Добираючи мови

Квітень 2012
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
7
1811 переглядів

Наша дискусія з Володимиром Куликом спочатку була непублічна. Я написала на стіні у «Фейсбуку» коментар щодо виходу української версії журналу «Esquire» російською мовою, Володимира мій коментар здивував як надто поблажливий; здивував такою мірою, що він запропонував обговорити «довколаесквайрову» дискусію у «Критиці».

Моя перша репліка була дуже коротка: я прочитала одну з публікацій – есей Сергія Жадана – і написала, що він вартий грошей, витрачених на журнал (ціна якого, до слова, еквівалентна середній ціні книжки того ж таки Жадана й більшости сучасних українських авторів), а в подальших репліках обстоювала думку, що Жаданова присутність компенсує російську мову українського видання.

Ця ситуація дивна з декількох оглядів. Володимир очікував від мене радикальнішої позиції, припускаю, тому, що я львів’янка. Я сама від себе очікувала радикальнішої позиції, бо зазвичай у мовному питанні таки радикальніша, і справді через походження, тільки не через львівське, а через російськомовне. Як притаманно неофітам, ми, колишні російськомовні, у мовних питаннях непримиренніші за наших «справжніх україномовних» співвітчизників. І то не так на рівні декларацій, як на рівні практики.

Мене ж це наштовхнуло на думку, що сама механіка того, як українці стають україномовними, як надалі послуговуються українською й що вона для них означає, вся ця наша історія вростання, є, перепрошую за неоковирність, неомовленою. Принаймні мені не траплялися тексти, де про нас, новоукраїномовних, писали би чесно й відверто. Маю на увазі не аналітику на основі великих масивів даних – власне, сам Володимир Кулик є автором фахових і ґрунтовних досліджень, – а саме історії.

Із чесністю взагалі складно, особливо коли йдеться про практику. І раніше, коли я приїжджала до Києва зі Львова на коротко, і тепер, коли я переїхала остаточно, незмінною залишається кумедна сцена: я, колись російськомовна, з вивченою українською, сиджу з моєю колеґою львівського походження в ресторані чи кав’ярні. Лунають жалі за Львовом, українською мовою, нормальною кавою тощо. Надходить час замовляти. Я роблю замовлення українською. Що дорожчий заклад, то більше до мене зневаги в очах персоналу: «понаехали провинциалы!». Колеґа замовляє російською.

У Львові я закінчила російську школу, яка мала славу «обкомівської» і де викладання російської мови та літератури зберігало цей «обкомівський» стандарт, попри всі виклики початку 1990-х. Потім у мене був курс російської в університеті. Через це я щонайменше здатна почути неповторне відлуння Боярки в тому, що київські офіціянти вважають за російську мову. Питання: навіщо вони – молоді україномовні уродженці Київської области й софістиковані україномовні галичани – розігрують цю виставу? Ким вони хочуть здаватися? Чому їм не подобається їхня українська? Ось мені вона ж подобається... 

На цей закид я цілком можу очікувати зустрічного запитання: а ти ким хочеш видаватися? Чому не зберігаєш свою російськомовну ідентичність? Конформізм? Бандерівці залякали?

Ось вийшов журнал «Український тиждень» із гаслом «Будь собою: розмовляй українською». Що для мене означає «бути собою»? Якщо я перші вісімнадцять років життя розмовляла майже винятково російською, то чи є подальший перехід на українську зрадою частини себе?

Тут, певно, доречним буде розповісти свою історію навернення, яка пояснює мотивації. Під наверненням я розумію не просто послугування українською в публічному просторі – спочатку в університеті, з україномовними друзями, на роботі, в державних установах. Всього цього від тебе очікують, якщо ти живеш у Львові. (Забігаючи наперед: можна цього й не робити, або робити частково – у Львові насправді можна спокійно жити, майже тотально залишаючись у російськомовному просторі.) Навернення – це коли ти починаєш говорити українською вдома, коли українська стає першою мовою, якою звертаєшся до незнайомців, коли ти починаєш українською думати.

Навернення відбувається поступово, але має бути...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі