два окремі види пристосування, що їх можемо назвати «твердими» і «м’якими» контрреволюційними технологіями. Надто очевидно, що багато в чому ці два види діють один проти одного. Чимало з новіших піярних зусиль Росії фатально підірвано надто відвертим вдаванням до «твердої влади» в інших сферах.

 

Тверда влада

«Тверда» контрреволюційна технологія буває різного ґатунку. Один – це відверті авторитарні репресії, як-от в узбекистанському Андижані у травні 2005 року. Інші, більшою мірою напівавторитарні держави від 2004 року значно частіше вдавалися до «адміністративних технологій». Росія чимраз більше вживає грубі «судові ресурси», щоби просто дискваліфікувати незручних кандидатів, особливо на місцевих виборах.

Вибори в Білорусі у березні 2006 року були майданчиком випробування на максимальне використання «технологій», навмисно спрямованих проти кольорових революцій. Це була головно місцева ініціятива, але часті навідування Ґлєба Павловського до Мінська перед виборами вказували на очевидне зацікавлення Кремля у випробуванні меж репресивних можливостей. Лукашенкові йшлося найперше про те, щоби запобігти «електоральній революції», отож він ефективно знешкодив усі чільні потенційні рушії, як-от молодіжні рухи, спостерігачів і екзит-поли. Будь-яка революція потребує натовпу, а його розсіяно початковими salami tactics («тактика салямі» – процес досягнення мети крок за кроком, маленькими часточками), ще до застосування фіктивних провокаторів, щоб виправдати жорстку зачистку. Важливість самого дня виборів применшили чотири дні ранішого голосування. Нове законодавство і драконівські погрози абсолютно змінили алгебру коштів і вигод для потенційних демонстрантів, особливо для первісно менш активних із них, тих, що знадобилися б для досягнення критичної кількости людей.

Однак, попри репутацію Лукашенка як «останнього диктатора Европи», ці «тверді» контрреволюційні технології застосовано не ізольованими від інших «технологій», а у співдії з ними. Принаймні один із чотирьох кандидатів, Сяргей Гайдукевіч, був кандидатом віртуальним, «технічним». Іще важливіше те, що влада зберегла контроль над драматургією, маючи на меті ізолювати головного опозиціонера (Мілінкевіча) від тилу ширшої суспільної підтримки, змалювавши його як закордонну маріонетку, що замислює суспільний хаос. Білоруські стратеги безперечно почерпнули науку з проянуковичевої драматургії 2004 року в Україні, що була надто вузько антиамериканською: навіть провідний російський технолог Сєрґей Марков визнав після українського розгрому в 2004 році: «Я казав їм [команді Януковича] вдатися до антипольської риторики». Лукашенкові «технологи» додали антипольський елемент і успішно здемонізували Мілінкевіча як маріонетку не лише США, а Ватикану (можливо, за підтримки нового папи-німця) та варшавської політики кресів.

Застосування економічного тиску як одного з видів твердої влади є окремою темою, на яку тепер немає місця. Хоча не варто витрачати зусилля на заперечування того, що до дій Ґазпрому в 2005–2007 роках спричинилися суто комерційні реалії, бо одна з причин підняття цін державам із СНД справді полягала в збиранні більшого прибутку. Але це була не одинока причина. Ширші кампанії економічного тиску на Грузію, Молдову, Україну й, зрештою, навіть Білорусь очевидно обмежили їхній національний суверенітет у багатьох сферах закордонної політики та політики приватизації й виразно доклалися до послаблення двох помаранчевих урядів України в 2005–2006 роках.

***

Якщо в реґіоні відбувається конкуренція, то не між Україною та Росією. Боротьба виходить за межі державних кордонів, бо точиться між політтехнологією та її протилежностями (протилежності означимо як неґативні полюси в початкових чотирьох умовах віртуальної політики, а саме: еліти, що справді вірять у демократію, активніші громадяни, більша свобода медій, зіткнення із зовнішніми впливами й навіть їх прийняття).

Революції є водночас подіями та символами. Найдовше в історичній пам’яті тримаються ті революції, що позначають наростання якихось ширших підставових візерунків змін. Ми згадуємо 1848 рік як «Весну народів»; кубинська революція символізувала для прихильників повстання антиколоніялізму в тодішньому Третьому світі; іранська революція 1979 року і для друзів, і для ворогів позначила повстання войовничого ісламу тощо. Якщо помаранчева революція має щось символізувати, а не зазнати ретроспективного перекласифікування в просту зміну еліт, Elitenwechsel, або просто в помаранчеву революцію, з огляду на те, що в усіх інших аспектах вона виявилася розчаруванням, тоді їй залишається сподіватися на згадку як успішне повстання проти постсовєтського спотворення демократії. В Росії, натомість, політтехнології мають більші шанси стати жертвою власного успіху.

  • 1.Andrew Wilson. «After the Orange Revolution: The Nature of Post-Soviet Democracy in Ukraine and Russia». З англійської за рукописом переклав Павло Грицак.
     
Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі