Доки арки будуть брамами?

Вересень 2012
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
1519 переглядів

Внутрішній сквер київського Гостинного двору з’єднано з Контрактовою площею шістьма арками. Роками ці арки було перекрито металевими брамами, а дві з них пізніше забудовано – під гараж та фойє. 26 травня 2012 року одна з аркових брам Гостинного впала під ломом і молотом у руках двох громадян України, незгодних з режимом Януковича. У дворі було проголошено незалежну республіку.

Уже від літа Гостинний мали почати перетворювати на черговий торговельно-розважальний центр. «Хазяї», прагнучи добудувати третій поверх та скляний дах, апелювали до історії: мовляв, Гостинний завжди був торговельним об’єктом. Проте тут інтеліґенція збунтувалась, витіснила хазяїв із силовиками (хтозна, чи до виборів-2012, чи на довше) і створила фактично новий соціяльний об’єкт, подібних до якого на Подолі не було і, на жаль, немає майже ніде в сучасній Україні – щось між Гайд-парком, европейським сквотом, відкритою ґалереєю та штабом руху опору.

Шостий місяць усередині Гостинного Двору тривають різноманітні культурні та громадські заходи.

У липні ініціятива Гостинного Двору почала співпрацю із захисниками української мови – громадянами, обуреними ухваленням нелеґітимного, з погляду одразу декількох визначальних положень Конституції, «Закону про мови».

А ще у Гостинному проводять презентації екологи, зустрічаються парочки, граються діти, п’ють алкоголь у напівтемряві ґалерей випадкові фріки та проводять гімнастику й тренінґи різноманітні групи здоров’я і самовдосконалення.

За Гостинний точиться битва з численними інстанціями столичної та загальнодержавної бюрократичної системи. Збираються небайдужі до політики непартійні – лають владу, навчають молодих, ділячись важким та завжди, як здається, неоднозначним досвідом протистояння політичним режимам.

Але врешті-решт, боротьба громадських активістів за офіційний культурний статус Гостинного Двору, що убезпечив би випрацюваний за літо формат функціонування споруди, здається марною. Як і боротьба частини активістів «двору» проти того ж «Закону про мови». Як і боротьба з олігархами та податками, міліцейським свавіллям та незаконними забудовами, заторами на токсичних київських вулицях та недоторканними вбивцями на джипах. Або як популярні нині «міжсобойчики» молодих вуличних субкультурників за «ліві» та «праві» ідеї.

Хоча насправді не все так погано, і простий вихід із такого «пекельного» стану здається цілком можливим.

Ініціятива апатичного типу

Захоплення-звільнення величезного подвір’я посеред Києва відбулося навесні, на день міста. Місяць до того був узагалі ніяким. Цього року я вже не квапився з дописуванням маґістерської роботи на тему, як і чому проявляють себе певні цінності в українському суспільстві. Не тягнуло мене й до цілодобового сліпання над горами текстів, укладання систематичних опитувальників. Та й узагалі, працювати чомусь не хотілося. Чому? А чому ви обираєте помилку тоді, коли помилковість, здавалося б, є очевидною?

Я взагалі нікуди не поспішав. Мене це хвилювало, проте внутрішньої провини я не відчував.

Не поспішав після незаліку з електоральної соціології, яка чомусь була мені найменш цікавою з усіх предметів, особливо після того, як на першій лекції нам розповіли, наскільки статистично часто помирають, «згоряючи», поважні соціологи-розпорядники екзит-полів.

Зате я познайомився з теорією соціяльного вибору, яка відкриває очі на всілякі рятівні й, навпаки, прикрі фокуси та маніпуляції з тим, що ми називаємо вільним вибором.

До такої гри, виявилося, часто-густо зводяться вибори у два тури: кандидат 1, аби здобути лідерство, мусить відверто чи приховано підтримати кандидата 2, щоб у жодному разі не допустити кандидатів 3, 4, 5 до другого туру виборчих перегонів.

Якось за кілька сеансів самовиправдань на тему завалу з відвідуванням електоральної соціології уже сам по собі факт голосування почав здаватися мені вторинним. «Яка кумедна еврика, – подумав я. – Кожен перший тур із мого погляду є другим».

Узяти ті ж минулі президентські вибори. Я знаю безліч гідних людей, за яких міг би проголосувати. Проте жодного з них або принаймні таких, що позірно наближалися б до них у своїх заявах та програмах, не було в переліку кандидатів. Самі лише «клоуни» різного масштабу. Ба більше, навіть гідні люди з мого власного списку симпатій голосували за цей балаган і звинувачували мене та подібних до мене у «противсіхстві».

Але я не був проти всіх. У «моєму» першому турі, «мої» кандидати просто масово не голосували самі за себе, ніхто не збирав підписи за них, а їхні потенційні промоутери впивалися безнадією.

Водночас команди Віті та Юлі добре постарались, аби стерти всі можливі межі між політикою та шоу. Породжена в такий спосіб тиранія шоу вирішила, що, по-перше, не з’явиться нікого нового та придатного бути ґарантом Конституції, по-друге, усі старі гравці відсидяться в захисті своїх затоптаних позицій-амплуа, а в «третьому» турі кожне з чотирьох можливих рішень уболівальника буде помилковим. Залишалося чесно засвідчити: «Я вас не хочу», – і скористатися можливістю побачити, скільки людей зроблять те саме.

І десь тієї зими 2010 для мене й настала пора лузерства, апатії та постійних спроб вийти – перейти межу, яку позначає одне китайське прислів’я: «Якщо ти у глухому куті, то завжди є вихід».

Сторінки4

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.