Донкіхотство в масштабі хутора

Лютий 1998
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
151 переглядів

Борис Олійник. Трубить Трубіж. – Запоріжжя: Дека, 1997. – 29 с.

Борис Олійник. Шлях. Вірші та поеми. – К.: Наукова думка, 1995. – 431 с.

 

Тонесеньку книжечку «Трубить Трубіж» виявилося надзвичайно важко придбати: в жодній із книгарень Києва останньої книжки «відомого поета й політичного діяча, академіка НАНУ Бориса Ілліча Олійника» (цитую за анотацією до підсумкової книги вибраного «Шлях») не виявилося. І то зовсім не тому, що її розкупили, а тому, що вона туди й не надходила. Тож дістати раритета вдалося лише у Фонді культури, де здавен головує Борис Олійник і де обидві рецензовані книжки й досі, гадаю, є на продаж у необмеженій кількості, недорого. Ще важче, однак, було цю книжку прочитати. Ні, надто складними для розуміння чи новими для українського читача ані форма, ані зміст поеми не є — скоріше навпаки. Проте за десятиліття «гласності», а потім — свободи слова й друку (вживаю цей термін без усякої іронії) й так званого «розвалу книговидавничої справи» (отут лапки справді необхідні) я вже відвик від типової «української радянської поезії», в тому числі — в її «пізньошістдесятницькому» варіанті — з лобовою «злободенністю», з неуникними чотирирядковими ямбами та хореями, прикрашеними немудрящими римами на кшталт «мечі-ключі», «татари-яничари», «гетьмане-Богдане», «кончині-Україні» (всі приклади взято з однієї, а саме — першої сторінки поеми «Трубить Трубіж»), з котурновою й водночас стилістично нестравною фразеологією на кшталт «на тебе вже давно двоглаво єдиновірний павутиння тче» (приклад узято з тієї-таки першої сторінки поеми, але не подумайте, що я тут напосідаюся на Бориса Олійника персонально, як на відомого «комуняку» — купу аналогічних прикладів неважко понавибирати з останніх збірок Драча та Павличка, які теж з’явилися й припадають пилом на деяких прилавках, попри «розвал книговидавничої справи»).

Труднощів у сприйнятті поеми додавала й матеріальна форма книжки — тоненької брошурки з бляклою м’якою обкладинкою, в якій, однак, кожну набрану казенним курсивом сторінку тексту взято в «дуже мистецьку» орнаментальну рамочку завтовшки півсантиметра. Таку книжку неважко уявити в руках Проні Прокопівни Сєркової — «Ах, ви ко мнє? А я так зачиталася!». Невже авторові було настільки байдуже, який вигляд його книжка матиме, аби з’явилася, — що він не спротивився відвертому несмакові й непрофесійності?

І велика підсумкова збірка «Шлях», що охоплює майже сорок років, і найостанніша поема «Трубить Трубіж» зайвий раз стверджують читача у висновку, що Борис Олійник, від самого початку своєї творчості й донині, був і лишається поетом-романтиком — не в розпливчасто-побутовому, а в строгому, хрестоматійному, ХІХ-вічному значенні цього слова (недарма ж він колись давно назвав сам себе «Дон-Кіхотом в масштабі села») — дивовижно постійним, як на наші складні часи, у своїй поетиці, проблематиці, світогляді й переконаннях. Ніколи не любив Олійник «модерну» й «прогресу» (особливо так званого науково-технічного), «ліберальності» й «глобальності» (а сказати прямо — завжди був трішечки ретроградом і ксенофобом), натомість кохався у героях минулого (від славних січовиків, козаків-Нетяг —до Джордано Бруно й Кибальчича, Пушкіна й Дантеса, і далі, аж до героїв Севастополя, міста відомо чиєї слави, та сивих ветеранів, швидких на скупу сльозу та гіркий докір непутящим онукам), а ще — у власному буколічному (попри війну та нестатки) минулому, в рідному прадідівському, праматеринському корінні.

Тут варто принагідно нагадати, що Борис Олійник — автор не одного справді хрестоматійного вірша про матір, про «малу батьківщину», які по праву ввійшли до так званої скарбниці української поезії всіх часів — і наші праправнуки їх, сподіваюся, знатимуть, а як не знатимуть, то тим гірше для них. У цьому, другому з основних напрямків своєї поезії Борис Олійник досяг, мабуть, найбільшого — бо був він у «кореневих» поезіях найменш манірний, значно щиріший і глибший, аніж у регулярних романтичних...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі