Довге століття винахідника традицій

Листопад 2012
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
2260 переглядів

У журналах, що їх туристи залишили для боротьби з нудьгою на пляжі, я надибав аж дві публікації про Ерика Гобсбавма. Однією було розлоге інтерв’ю з ним у «Штерні» за 2006 рік, другою – спогади його приятеля-архітектора в невідомому мені бельгійському виданні. Я не математик, але припускаю, що шанси натрапити аж на 1) два матеріяли про 2) одну й ту саму людину в 3) купі старих журналів 4) різними мовами на 5) дешевому єгипетському курорті є мізерними. Невідповідність між теоретичною ймовірністю та пляжною реальністю у свій спосіб говорить про надзвичайну медійну популярність Гобсбавма. Наберіть його прізвище в Google і дістанете два з половиною мільйона покликів. Стаття про нього в англомовній «Вікіпедії» – одна з найдовших, найдетальніших і активно переписуваних, про що свідчить кількість матеріялів, що з’явилися в ній одразу після його смерти 1 жовтня 2012 року.

Гобсбавмова слава є цілком заслуженою. Писання про нього передбачає часте вживання суперлятиву: найвідоміший історик-марксист, неперевершений стиліст, а також людина багатьох несподіваних талантів, як-от джазового критика чи любителя-орнітолога тощо. Фернан Бродель говорив, що добрим істориком можна бути лише після шістдесятки. Гобсбавм помер найстаршим (95 років) серед відомих у світі істориків, тому бодай за цим критерієм його можна вважати «найкращим». Зрозуміло, що Броделеві йшлося не просто про вік: як у джазі добрими музикантами є ті, що вміють імпровізувати, так і в цеху історичної науки добрими істориками є ті, які вміють синтезувати. А на відміну від музикантів, математиків і спортсменів, чиї таланти виявляються вже в молодому віці, вміння істориків синтезувати приходить лише зі зрілістю. Гобсбавм був першокласним синтезувальником, що він довів одразу декількома книжками. Найперше на думку спадає його трилогія про «довге дев’ятнадцяте століття» – з однотомним додатком про «коротке двадцяте століття». До того ж важко назвати іншого сучасного історика, який впровадив би в науковий обіг стільки загальновизнаних термінів: от хоч би й оте «довге дев’ятнадцяте століття» (що його він скопіював із «довгого шістнадцятого століття» у того ж Броделя), «історія знизу», «винайдення традицій», «соціяльні бандити»1.

Це, власне, й пишуть про нього в некрологах. Тільки що цей жанр диктує правила aut bene, aut nihil. За життя, однак, багато хто ставив питання: як він міг, блискучий історик, залишатися членом Комуністичної партії Британії аж до самого її (компартії) саморозпуску 1991 року, тоді як безліч британських комуністів-інтелектуалів вийшли з неї ще після Будапешта 1956 року чи Праги 1968-го? У суспільній пам’яті Гобсбавм пов’язаний із епізодом, який стався вже після розпуску компартії: в інтерв’ю з Майклом Іґнатьєвим 1994 року Гобсбавм виправдовував свою довічну вірність комунізмові тим, що той обіцяв нормальне майбутнє – і якби йому (комунізмові) таки вдалося виконати цю обіцянку, то десятки мільйонів жертв совєтського терору були б цілком виправданими.

Ми ніколи не дізнаємося, чи Гобсбавм думав це насправді, чи просто відбивався від незручних питань епатажними відповідями. Його майбутнім біографам доведеться додумувати за нього. Що можна виключити одразу, то це простодушну наївність у стилі Вольтерового Панґлоса, що все на краще у цьому найкращому з можливих світів. Гобсбавм не лише писав про «коротке двадцяте століття» з його війнами і кризами, а й прожив його, «від а до я», і тому не вірив у щасливий кінець історії.

Гобсбавм також не був «корисним ідіотом» – хоча б тому, що не був ідіотом узагалі. Це Людвіґа Вітґенштайна можна запідозрити в ідіотизмі, коли 1935 року він, по двох роках вивчення російської мови, приїхав до СССР, щоб улаштуватися (!) працювати (!!) у колгосп (!!!). На щастя для нього самого, його совєтські «друзі» переконали його, що з нього буде більше користи, якщо він повернеться назад і далі працюватиме в Кембриджі2. Гобсбавм був у Совєтському Союзі тільки раз, під час різдвяних канікул 1953–1954 років, але думка залишитися там якось не навідувала його. Він був розчарований тим, що не зустрів там жодного інтеліґентного марксиста (на що один із його коментаторів зіронізував: Гобсбавм вибрав не ту частину Росії, бо якби він поїхав до Сибіру, то поруч з «антисовєтськими» українцями, литовцями, естонцями, куркулями тощо знайшов би там комуністів-інтелектуалів – таких самих, як він). Гобсбавм волів залишатися британським професором. Формально професором, щоправда, він став аж у 53 роки. Таке запізнене присвоєння професорського титулу можна було би потрактувати як політичні репресії за його членство у компартії. Можна було б, якби не знати особливостей британської університетської системи: декілька відомих місцевих істориків-некомуністів до кінця життя обіймали марґінальні посади (що, до слова, робить британську систему близькою до французької: чимало першокласних французьких інтелектуалів також перебували на узбіччі, завдяки чому – о, іроніє! – нерідко мали змогу більше і краще писати). Гобсбавм, навпаки, зразу прагнув до формальної кар’єри, бо постарався закінчити і захистити дисертацію (ще одна особливість британської академічної системи: там дисертація не є обов’язковою перепусткою до великої науки, й українські читачі здивуються, довідавшись що той чи той відомий британський професор своєї дисертації ніколи не закінчив). Ще молодим його обрали до ґрона так званих кембридзьких апостолів, у зрілому віці – до Британської Академії, а наприкінці життя навіть пошанували почесним британським орденом «Companion of Honour» – що, погодьтеся, не виглядає на кар’єру репресованого інтелектула. Єдина незручність, якої він зазнав за свої комуністичні погляди, це відмова в американській візі за часів маккартизму. 

Але це нітрохи не можна порівняти з тим, що, скажімо, пережив у США інший славетний історик-марксист, українець Роман Роздольський, так і не отримавши там ніколи постійної роботи, не кажучи вже про долю тисяч совєтських професорів, щирих чи вдаваних марксистів, які, за рідкісними винятками, не могли навіть мріяти про візу.

Це не значить, що Гобсбавм мав у житті самі тільки приємності. У нього було напівголодне дитинство та інші невигоди, пов’язані з життям єврейської родини в еміґрації. Його батьки зустрілися й одружилися в Єгипті, сам він народився в Александрії 1917 року, а одразу після війни сім’я переїхала до Швейцарії, потім до Австрії. Його батько помер на порозі їхньої віденської квартири в лютому 1929 року, коли, хворий і виснажений, повернувся додому після цілоденних невдалих спроб заробити або позичити хоч якісь гроші. Ще по двох роках померла мати. Нещастя Гобсбавма скінчилися, коли його із сестрою забрала до себе їхня заможніша берлінська тітка.

Без перебільшення можна сказати, що Гобсбавма сформували два берлінські роки (1931–1933) і що його духовною батьківщиною була Ваймарівська Німеччина, а не СССР. Це виказує захоплений тон його спогадів про Ваймарівську Німеччину: там творили Томас Ман, Макс Вебер, Брехт, Гайдеґер; із п’ятнадцяти присуджених тоді Нобелівських премій у галузі науки всі п’ятнадцять потрапили в руки ваймарських науковців; у Берліні існувала єдина поза Голівудом світова кіностудія тощо. У Берліні до Гобсбавма прийшли дві його великі любові: джаз і комунізм. На Ваймарівську республіку звично дивляться як на прелюдію до гітлерівського Райху. Про це, зокрема, писав Гобсбавм у своїх спогадах: «Ми перебували на “Титаніку”, і всі знали, що він напоровся на айсберґ». Забувають, однак, що Ваймарівська Німеччина містила у собі обіцянку соціялізму. Варто нагадати, що першою мовою Комінтерну була не російська, а німецька. Лєнін уважав, що світова пролетарська революція мала тільки початися в Росії, але не мала Росією закінчитися: її доля вирішуватиметься в Німеччині, країні розвинутої промисловости і сильного робітничого руху. Революція не перемогла у Німеччині збройно у 1919 році, але місцеві ліві могли перемогти мирно 1932 року, коли соціял-демократи і комуністи разом здобули більшість на виборах. Вони могли би прийти до влади і заблокувати Гітлера, якби не Сталінів наказ німецьким комуністам трактувати соціял-демократів, а не націонал-соціялістів, як своїх головних ворогів.

Про прихід Гітлера Гобсбавм дізнався з новин на газетному стенді, коли повертався із сестрою з гімназії. За кілька днів його товариші, молоді комуністи, сподіваючися, що англійський паспорт краще захищає його власника від обшуку, принесли Гобсбавмові додому циклостилеву машину для розмножування листівок. Той сховав її під ліжком. Виглядає, що це був єдиний епізод у його біографії, котрий мав бодай натяк на нелеґальну діяльність. Бо дуже скоро по тому він виїхав до Англії, де як леґальний і законослухняний комуніст прожив до кінця свого довгого життя.

Однією з причин своєї вірности комунізмові Гобсбавм називав те, що комунізм був альтернативою до фашизму. Ці слова були би правдою, якби прозвучали з уст лівака у 1930-х на просторах між Берліном і Москвою – такого, як Алєксандер Ват3. У випадку ж Гобсбавма вони викликають недовіру. Бо, на відміну від континентальної Европи, у Великій Британії такого вибору між комунізмом і фашизмом не існувало. Англійський національний характер несумісний із екстремізмом, тож обидва рухи там були вкрай марґінальними. Дев’ятнадцятирічний Гобсбавм міг у цьому пересвідчитися, коли сотні тисяч лондонців 1936 року силою зупинили марш британських фашистів, хоча тих і захищала поліція.

Побут в Англії дав йому величезні переваги. Як хлопчак, що дотикається до вогняних головешок довгою палицею, так і Гобсбавм мав можливість спостерігати полум’я екстремізму в Европі здалеку. Навіть Другу світову війну він провів у частинах, які перебували у тилу і не брали участи у воєнних діях. Це, очевидно, не був його власний вибір. Але це дуже відповідало його життєвому виборові взагалі. Бо коли 1936 року він опинився на відстані витягнутої руки від фронту в Іспанії, то повернувся назад.

Можливо, він був просто боягузом, як писав потім у спогадах про свою юність. А може, це було бажання зберегти себе для кращих часів, щоби потім детально описати й підсумувати часи гірші – так, як це робив Чеслав Мілош. Єдине, що певно: Гобсбавм ніколи не був цілісною натурою, яка пише так, як думає, а діє, як пише. Подвиг Марка Блока – іншого славетного історика, який 1940 року пішов добровольцем на війну проти німців у п’ятдесят чотири роки, а потім загинув у ґестапо за участь у русі опору – був йому чужий.

Гобсбавм узагалі не був людиною вчинку. Він був людиною думки та слова. Коли читаєш його останню книжку «Як змінити світ. Оповіді про Маркса і марксизм» (2011), переконуєшся, що обидва таланти – силу інтелекту і ясність прози – він зберіг до останніх років життя. Ним захоплювалися і з ним приятелювали навіть ті, хто стояв на протилежних ідеологічних позиціях, як-от Ніл Ферґюсон4. Той згадує про Гобсбавма як про людину-архів, яка будь-якої миті могла витягнути із закутків своєї пам’яті будь-яку цитату чи будь-який факт. Але зачарування цією рисою Гобсбавма не може замаскувати факту, що цим своїм архівом він користувався вибірково. Скажімо, він ніколи не написав великої праці про головного героя марксизму – пролетаріят, так, як це зробив інший славетний британський історик-комуніст «І.Пі.» Томпсон5.

Іншою великою поразкою Гобсбавма став націоналізм. Марксизм завжди мав проблеми з поясненням природи націй і націоналізму, що, зокрема, пояснює, чому серед теоретиків націоналізму так багато марксистів: вони намагалися доробити те, чого немає у Маркса. Коли говорять про Гобсбавма і націоналізм, то найперше цитують його влучну наукову метафору «винайдення традиції». Мало, однак, говорять про крах його синтези «Нації і націоналізм після 1989 року». І справа не лише в тому, що своїм головним висновком про смерть націоналізму він влучив пальцем у небо, бо книжка вийшла якраз перед розпадом СССР та Юґославії. Скандал мав академічний характер і полягав у тому, що Гобсбавм у цій праці виявив, як на свою виняткову ерудицію, виняткове невігластво. Він узявся доводити, що нація є модерним феноменом, покликаючись на брак цього терміна в іспанських, французьких, данських словниках XIX століття. Гобсбавм, однак, переочив той факт, що в Англії, його обраній батьківщині, термін «нація» послідовно вживали в усіх перекладах Біблії від XII століття. Антитезою до цієї синтези стала книжка теолога-нонконформіста Адріана Гастинґса6, який прямо-таки «порвав» і поховав Гобсбавма як теоретика націоналізму.

Доля була прихильна до Гобсбавма, що дозволила йому дожити до економічної кризи 2008 року. Вона відродила його вірогідність як історика-марксиста, бо дала змогу стверджувати, що Маркс таки мав рацію і що справжній вибір полягає – за словами Рози Люксембурґ – між соціялізмом і варварством. В останні роки він пророкував, що світ приречений на загибель, якщо не змінюватиметься, передовсім духовно й ідеологічно. Ці слова, однак, було дивно чути від людини, яка від сімнадцяти років сама не мінялася і завжди була певна власної правоти.

Гобсбавм мав багату біографію. Однак у багатьох моментах вона вельми програє життєписам інших лівих чи про-лівих публічних фігур, зокрема, таких медійних ікон, як Лєшек Колаковський і Тоні Джадт. Лєшек Колаковський міг писати про свої «правильні погляди на все» лише у сенсі великої самоіронії та з почуттям гумору, чого Гобсбавмові, як виглядає, бракувало7. Колаковський також пройшов величезну еволюцію: від марксиста, майже сталініста, до «консервативно-ліберального соціяліста», із послідовною похвалою неконсеквентности, тоді як Гобсбавм із перспективи інтелектуальної історії виявився винятково негнучким, а тому малоцікавим. Прикметно, що, на відміну від (знову ж таки «того самого») Томпсона, він ніколи не дискутував із Колаковським, обмежившись короткою згадкою, що погляди того є «ворожими» до марксизму. Що стояло за цим іґноруванням – снобізм чи боягузтво – залишається тільки здогадуватися. У кожному разі, інтелектуальної дуелі між ними не сталося.

Натомість така дуель відбулася у випадку з Тоні Джадтом. Щодо Гобсбавма і його середовища Джадт був ніби потрійним, а тому дуже поінформованим інсайдером: він був частиною британського наукового істеблішменту, належав до лівої інтелектуальної традиції і, на довершення, пильно цю традицію вивчав. Тому Джадт дуже добре знав, про що пише. Зокрема, він сказав про Гобсбавма одну дуже незручну, але, як виглядає, дуже «правдоподібну» правду: Гобсбавм міг зберігати такий олімпійський спокій щодо мільйонних жертв комунізму не тому, що сам був комуністом, а тому, що був снобом і належав до британського істеблішменту. Їм, цим «британським мандаринам» зі світу політики й академії, була дуже близька ідея «інженерії людських душ», яку здійснювали еліти, котрі знали (чи думали, що знають), як цього досягнути.

Гобсбавм відповів Джадтові аж тоді, коли той помер. Власне, це була не так відповідь, як спогади про Джадта. Як це часто буває у спогадах, вони говорять більше про того, хто згадує, аніж про того, кого згадують. Гобсбавм визнає, що його і Джадта єднала одна спільна мета – політика. Вона була ключем і до їхніх правд, і до їхніх мітів. Він, однак, ніде не реаґує на звинувачення у снобізмі, натомість переводить стрілку дискусій на дещо інше. Мовляв, Джадт вимагав у нього публічно признатися, «що твій бог тебе підвів, вдарити себе у груди – і тільки тоді ти матимеш право, щоб тебе сприймали серйозно». Перетворивши Джадта в солом’яне опудало, він легко розправляється з ним: мовляв, таку вимогу міг сформувати публічний інтелектуал, а не історик, тим більше добрий історик. Госбавм натякає, що якби Джадт залишився тим, ким він був – британським істориком, котрий займається французьким лівим рухом, – то навряд чи світ знав би про нього. Свою світову славу Джадт нібито завдячував переїздові до Нью-Йорка і запрошенням писати для «New York Review of Books», а також своїй громадянській мужності – рисі, якої бракувало Ісаї Берліну (про себе Гобсбавм вигідно мовчить). В основі Джадтової слави лежать не так його фахові успіхи, як роль публічного прокурора, головною метою є не пізнати істину, а виграти справу в суді. Єдиною великою історичною працею Джадта була «Postwar» – синтетична історія повоєнної Европи. Але на більше він уже не міг спромогтися, і якби не розтиражовані в медіях два роки його мужньої боротьби зі смертю, його «15 хвилин слави» скінчилися б раніше.

Ці спогади імпліцитно несуть у собі один меседж: я мав рацію, а Джадт – ні; я був і залишаюся кращим істориком. Знаючи манеру дискусії Гобсбавма, можна не дивуватися з його поводження з фактами: славу Джадтові принесла не «Postwar», а набагато раніше «Past Imperfect» – монографія про лівих французьких інтелектуалів; це власне після неї його запросили писати для «New York Review of Books». А головне, Гобсбавм стверджує, нібито для Джадта соціялізм дорівнював ҐУЛАҐові, і кожен, хто з цим не погоджувався, не заслуговував на те, щоб його серйозно сприймали. Насправді Джадт ніколи такого не стверджував. Хто знає його тексти, особливо одну з його останніх книжок, «Ill Fares the Land» (2010), підтвердить: Джадтові йшлося про порятунок та очищення лівого руху від слави ҐУЛАҐу й інтелектуальної спадщини таких ґулаґівських адвокатів, як Госбавм, щоб зробити соціялізм реальною життєздатною альтернативою капіталізму.

Гобсбавм безсумнівно був дуже добрим, можливо, навіть найкращим істориком XX століття. Однак питання «Як міг найкращий історик так фундаментально помилятися і, що більше, так фатально впиратися у своїй власній правоті?» – залишиться однією з найбільших загадок цього ж століття. Століття такого ж суперечливого, як і один із найбільших його істориків.

* * *

На цьому оповідь про Гобсбавма можна було б закінчити, якби не специфічно український контекст. Ідеться не про те, що він писав про Україну (Україна й українці у його працях таки присутні, хоча й дуже марґінально), а про те, що писали українці про нього, зокрема з нагоди його смерти. Скажу одразу, що, поза небагатьма винятками, в українських медіях цю подію помітили мало. На окрему увагу, заслуговує, однак, велика стаття Дениса Пілаша «Доба Еріка Гобсбаума», поміщена на аналітичному сайті лівої опозиції «Гасло» й передрукована у журналі нових українських лівих «Спільно». Статтю написано дуже добротно, зі знанням справи. Читаючи її, однак, не можеш позбутися враження, що автор підпав під чари Гобсбавма, а тому не може утримати супроти нього належної відстані. Відтак читач дістає героїчну версію життя цього найбільшого історика XX століття. Для прикладу, факт Гобсбавмового досі нез’ясованого боягузтва у 1936 році Денис Пілаш подає майже як геройство: мовляв, «Він спланував нелеґальну подорож до охопленої громадянською війною Іспанії, де був мало не записався добровольцем до військ республіканців»8.

Бавить авторове бажання зобразити Гобсбавма жертвою репресій, яких не було. Якщо його герой провів Другу світову війну на далекій від героїзму службі, то це – висновує Пілаш – було покаранням за його походження і за його погляди («мало того, що комуніст, ще й з Австрії, – мабуть, цим і пояснюється підозрілість до нього з боку командування»). Але Гобсбавм мужньо пережив цю кривду і навіть скористався нею для власного зростання («Зате постійне спілкування з інженерними робітниками лише посилювало захоплення якостями англійського робітництва і зацікавлення їх проблемами»). «Страждання молодого Вертера» після війни не закінчувалися, бо «попутчикам Компартії стає дуже важко влаштуватись на викладацьку роботу». Також як героїчний акт автор виставляє факт вісімдесятирічного членства в компартії: «З відданістю Гобсбаума комуністичній партії, з якою він лишався до самого її розпуску, могла зрівнятися його відданість друзям своєї комуністичної молодости», – але забуває додати, що чимало друзів Гобсбавмової молодости вийшли з комуністичної партії задовго до 1991 року. На авторову думку, Гобсбавм тому залишався у комуністичній партії до кінця, що «хотів довести собі, що зможе досягти визнання, незважаючи на всі перепони, які створювалися академічним істеблішментом для науковців-комуністів». Трюк із цією цитатою полягає в тому, що Гобсбавм і був істеблішментом, а тому як його член міг творити перепони хіба що самому собі.

Начитавшись таких дрібних перекручень, розумієш, чому в цій статті і близько немає згадки про інтерв’ю з Іґнатьєвим або чому Гобсбавмове трактування націоналізму представлено в ній як досягнення, а не як провал. Денис Пілаш пише про Ерика Гобсбавма так, як міг написати про Бандеру націоналіст-бандерівець. Я не маю наміру своєю критикою нищити нових українських лівих. Навпаки, вони мені симпатичні. Я щиро бажаю їм заповнити той вакуум, який витворив в українській політичній сцені брак української лівиці. Не знаю, чи у своїй статті про Гобсбавма Денис Пілаш висловлює свої особисті погляди чи погляди його середовища. Якщо, однак, нові українські ліві вирішили обрати Ерика Гобсбавма за свою інтелектуальну ікону, то вважаю за потрібне застерегти, що це не найкращий вибір. Хочу звернути їхню увагу на альтернативу: Тоні Джадта і його спадщину. Пілаш пише про Джадта як про «ліволібера» і викривлює, вслід за Гобсбавмом, суть його критики («Що б там не казали ті, хто звинувачував Гобсбаума у “замовчуванні злочинів радянського режиму” (від ліволіберального Тоні Джадта до антикомуністичного Роберта Конквеста…»). Джадт заслуговує не те що на краще, але принаймні на чесніше трактування. Як і Гобсбавм, він знав, що помирає. Але в останні місяці життя, прикутий до ліжка і спаралізований хворобою, він спромігся написати свій політичний заповіт, згадану вище «Ill Fares the Land». Ця книжка – спроба сформувати політичний розпорядок для «нової нової лівиці», відмінної не лише від комунізму та соціял-демократизму першої половини XX століття, але й від «нової лівиці» 1960-х років. Вистачить, може, однієї цитати, щоб показати його засадничу відмінність від Гобсбавма – за його словами, лівиця «повинна навчитися думати поза своїми межами: є щось підставово суперечливе в радикальній політиці, що ґрунтується на прагненні до рівности чи соціяльній справедливості, але є глухою до ширших моральних викликів та гуманітарних ідеалів».

Брак серйозної рефлексії над Джадтом – це скандал і для всієї української інтелектуальної еліти, і для її лівого крила зокрема чи передовсім9. Тому моя пропозиція до нових українських лівих щира і проста: коли йдеться про політичні, а не академічні справи, краще «поховати Гобсбавма» і взятися за чесніших авторів та серйознішу літературу.

  • 1.Супречливим є, однак, походження терміна «коротке двадцяте століття»: хоча англомовна «Вікіпедія» приписує його Гобсбавмові, це не його «винахід». «Dictionary of Revolutionary Marxism» твердить, що цей термін першим запровадив Іван Беренд, лівий історик-економіст і колишній президент Угорської академії наук, а Ерик Гобсбавм лише спопуляризував його (як і годиться «Словникові революційного марксизму», він обзиває Гобсбавма «ліберально-радикальним» (sic!) і «колишнім ревізіоністським “марксистським” істориком»). Мені траплялися згадки, що чи не першим словосполучення «коротке двадцяте століття» вжив інший угорський історик Джон Лукач у своїй книжці «The End of the Twentieth Century and the End of the Modern Age» (New York: Ticknor & Fields, 1993).
  • 2.Див.: Alexander Waugh, The House of Wittgenstein: A Family at War, Random House, Inc., 2009. Я використовував електронну версію цієї книжки, тому не можу подати номер сторінки: в електронній і паперовій версіях вони не збігаються. Деякі Вітґенштайнові студенти з 1930-х років стверджували, що Вітґенштайн був сталіністом. «Важливим є те, – казав він про сталінський режим, – що люди мають там роботу. Тиранія мене не обурює». Елекзендер Во, біограф Вітґенштайна, не виключає, що в Кембриджі Людвіґ якийсь час навіть співпрацював із совєтськими службами. Цілком інакшим був досвід його брата Пауля: як однорукий піяніст-віртуоз він 1930 року їздив із ґастролями до СССР і повернувся звідти з погордою до всього, що було російським і совєтським.
  • 3.Aleksander Wat, Mój wiek. Pamiętnik mówiony. Opracowanie naukowe, т. 1, Kraków: Uniwersitas, 2011, с. 29: «Ситуація Польщі посутньо <…> виглядала так: або фашизм, або комунізм. У ситуації Польщі тридцятих років це звучало правдоподібно».
  • 4.Див. його реакцію на смерть Гобсбавма: Guardian, 2012, 1 жовтня.
  • 5.Один із рецензентів зробив цікаве припущення: мовляв, Гобсбавм саме тому поринув із головою у соціяльну історію, що це давало йому можливість утекти від незручних питань, які ставила історія політична. Див.: Richard Vinen, «Eric Hobsbawm’s autobiography», Times Literary Supplement, 2002, 4 жовтня.
  • 6.Adrian Hastings, The Construction of Nationhood: Ethnicity, Religion and Nationalism, Cambridge: Cambridge University Press, 1997.
  • 7.Гумор відігравав і відіграє велику роль у британській культурі. «Нашим справжнім патроном був не св. Юрій, а сер Джон Фальстаф», – писав Гескет Пітерсон в «Англійському генії». «Ми є найцивілізованішим народом у світі, бо маємо найкращий у світі гумор». Виглядає, що британський гумор мав специфічний класовий вимір, як писав Рей Конолі: «Традиційно, єдиним способом відповісти вищим класам, не виглядаючи зухвалим, було бути смішним». Ті, хто згадують Гобсбавма, не виділяють гумор як властиве йому почуття, попри те, що він був британським комуністом (тобто і британським, і комуністом).
  • 8.Для порівняння, ось як пише про цей самий факт британський рецензент його спогадів: «Часом він пише як історик… Часом він вдає, ніби не знає. Нам кажуть, наприклад, що людина, здатна пам’ятати, якого птаха вона бачила за вікном, коли стояла біля смертного одра матері, не спроможна пояснити, чому не воювала в іспанській громадянській війні». Див.: Richard Vinen, «Eric Hobsbawm’s autobiography», Times Literary Supplement, 2002, 4 жовтня.
  • 9.Для прикладу: у сусідній Польщі книжку не тільки обговорили, але театр у Бидґощі поставив за нею виставу. Головна героїня – Особа, Яка Нічого Не Розуміє – попадає у Країну Капіталізму, на зразок Аліси у Країні чудес чи Дороті у Країні Оз. Подорожуючи країною, де вільним є тільки ринок, вона починає поступово розуміти, що позбавлена шансів на майбутнє, але, замість впадати у розпач, береться з’ясувати, що пішло не так. Див.: Joanna Derkaczew, «“Zle maje się kraj”. W krainie czarów kapitalizmu», Gazeta Wyborcza, 2012, 12 липня. Я написав на Джадтову книжку коротку рецензію: http://zgroup.com.ua/article.php?articleid=4554.
Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі